У сніжних шоломах засмучені гори,
сумує за Юрієм Київ і Львів,
У серці він завжди плекав непокору,
стояв на Майдані у лавах борців.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
За фахом – сейсмолог, як мудро він стежив –
чи де не підкрався, бува, землетрус?
А тут барикади, як вуличні вежі,
і кожна стоїть, як духовний Ельбрус.
Був «Беркутом» схоплений прямо в лікарні,
завезли його у Бориспільський ліс,
знущалися з нього катюги безкарні,
та й кинули… холод все тіло затис…
Не зміг доповзти до проїжджої траси,
в День свята Соборності він замерзав!
А був же завжди альпініст першокласний,
в Криму й на Кавказі бескеття долав!
У Львові його поховали сьогодні,
і дзвони з небес виливали жалі;
він зараз лежить і вчуває з безодні,
як пульсом двигтять напівтони Землі.
25 січня 2014
ОДНОМУ ВОЇНУ
(експромт)
Я воякá цього не знаю,
лиш те, що в нього ймення Гнат,
що десь там на переднім краї
воює день у день підряд.
Дружину має молоденьку
і діток двоє: дочка й син,
та він за Україну-неньку
пішов у визвольний загін.
Там на летовищі донецькім
він волю нашу стереже,
у лаві витязів стрілецьких
спиняє полчище чуже!
Йому послала есемеску –
він тричі «дякую» в одвіт,
бо «Гради» падають небесні,
снаряди рвуться й динаміт.
Немає миті відповісти,
та відповідь лише одна:
загарбнику у горлі кістка,
донецька наша сторона.
Та вдавиться аж до загину
отой бандитський психопат,
коли стоять за Україну
такі, як доброволець Гнат.
19 жовтня 2014 року, м. Київ
ЛИСТ ПОРАНЕНОМУ
Такого листа не писала ніколи,
десь бій під Донецьком гримів і затих…
Поранений, хто ти? Яка твоя доля?
Бо горе твоє нас торкає усіх.
Війна, що нав’язана – стала визвольною,
і шле Україна своїх вояків;
єдина вона, а ворожий розкольник
розломиться сам на десятки шматків!
Я просто пишу, як умію, як мати,
і слів не шукаю, яке підійде…
Нехай же не дíждеться той Біснуватий
побачити завтра, як Сонце зійде!
Йому навіть пташка, у Небо злетівши,
поставила мітку на ліве плече;
в олжі свій народ, як в горілці, втопивши,
бандюг підсилає нам ще та іще!
Я буду молитись Перуну, Даждьбогу,
у німбах цілителів – тим лікарям,
що хлопців поранених ставлять на ноги,
вертають на щастя сумним матерям.
Вам сіяти треба життя безкінечне,
зростити нове покоління дітей…
Щодня здоровіти у домі безпечнім,
у сяйві коханих очей.
Поранений… Може, ти десь в неспокої,
вуста твої просять, зітхаючи: «Пить!»
О воїне, тебе «живою водою»
нехай Берегиня близька окропить.
Озвуться ласкаві красуні-дівчата,
як бджілки, турботні вкраїнські жінки.
Ви – наші соколи, безстрашні, завзяті,
Вам – «Многії літа», Ваш труд – на віки!
6 серпня 2014 року
СЛАВЕНЬ
Ми – народ український, святої держави,
що веде родовід від купальських багать,
від князів Володимира і Ярослава,
що творили «Закон», а тоді «Благодать».
Мали гострі мечі, а щити всі – черлені,
Святослав-князь гукав ворогам: «Йду на ви!»
Всі ми – зодчі у праці, у пісні – натхненні,
слава ратна розмаяла нам корогви.
Козаки у човнах через хвилі дніпровські
в Чорномор’я пливли визволяти полон,
і Хмельницького думу продовжив Виговський,
щоб поставити в битвах священний кордон!
Ох ті зайди, із різних сторін вони перли,
бо чорнозему зваблював кожний гектар,
ми співали священний мотив: «Ще не вмерла!..»
а Шевченко звеличив імення «Кобзар».
Ми – прадавні, а часом, як ті одноденки,
коли виборчі урни почнемо складать;
і гартуємось ми з віршів Ліни Костенко,
щоб нових «воріженьків» у прийми не звать.
Нас не купиш на рублики зайд вузьколобих
на ходу окупантських чобіт,
приміряємось ми до штандартів Європи,
але так, щоб обличчя свого не згубить.
Наша мова із грамот отих берестяних,
і кирилиці лад, і комп’ютерний світ;
ми за волю ступаємо всі одностайно,
ця мета непорушна, немов заповіт.
Простяглися шляхи від Карпат і до моря,
і засвічує вогник геройський Донбас;
хоч які негаразди подужати можем,
бо державності крила впотужнюють нас.
Не по духу нам скіпетр і корзно монарше,
ми до волі йдемо крізь яри перешкод,
лиш заграє сурма «Запорізького маршу» –
знов пробуджує в генах: «Ми – вічний народ!»
17 травня 2014 року