Репліка стосовно патріотизму

Ах, які ж ми принципово-патріотичні, ловлячи момент, щоб хвицьнути когось, повчаючи любові до дідизни, та ще й тепер, коли і без того люди збуджені і обурені цинічним, жахливим злочином сусіда. 1 щоб хвицьнути не кого-небудь, а людину помітну, велику. Гляди – і тебе помітять, може і запам’ятають на кілька днів або і довше, хоч би свої. Он же назавжди запам’ятали Дантеса через Пушкіна, Енгельгардта через Шевченка, декого з донощиків через Стуса. Дивись, і тут вийде, якщо забруднити натяками і повчаннями самого Бориса Олійника. І не важливо, коли та з якої нагоди розмовляв Б.Олійник з В.Путіним, і в якому контексті звучали його слова, і що ними передбачалось, і хто робив виклад тієї розмови. Важливо, щоб з’явився привід «повчити» класика.
Так, класика. Ніхто ж не втрачає глузду, щоб вчепитися в «Із-за гір та з-за високих…» М.Рильського, вимушеного панегірика диктатору. Та й ті, хто за рівнем майстерності міг би наближатися до Максима Тадейовича, так багато вилили єлею на постаті попередніх правителів і їхню політику (причому, за власною волею, не з принуки), що свою, вважаю, щиру нинішню патріотичність на Б.Олійнику не перевіряють. Роблять це або далекі від теми люди, або ж за чиєюсь вказівкою, переслідуючи зовсім не захист патріотизму. Бо навіть приведений у відповідний контекст діалог (будемо вважати так, адже мова йде про зустріч російського президента з літераторами) «не тягне» на звинувачення поету. Він говорив про захист своєї мови, його візаві – про захист своєї. Те, що останній питання мови використовує як привід для розбою, відповідно характеризує його, але не Бориса Ілліча.
Позиція Б.Олійника – в його творах. Не теперішніх тільки, коли про мову уже все сказано і переказано (хоч зроблено мало). Вчити поета патріотизму – це лакейство перед тими, кому він немилий. Бо вся його поезія – синівська любов до України, до людей. Йому не треба вправлятися у дефініціях щодо мови, бо вся його поетична лексика – її опора. Не варто забувати, що конституційна норма про державність української мови записана із закону 1989 року, запропонованого ним же. Навмисне не згадую фінальну частину поеми «Трубить Трубіж», навмання гортаю його давні твори.
 
…Може уздріли, як беркут двокльовий
Хижо видзьобував літери з мови
Перед оспалим царем?
…От і усе, що взяли із собою
Піші й комонні на поле двобою:
Землю і попіл великого болю,
Пісню, отчизну і честь.
 
.. .Ти весь у слові, як у сповиткові
З колиски до калини при горбі…
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі.
 
Звернувся б до критиканів: ви що, з колиски випали? Процитоване видане 30 – 40 років тому, не під ритми Майданів, а під ритми серця. Не чіпляйтесь з претензіями до справжнього поета, до громадянина, який іще на всесоюзній XVIII партконференції єдиний піднявся з вимогою про видання не лише книги пам’яті жертв голодомору, а й книги з поіменним переліком злочинців, що привели до страшної трагедії. Він єдиний, хто в дискусії про зміст українського паспорта наполягав на визначенні в документі національності людини. Хто щиро долучився до видання першої в незалежній Україні Шевченкіани – «Давидових псалмів», підтримав перше видання в Україні поеми «Село» Ігоря Качуровського, антологій про голод, чорнобильську трагедію, про село – джерело і оберіг української мови. А його більш як 25-річна діяльність на чолі Фонду культури, вся – захист слова і не тільки слова. В наш час на громадських засадах очолювати Фонд – це не розбазарювати майно Спілки письменників.
Навмисне так висловлююсь, бо прикрість викликає те, що «шпильку» поету робить газета Спілки, організації, маючи чимало років стосунок до керівництва якої, Б.Олійник захистив багатьох майстрів від переслідування, сприяючи їм нести до нас їхнє правдиве слово.
Може, мені і не варто (можливо, саме мені) було ставати на захист авторитету і щирості Бориса Ілліча? Можливо. Тим паче, нащо йому захист – за ним томи його творів. Прекрасних, патріотичних. За ним (невипадково!) і керівництво Комітету з Національної премії імені Т.Г.Шевченка.
А може, в тому і справа?
 
Від редакції.  Публікація цієї статті проанонсована в «Літературній Україні», куди звернувся О.Мороз, однак  згодом шановний автор відмовився від друкування  статті на сторінках «ЛУ», і запропонував її для оприлюднення  в «Українській літературній газеті».