Весна 22-го
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В.Симоненко
Весна 22-го року
В уламках ворожих ракет,
Оспівана в віршах Пророка,
На шпальтах всесвітніх газет.
Весна – запальна, вибухова,
Зі зброєю в мужніх руках.
Від Сум до величного Львова
Ховає людей в укриттях.
Весна у кривавих світанках,
У довгих, безсонних ночах,
У вражих, понищених танках,
Що марно ховались в лісах.
Весна, що з думок не зітреться
І вічно болітиме нам.
Допоки живе наше серце,
Прощення нема ворогам!
Бандерівка
Так, я – бандерівка, я – націоналістка!
То це мене прийшли ви убивати,
Поріддя сатани? Ми – в горлі кістка
Вам, недолугі покручі прокляті!
Свобода наша не дає вам жити,
Раби безмовні, упирі криваві,
Прислужники панів пузатих, ситих,
Населення без мозку, без держави!
То це ви нас прийшли чогось учити,
Свої закони правити в сусіда?
Ми – незалежні, ми – козацькі діти.
Нас не злякає проросійська гнида.
Лилася кров століттями ворожа.
Мечами воля в битві здобувалась.
Та вища кара є, це кара Божа,
Що ворога й в тилу наздоганяла.
Козацьку волю не беруть кайдани.
Її ціна висока аж занадто.
Вона у пісні, у молитві мами,
У небі птахом дихає крилато.
З лиця землі зітремо геть заброду.
У чорноземах згубляться чужинці.
Нікому не забрати в нас свободу,
Нікому не зламати українців!
***
Йшов сьомий день триклятої війни.
Ми не здавались і тримали зброю.
В підвалі доня плаче: «Обійми…»
І мама прикрива дитя собою.
І ті, що будуть потім після нас,
Нестимуть ген ненависті й відрази
До того, хто віддав страшний наказ
Пустити в нашу землю метастази.
В підручниках історії колись
Майбутні прочитають українці,
Що їх батьки росії не здались,
Коли з кордонів сунули ординці.
Настав цей день – історію нову
Творити разом треба вже сьогодні.
За тиху ніч вам вдячні, ЗСУ,
Й за крила над Вкраїною Господні.
Пробач, коханий
Пробач, коханий, що я стала грубою
І стала рідше фарбувати губи,
Непритаманно зловживаю лайкою,
Сиджу в мережах і новини лайкаю.
Пробач, що стала рідко усміхатися
І шуму кожного до паніки боятися.
Щоночі поспішаю в бомбосховище,
Боюся проїжджати повз летовище.
Сирени в голові – і божеволію,
А від безсоння почуваюсь кволою.
Пробач, що вже немає безтурботності:
Лякає шлях страшний невідворотності.
Війна нещадно серце розпанахала,
Коли невинні душі – в лет за птахами.
Пробач, коханий, що я стала іншою:
Частіше стала говорити віршами.
У час лихий супротиву народного
Не загубімо, рідний, одне одного.
***
Як хочеться весни і перемоги,
Вернутися до звичного життя,
Поніжитись у ванній без «тривоги»,
Не бігати постійно в укриття.
Як хочеться зібратися всім разом
У колі друзів, за одним столом.
Забути суперечки і образи,
Наповнитися світлом і теплом.
Як хочеться обіймів і любові
У мирний час, зі спокоєм в душі,
Співати діткам на ніч колискові,
Коли шумлять не “Гради”, а дощі.
Як хочеться прокинутися швидше
Й почути найжаданіші слова:
«Вже не стріляють, вже нарешті тиша,
Країна вистояла, дихає, жива!»
Янголики
Ненароджене дитя затихло в лоні.
Не зігріють його таткові долоні.
Не побачить янголятко цього світу.
Його разом із матусею убито.
Воно крильцями тріпоче між хмарками
І шукає в небесах своєї мами.
І злетілись янголятка, вбиті катом,
Кровожерливим, з московії солдатом.
Усміхалися і бавили малечу.
