Облога душі

Станіслав Шевченко. Дім для душі. – К.: Український письменник, 2012
До цієї книжки я підходив кілька разів – і щоразу вона мене нокаутувала.
Каюся: поезію Станіслава Шевченка я відкрив для себе пізно. Тобто перевідкрив, бо ж давніші його збірки у ранньому своєму віці не так читав як прочитував.
 
Жінка приходить нароблена з ферми,
Пальці припухлі підносить до світла…
……………… …
Хрестиком синові сон вишиває.
Дивиться тихо на неї хлоп’ятко –
Мати йому колискову співає.
Вишила. Серце наповнилось тугою –
Син не побачив дарунок від мами…
Дивиться він крізь вогонь сорок другого.
Дивиться він із портретної рами.
 
Цей вірш не зворушить хіба соціодебіла, сіоніста і людиноненависника. А щемних поезій у Станіслава Шевченка – дай Боже серцю витримати… У збірці вибраного «Дім для душі» – також «Балада про коня», «Глухар», «У голодний рік», «Балада про селянку», «Наодинці з місяцем»…
Назва «Дім для душі» зобов’язує. Але це та штанга, яку поет уже «підняв», це своєрідний рекорд, за який йому не буде соромно. Ідеться не так про назву, як про змістову вагу «штанги» (сиріч – книжки). А щодо назв – то, скажімо, «Переливання крові» – це не тільки лірика Анни Малігон, а й гумор Василя Чечвянського… Отже, в цій книжці вибраного «душа поетова святая» явила себе чи не на повну силу.
«Афористичність підсумкової строфи», «безілюзорне чуття реальності й спрага чудес» – усе це про Станіслава Шевченка вже було сказано. Але є поети, яких для себе перевідкриваєш. І розумієш, що ота «спрага чудес» за «безілюзорного чуття реальності» – не просто кругле слівце рецензента. Ось, наприклад, вірш «Віддзеркалення».
 
Зустрічна річко, голубий фотограф,
Вже, бачу, проявився знімок мій!
………………………………
З дитинства добру знаючи прикмету,
Тобі в глибини кидаю монету,
Плачу, немов у фотоательє…
Але ж віддай зображення моє!
 
Добра поезія, котра викликає добрий усміх. І таких поетів у нас небагато. Ми мали б пишатися ними перед світом, а натомість ми… десятиліттями варнякаємо про те, що римована поезія – це анахронізм і у світі вона не затребувана. Варнякаємо самі чи підкивуємо цій ахінеї, чуючи її з вуст заїжджих світил, які світять хіба очима: де ще є країна, щоб загарбать і з собою взять у домовину. Найсвіжіший приклад, який трапив на очі, – те, як польська перформерка Анета Камінська розписалася майже за всю читацьку громаду Польщі: «Наприклад, те, що я принципово не перекладаю римованої поезії, пов’язано не тільки з тим, що такої поезії я просто не люблю, а й із тим, що більшість польських читачів такої поезії не любить, і вона в їхніх очах не знайшла би визнання». А «один із найбільш визнаних» польських критиків Ярослав Клейноцький, побачивши антологію білоруської поезії, де було багато римованих віршів, сказав, що «важко опиратися враженню, ніби білоруська поезія перебуває на п’ятнадцять років позаду» за польською. До слова кажучи, одна з книжок Камінської має назву «czary і mary (hipertekst)», а Клейноцький «відомий своїм традиційним смаком». Отже, проблема не так у нелюбові до рими, як, вочевидь, у іншому. А саме в неспроможності створити (перекласти) римованого вірша, помноженій на національну амбіцію.
Твардовський замислювався, «що таке для нашої поезії ритм, рима. Чи не в малечому періоді розвитку ми є і ще недотягли до верлібру чи це щось інше. А може, це ознака духовного здоров’я народу, наших великих можливостей, яких ми не використовуємо чи використовуємо для базґранини…». Тарковський (самі тобі польські прізвища!) зізнавався, що йому «ближче поганий ямб, аніж поганий верлібр». А Лев Озеров (ну, це вже сутий росіяка) підсумовував: «Рима – не атавізм, не дивацтво архаїстів чи традиціоналістів, а форма поетичного мислення. У нас народ любить мислити в риму. Це спосіб виявлення смислу». Українець Валерій Ніколенко потвердив: «Рима – не український винахід, однак вона припала до серця нашому народові». Давні РИМляни, між іншим, свої крилаті фрази не соромились окрилювати саме РИМою (lex est rex) і ритмом. Хоча внутрішня рима в деяких жанрах давньоруської літератури виказувала комічність, пародійність тексту, через що добрі стилісти у серйозних повідомленнях досі намагаються уникати ри[т]мізації.
Це все я кажу не просто так і ні на мить не забуваю про рецензовану книжку, хоча книжка незрідка є для критика всього лише приводом поговорити про щось своє, наболіле. І недарма згадав насамперед поляків. Річ у тому, що «традиціоналіст», який пише щемку, іронічну, подекуди громадянську лірику, Станіслав Шевченко добре знає і czary, і mary, бо ж сам майстерний перекладач із польської й перекладений польською, що засвідчують як українські, так і польські літературні премії. Однак він, автор зокрема багатьох верлібрів, в одному з віршів, підморгнувши Ліні Костенко, зронив:
 
Епоха з печальними звихами:
Поети у ній – не свої.
І все ж перехресними римами
Освятяться стіни її!
 
Тема (рідного) села – одна з провідних у книжці «Дім для душі». Бо поетова душа (і думка) завше летить туди, додому, «у рідний сад – мій перший дитсадок».
 
Сяйво зірок над селом не зрівняти
З відсвітом їхнім у небі міськім.
Стіни побілені рідної хати
Серцю дорожчі, ніж в Києві дім.
 
А ось ніжно-усміхнено – у вірші «Хата у Грабові»:
 
З одвірка ключ кивнув цибатим носом,
І клямка показала язичок.
 
«Я пнувся до Києва з хутора // І все за сучасністю біг, – зізнається поет, але вірша закінчує розумінням: – Нам треба більше довіри // До мудрої простоти». Чому? На це дає відповідь вірш «Глобальне і вічне»:
 
Хоч «світить» глобалізм, але не гріє
Мене він так, як за селом калина,
Де матінка тихесенько старіє,
Де справжність – вічна,
Мода – швидкоплинна.
 
В іншому вірші – глобальніше й точніше:
 
В селі ще побудемо трохи,
Позбудемось плеєрних пут.
І тут, без мобілок, епохи
Ми краще відчуємо суть…
 
Кожен не розпорошений Богом народ – Антей. Відірваний від рідної землі, від джерела своєї сили він хиріє і гине. Насамперед – духовно. І справжні українські поети, яскравим зразком яких є Станіслав Шевченко, це усвідомлюють як ніхто. Бо вони ще здатні бодай на час відмовлятись від мобілок і плеєрних пут і в задурманеному фікційною глобалізацією світі вертатися до джерел. І чистити їх – бодай у слові. Тому що попри всі саркастичні пхекання «баба Паранька, корова Манька і запах перегною» (Ю.Винничук) на терезах вічності можуть виявитися вагомішими, ніж банальна проза, записана стовпчиком, яку нібито полюбляє просунуте (куди?) світове читацтво.