ФУРСА Наталка. Без сорочки. Лірика / К.: Саміткнига, 2022. – 144 с.
Цей сповідальний рядок з нової книги Наталки Фурси «Без сорочки» є потужним стрижнем, на який лірична героїня «знімає душу із хреста», бо «має гріх простий – хоче жити», тому «просить непам’яті в доброго Бога» й кається майбутньому та з оголеним нервом молиться перед Творцем і читачами, щоб виконати «Господній завіт – відстраждати за всіх про всіх», аби «не забули віки про Красу і Сад» та й надалі «сходив ранок паскою…»
Не беруся, як колись писав мій знаменитий земляк Павло Тичина «за всіх сказати і за всіх переболіти». Але зізнаюся, що останні два роки після блаженного читання-осмислення поетичної збірки напрочуд талановитої поетки, члена Національної спілки письменників України та асоціації українських письменників Наталки Фурси «…ані вирію… ані скиту» були для мене творчою каторгою. Душа не мала спокою через відсутність на вітчизняних теренах мудрих поетичних слів та книг, які б освіжили душу і повели до невичерпного джерела, з якого можна втамувати духовну спрагу навіть у спекотний день і які б оновили та очистили організм від мулу і бруду. Отого джерела, про яке розповідає лірична героїня Наталки Фурси, «що й у льодах не мерзне. / Отого, з якого п’ють сонця – денне і нічне…» Якщо вже й не до джерела з щирими думками, таїною божественного віршотворення, то хоча б до її криниці, в якій «утопиться і гора» і в якій «крижана свята вода – змивати сірість і тумани…». Минулі два роки – то просто змарнований період у чеканні Слова.
Я прошу поетів, які вважають, що вони міцно тримають за бороду самого Бога, не ображатися за таку мою категоричність, але… Але ж і солом’яного коня можна назвати крилатим Пегасом. Чого доброго, він і до Парнасу вершника донесе. Так, за ці два роки видавництва на прилавки висипали не одну сотню книг поезії. Звісно, всі їх не міг прочитати, а ті, проштудійовані, не залишили відповідного враження, не спонукали «мовчати в грозу і молитись в тишу», та й майбутньому каятися, як це робить лірична героїня Наталки Фурси в новій збірці поезій. Врешті б стали приводом чи спонукою до чистої сповіді перед Всевишнім і людьми, або ж змусили піднятися, вибачте, до космічних висот чи ж дістатися дна в найглибших океанах творчості вишуканим словом, мудрою думкою, образністю, колоритністю сказаного та іншими чеснотами поетичних рядків, які покликані будоражити звичайного читача. І як тут не згадати слова Петра Лота із «Сповіді сльозою». Він зауважив: щоб хоч якась дещиця вогню передалася читачеві, треба горіти самому. Дев’яносто відсотків сучасної літератури написано з крижаним філологічним спокоєм…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Після попередньої збірки я, як і окремі читачі, чомусь боявся, що авторка – ця невтомна бджілка-трудівниця, загубиться поміж скитом і вирієм. Вона й сама у новій книзі підтвердила мою боязнь, бо зізналася про період, коли «у мовчання загорнула душу…». І їй «не хочеться ні вмерти, ні воскреснути, / ні вічно жити…», а «…хочеться розсіятися, як по снігу мак, / і років сім – між Отчими і пророчими – мовчати і мовчати…» На щастя, в соціальних мережах пані Наталка вряди-годи розпочала виставляти на суд людський свій виплеканий у творчих муках врожай з поетичних Садів Господніх. Це був рятівний ковток свіжого повітря. І я розпочав чекати або ж на «Глибоку гору», або ж на «Тернову кісточку», які вона й пообіцяла читачам. Та несподівано з’явилася «Без сорочки», лірика якої блискуче і яскраво засвідчила про підкорення нею нової вершини поетичного Олімпу. І тут підтримую думку поетеси, що в цьому саду «аж сяє зерням визрілий налив…/ Примружуються сизі очі слив…», а дозрілий урожай в Саду «червоніє так яро, що очі сльозяться й у Бога…» Бо в книзі авторка зібрала такий досконалий творчий доробок, у віршах якого лірична героїня запевняє, що «змінить навіть наголос я не можу…»
Крім соціальних мереж, ще й дяка головному редакторові «Української літературної газети» Михайлові Сидоржевському, який на фініші минулого року віддав значну частину газетної площі для знайомства з вибраними поезіями із нової збірки лірики Наталки В’ячеславівни «Без сорочки». Якщо згадати, що в цьому ж тижневику два роки тому теж не пошкодували значної площі для ознайомлення читачів з віршами Наталки Фурси з попередньої книги «…ані вирію …ані скиту», то це робить особливу честь і редактору, і всьому колективу літературного часопису. І тепер помолимося Всевишньому за Його ласку: збірка поезій «Без сорочки» тільки-но вийшла з друку у столичному видавництві «Саміткнига».