Обростали ніжним пір’ям їхні плечі.
Десь далеко в небі між хмарками
Кожен з них шука своєї мами.
Люлі-люлі, бідні янголятка.
Плачуть безпорадно мами й татка.
Ви пробачте, що не врятували.
Назавжди ви янголами стали.
***
Вісімнадцятий день. Вісімнадцятий!
Наші мирні міста стали плацами.
Кожен з нас під прицілами ворога
Й за чиїсь помилки платим дорого.
А земля забивається тромбами
Під важкими фашистськими бомбами.
Покалічене небо ракетами,
Заримоване з болем поетами.
Розбивається серце на друзочки.
У підвалі тримаємось купочки.
А ти, світе, мовчиш. Ти – «стурбований»!
Наші долі й домівки зруйновано.
Вісімнадцятий день… Вісімнадцятий…
Не скорити нескорену націю.
Херсону
Наш гордий, невпокорений Херсон –
Легенда і героїв славне місто,
Де море із серцями в унісон
Співає гімн потужно, урочисто.
Ти пахнеш медом, динею, теплом
І літнім сонцем, хвилею солоно,
Напівсолодким і терпким вином
І небом до безпам’ятства бездонним.
Тамує подих північ, захід, схід.
Ти ж український споконвік, Херсоне.
Та на тобі кацап лишає слід –
І в жилах кров спиняється, холоне.
Тримайся, рідний, ми не віддамо
Того, що назавжди по праву наше.
Не дай собі накинути ярмо
Якійсь нікчемній і брехливій раші.
Колиско степу, моря і пісків,
Величний краю, сонцесяйне місто.
Не дай перетворить себе в рабів,
Не дай себе згубити терористам!
***
Я сьогодні лягаю в піжамі
Попри страх і постійну тривогу.
У думках пригорнуся до мами
Й помолюся тихесенько Богу.
Буде ранок, і буде країна,
І народ наш воістину сильний.
Не поставити нас на коліна,
Бо ми нація горда і вільна!
Так було і так буде віками!
Ми у генах несемо свободу.
Наші предки були козаками
Й наші діти козацького роду.
В наших вчинках любов – домінанта.
Візитівка – звитяга, хоробрість.
Переможемо ми окупантів.
Буде день й незахмарений обрій.
Молитва
Я не тікатиму за кордон,
Хоча судомить свідомість втома.
Не знаю, є той надійний схрон,
Щоб Україну сховати в ньому.
Щоб жодна бомба у серце їй
Вже не поцілила. Милий Боже!
На цій землі, споконвік святій,
Поляже військо приблуд ворожих.
Лиш дай нам, Господи, трохи сил,
Щоб супостатові відсіч дати,
Щоб повернувся додому син,
Щоб усміхнулась нарешті мати.
За Україну молюся знов.
Мені нічого тепер не треба.
Чим більше віри і молитов,
Тим довше чисте над нами небо.
Не сестри
– Що ж ти, сестро, прийшла й захопила мій дім,
Порядкуєш, пишеш свої закони,
Убиваєш моїх батьків, синів
І зухвало плюєш на святі ікони?
– Я – володарка світу. Корись мені!
Не здаєшся? Не страшно, я маю силу.
Я розумна одна, а всі – дурні.
Все одно, що комусь я таки не мила.
– Не сестра ти мені. У нас різна кров.
У тобі тільки заздрість і злості море.
У мені ж споконвіку живе любов.
Ти ж несеш у собі тільки біль і горе.
Як зухвало пишалася «старша сестра»,
Що у світ принесла розруху кляту.
Можна взяти в облогу чужі міста,
Та душі чужої не можна взяти.
Жартома
Йшли кацапи воювать у неділю зранку.
Полякалися сердешні, погубили танки.
Поздавалися в полон, плакалися мамкам,
Бо у їхнього царька вже запала клямка.
Просить жіночка покласти сємки у кишеню,
Щоби добривом були Алєксєй і Сєня.
Із цигаркою в зубах дядько тягне міну.
Нині знає увесь світ нашу Україну.
«Окупант, іди дамой», – чути у Каховці.
Зовсім скоро буде крах путлєрові вовці.
«Водка, лапті – наше всьо», – стверджує росія.
Її стерти із Землі – усесвітня мрія.
Наш Зеленський супермен! Президент – красава!
Смерть заклятим ворогам! Україні слава!
Прощалися
Прощалися на польському кордоні.
Можливо, він востаннє бачив доню,
Бо повернувся землю боронити,
В яку ганебно вдерлись московити.
А брат з Ростова написав: «Усе неправда:
Не б’ють у ваші школи дикі «Гради»,
То все нацисти «рускіх ущємляют»,
Свої в своїх із дурощів стріляють».
Зомбована росія, кров’ю вмита.
Продажні і безжальні московити.
За кожну краплю крові й наші сльози
Відповісте. Не місце тут «берьозам».
Чекають вас мобільні крематорії.
Зібрали лахи! Геть із Євпаторії!
Болять думки й душа – суцільна рана.
Ідуть у бій жінки і ветерани.
У кого – автомат, а в кого – слово.
Єдині церква, армія і мова.
Не віддамо нікому свого краю.
Рабів московських не візьмуть до раю…
Прощалися на польському кордоні.
«Ми переможемо! Я обіцяю, доню!»
Після перемоги
Коли закінчиться війна,
Я сина поведу до школи.
Коли росія піде на…
І не повернеться ніколи,
Я в церкві свічку запалю
І помолюсь за убієнних.
Нема пощади москалю.
Не треба брати полонених.
Лиш кров за кров, лиш смерть за смерть.
І гнів у серці благородний.
Летить в повітря знову «Смерч».
Стає сильнішим гнів народний.
Коли закінчиться війна,
Народиться нова країна.
Іди, росіє, швидше на..!
Бо там, де ти, лише руїна.
Молюсь за мир і за дітей,
Жінок, солдатів, волонтерів.
За нас японець і єврей.
Витає спротив в атмосфері.
Храни Господь мій добрий край,
Мою хоробру Батьківщину.
Шумить Дніпро, шумить Дунай.
Це наше все: від Сум до Криму.
І встав народ, іде війна,
Та скоро син піде до школи.
Росіє, чуєш, іди на…
Не повертайся вже ніколи!
Не страшно
Мені з тобою не страшно.
Ходімо у тероборону.
Ніяк не вгаває раша…
Тримай, коханий, патрони!
Змінилися вишиванки
На форму кольору хакі.
Міняю «тойоту» на танка.
Не буду тікати в Краків.
Ідемо на захист волі.
Минули перші тривоги.
Ми разом в радості й горі.
Пліч-о-пліч до перемоги!
***
Сирена. Вибух. Київ. Плач.
Урал. Ховається палач.
Херсон. Розтяжки. «Рускій мір».
Новини. Фейк. Прямий ефір.
Столиця. Потяги. Вокзал.
Житомир. Бомби. Ніч. Завал.
Собор. Пологовий. Метро.
Нове життя. Тече Дніпро.
Пілот. Герой. Посмертно. Біль.
Ворожий танк палає. Ціль.
Закрийте небо! «Байрактар».
Мовчить Європа. «Град». Удар.
Молитва. Диво із небес.
Вогонь. Дев’ятий день. ЗАЕС.
Одеса. Море. Хвиля. Шторм.
– Ти як, тримаєшся? – Я норм!
Вигнанці. Санкції. Кацап.
Маразм. Безжалісність. Сатрап.
Героям слава! Віра! Гімн!
Прокльони руським навздогін!
Тримайся! Встоїмо! Повір!
Всім ворогам наперекір!
Із укриття
Тримайся, Києве рідненький.
Херсоне, вистій, я прошу.
Ти сильна, Україно-ненько.
Тебе в цей час не полишу.
Молюсь за Суми, Миколаїв,
За Конотоп і Лебедин.
Добро завжди перемагає.
Усі ми зараз як один.