Наталка Фурса, родове коріння якої глибоко сягає древньої Чернігівщини, а жити і творити останні десятиріччя їй доводиться в не менш благодатному творчому полтавському краї, – не новачок на літературній ниві України. У неї за плечами не тільки престижний факультет журналістики Шевченківського університету, а й робота за спеціальністю у багатьох газетах, редактором у видавництвах. Вона є автором тепер уже восьми поетичних збірок та книги малої прози. Всі вони знайшли широкий резонанс і визнання у читачів. Як дитина з’являється на світ Божий із радісним криком, так і Наталка Фурса ступила ще в 1993 році на літературну дорогу з книгою поезій з колоритною і претензійною назвою «Окрик». Цей голос настільки був потужним, неповторним і дзвінким, що він ошелешив багатьох тих, хто нібито міцно тримав перо. Навіть після поверхового знайомства з цією книгою окремі «тузи Парнасу», інколи з «крапленими картами в рукаві» підсвідомо відчули, що віднині за тепле місце під поетичним сонцем доведеться боротися і запам’ятати її попередження: «Не шукай броду в чорних водах…» як це вона знову зробила в найсвіжішій збірці поезії.
За «Окриком» читацькі серця зігрівали інші збірки. З не менш претензійними і метафоричними назвами. Шанувальники і знавці її творчості підтвердять, як схрещувалися списи навколо назви збірки «Страсті по Страті». А яким підпарканним, вибачте за прямоту, «скавучанням» дехто «нагороджував» назву збірки з гостросюжетними та з оголеними нервами оповіданнями «Зінське щеня», яка вмить стала бібліографічною рідкістю. Тут хіба що можна порівняти із схожою принциповою боротьбою Валентини Мастєрової з Чернігівщини за збереження назви її роману «Суча дочка», почитати який і донині записуються в бібліотеках у чергу. Та і назва попередньої збірки глибокої філософсько-психологічної поезії «… ані вирію … ані скиту», в окремих з яких Наталка Фурса порушила певні закам’янілі норми граматики, стали приводом одним для радості і щирих вітань, а іншим – ледь не кісткою в горлі для зловтіхи…
У відгуку на згадану вище збірку поезій я назвав пані Наталку «яскравою квіткою у вінку слова української поезії». Думав, переборщив з такою оцінкою. На щастя, читачі і прихильники схвально підтримали мою позицію. І якщо на здобуття найвищої державної відзнаки колеги (бо всі ж класики?!) соромляться висувати її кандидатуру, то за цей час її багатогранна творчість відзначена міжнародною мистецько-літературною премією імені Пантелеймона Куліша та всеукраїнською премією імені Анатолія Криловця. А на організованому Укрінформом міжнародному конкурсі «Поетична доба – 2021», в якому були представлені 435 добірок авторів з різних країн світу, букетик лірики з трьох віршів (а саме такі були умови конкурсу) Наталки Фурси «Без сорочки» заслужено відзначений найвищою нагородою. Ця добірка «святої трійці», бо «вже крізь саду чорну крону / у шибку стукав срібний перст», й справді стала своєрідним перстом Божим на створення нової збірки, в якій зболені і вистраждані думки й помисли, як вона сповідається в «Безсонному триптиху», «з утіхою, що породила сум, / із волею, що зрощує неволю, / чи з гнітом, що звільняє душу голу / і відкриває очі на красу…», стали, за її ж словами, «голим нервом», лейтмотивом, головною квінтесенцією й могутнім стрижнем однойменної збірки.