Міцна броня із віри й правди.
Незламний дух, палкі серця.
Летять у мирних люті «Гради».
А ми в молитві до Творця.
Коли закінчиться це пекло
І рясно зацвітуть сади,
Коли відступить небезпека
Від тої руської орди,
Я посаджу калину в полі,
Як символ крові, що лилась,
За незалежність і за волю,
Яку оспівув Тарас.
Тримайся, рідна Україно.
З тобою дочки і сини.
У світі ти мені єдина!
Ми проти клятої війни!
До онуків
Хтось точно зніме фільм про цю війну.
А хтось напише книги і полотна.
Високу заплатили ми ціну.
Лиш перемога! Шлях невідворотний.
Ще довго буде снитися цей жах.
Здригатимуться діти від салютів.
Ховались в укриттях, по погребах.
Молились і терпіли в дні ці люті.
Колись мене спитає внук малий:
«Бабусю, про війну мені розкажеш?
Про те, як окупанти не взяли
Столицю, про сміливість екіпажу».
«Була весна, онучку дорогий,
Тікали окупанти вздовж кордону.
В полон здавались кляті вороги.
Диктатор був іскинутий із трону.
І вийшов люд, закінчилась війна.
Діждала мати з фронту свого сина.
Запам’ятай, що кращої нема,
Ніж нескорима, горда Україна».
***
Захотіли москалі, кацапня смердюча,
Захопити наш Херсон, Суми, Харків, Бучу.
Нас поставити бажав карлик на коліна.
Та зустріли його псів грізні «Джавеліни».
Окупант в живі міста запускає «Гради»,
Та куди йому піти, скаже баба Надя.
Відбудуємо міста, станції і села.
Хай дізнається русня, хто такий Бандера.
Об’єдналися усі і немає страху.
І російський корабель нехай стане прахом.
Тут усі ми як один, українці – друзі.
І готуємо разом для кацапів «смузі».
Київ чинить опір їм з усієї сили.
Щоб ви, кляті москалі, у Дніпрі втопились.
Ми поїдемо в наш Крим влітку цього року.
Вродять рясно на полях соняхи нівроку.
Захотілось москалям нашої земельки.
Щоби стала, кляті, вам десь посеред пельки!
В наших жилах споконвік кров тече козацька.
Ось тому нам не страшні напади хижацькі.
Не пробачимо катам Щастя, Волноваху.
А за «Мрію» москалів поведем на плаху.
Хай зітреться назавжди із Землі росія.
Ми ж на місці її вряд соняхів насієм!!!
Хатина
Прикриває очі ставнями хатина.
Від ворожих куль уся тремтить.
В її лоні тихо молиться родина…
Вічністю здалась остання мить.
Заридала хата друзками скляними,
Ухопилась за кривавий бік,
Захрипіла і вустами вогняними
Зойкнула – й замовкнула навік…
А невдовзі мав би квітнути садочок
І гостинно закликав би двір…
Ще один підступно знищений куточок.
Імена на камені офір.
Маріуполь
На всю планету через серця рупор
Благаю, урятуйте Маріуполь!
Чекає порятунку він терпляче.
Іще живий, і дихає, і плаче.
І чи настане завтра той світанок?
Надія розчиняється і тане.
Блукають інде люди, як сновиди…
Ми маємо цей геноцид спинити.
У центрі сьогочасної Європи
Людей ховають масово в окопах.
Знесилені, але достойно й вперто
Дають відпір загарбникам і смерти.
Благаю, я кричу на всю планету:
Врятуйте Маріуполь із лабетів!
Зброя поета
У руки зброю узяли й поети.
Стріляють словом, як із кулемета.
Рядки у вірш вправляють, як патрони.
Вистрілюють гучним оксимороном.
У душу проникають філігранно
І гоять словом незашиті рани.
У ритмах прослуховується віра.
Від сили аж мороз біжить по шкірі.
Взяли поети свою зброю гідну,
Щоб захищати ту, до болю рідну.
Її, підбиту пташку, утішають
І йдуть тараном на ворожу зграю.
Поети, загартовані боями,
Лікують і підтримують словами.
Перо від леза устократ гостріше.
Із ним у бій вриваймося хутчіше!
У кожного свій фронт на цій війні.
Поети ж словом гатять у борні!
Єднаймося
Єднаймося, праправнуки Бандери!
І хай нащадки ханської орди
Відтягуюють подалі бетеери
І носа не показують сюди!
Кремлівські пси подзявкують безсило.
Незламних не зламати їм ніяк.
Донбащину снарядами накрило.
Шипить московська заздрісна змія.
Та з нами світ, і Бог, і справедливість.
Щури тікають з України геть.
І добре, бо не місце тут фальшивим.
А зрадникам і сепарам хай смерть!
Єднаймося! У жилах кров козацька.
Ніхто не переможе наш народ.
А як сусіди нападуть зненацька,
Згуртуємось і знищимо заброд!
Не віддамо і клаптика на карті.
Протяжно заскавчить кремлівський пес.
Військові день і ніч тримають варту.
Нам янгол усміхається з небес.
Єднаймося від заходу до сходу,
Від півночі до півдня. Ми – за мир!
Вклоняюсь українському народу.
Свобода – головний орієнтир.
Історію згадаймо віковічну:
Нас знищити хотіли і не раз.
Але завжди стояли героїчно…
Нам заповіт лишив колись Тарас.
Тож виконаймо волю Кобзареву!
Єднаймося в годину цю лиху.
Не віддамо родючу і вишневу.
Хай Бог допомагає на шляху.
Єднаймося, праправнуки Бандери!
І хай нащадки ханської орди
Відтягують подалі бетеери
І носа не показують сюди!
Земні Мадонни
– Мамо, чом салюти голосні?
Чи хіба сьогодні яке свято? –
Доня у тривожнім напівсні
Запитала в мами винувато.
– Спи, дитино, то гримлять громи.
Кажуть, після зливи завжди сонце.
– Мамо, я боюся, обійми, –
І стискає хрестик у долоньці.
– Мамо, хочу в ліжечко хутчіш,
Холодно і лячно у підвалі.
– Нам не перейти тепер рубіж,
І стає тривожніше дедалі.
– Мамо, люди кажуть, це війна, –
Розтирає крапельки солоні.
– Зло, якому виправдань нема,
Та його поборемо ми, доню!
Ті, хто материнський несе фронт,
Із ікон спустились в лютий час,
Щоб оберігати від заброд,
Щоб своїм крилом закрити нас.
***
Дитинство під уламками ракет.
Тривожна старість у підвалі вогкім.
В саме серденько цілиться багнет,
Й лишають бомби вирви там глибокі.
Війна навічно ставить нам тавро,
Усотується в пам’ять покоління.
Безмовний свідок злодіянь – Дніпро
Обурено із днища рве каміння.
Плюгавий карлик вершить долі мас,
Недонароду ідол безпощадний.
Кульгавим псам командує він: “Фас!”
І думає наївно, що всевладний.
Ми нашу долю творимо самі.
Таку вже вдачу маємо завзяту.
Даємо відсіч непробудній тьмі,
За горло рабство душимо патлате.
Криваве сонце йде за небосхил.
Земля пульсує – їй нестерпно важко
У час цей захлинатись від могил,
Родити в полі біль, а не ромашки.
Розбите вщент кубло смугастих ос,
І на курок потвора натискає.
Утворюється безвість і хаос
На глобусі між нами і Китаєм.
Українське сонце
Ми – той народ, що творить світ новий.
Хто з автоматом, хто в тилу підтримка.
Князів нащадки, ідемо на ви:
Підняти стяг над українським Кримом.
Усі ми тут – майбутнього творці.
Історію ж бо пишуть переможці!
А правда не в залізі і свинці.
Вона – у теплій синовій долоньці.
Вона – у добрих справах і словах.
Її не обміняти на червонці.
Летить у небо гордий вільний птах.
Туди, де світить українське сонце!