Як це банально і шаблонно не звучатиме, все ж скажу, що у збірці, яка ще пахне свіжою друкарською фарбою, одним тугим перевеслом із багатооб’ємним значенням «Лірика» майстриня слова перев’язала у вагомий сніп майже 120 різнопланових поезій. Як зазначила в анотації редакторка книги Світлана Луцкова, «восьма поетична збірка знаної в Україні та поза її межами письменниці Наталки Фурси – книга-одкровення, книга-ризик, книга – оголений нерв. Її автор та наша безжальна, гонорова епоха залишаються сам на сам у класичному поєдинку творчої особистості та життєвих обставин. Вони розмовляють, сперечаються, борються у ніколи й нічим не збагненному просторі Слова, де пустеля відчаю межує із родючим чорноземом поетичного безсмертя». Сама ж в’язальниця думку ліричної героїні про попередній підсумок своєї натхненої роботи на творчій ниві після того, як «ніч вижне серпиком молодика» висловлює словами: «Снопи важкі в скиртах ростуть, як гори, а ти собі простелюєш поля…» Нагадаю, що в попередній збірці авторка і себе, і читачів будоражила запитально-риторичним: «Чи втішить жнивами насіння свого сівача? Чи вродить воно?» Дякувати Богові – уродило щедро! І це ще одне підтвердження думки пані Наталки, яка недавно сказала: «Шлях до книги – довгенький шлях. І це шлях вишколу духовного і художнього». Всім би письменникам так жити й діяти!
Як і попередні книги авторки, ця теж має свої особливості. Відзначу найпершу, що відразу кидається у вічі. Лише два диптихи, один триптих та одна поезія мають заголовки. У решті поезій вони відсутні. «А навіщо кожне телятко припинати до кілочка?» – відчуваю можливу відповідь авторки. І погоджуся, бо часто-густо отой «кілочок»- заголовочок і справді відволікає думку читача або ж спрямовує її в уже чітко визначене автором русло. І читач свідомо чи ні потрапляє під вплив автора, позбавляється можливості мислити, думати, фантазувати, аналізувати, сперечатися, робити висновок. А саме такими активними хоче бачити своїх читачів Наталка Фурса. Іншими словами, вона шукає читача, який би проторував той шлях перетворень ліричної героїні попередньої збірки, коли жінка-комаха, що колупається в землі, переродилася в жінку-птаху, яка, мов ангели крилаті, летіли б у височінь вирію.
Підтвердження цьому є той факт, що вона ж навіть тривожну і промовисту метафору назви книги «Без сорочки», вибачте, не розжовує в жодному вірші, ще й акцентує нашу увагу на цьому: «Немає тлумачів – і слава Богу!» Хоч цей напрочуд важливий елемент життя і побуту, який став у книзі яскравим метафоричним образом, згадується в різній інтерпретації два десятки разів. Звісно, самовільно виникає запитання: «А як же жити й ходити в райській одежі, тобто, без елементарного одягу, навіть без звичної сорочки, хоч і в ній «на дві руки один рукав», а зимові вітри й морози (ці катюги) «стинають найпершими голови голомозі…» Та й сама авторка розуміє і говорить нам, що «під довгим подолом прози», тобто сорочки, і в неї «нишкнуть, як діти, вірші…»
Образ сорочки, яку «шовком шили і золотом рубили», присутній в багатьох літературах світу. Перегорнемо сторінки давнього ірландського епосу. В одній із саг іде мова про розшиту золотом і сріблом вишукану пурпурну сорочку провидця Філіда, який створював сакральні поетичні тексти. Тепер згадаймо народні джерела нашої Материзни. Зокрема, вишиванку, в якій ходив Іванко. Ці неймовірно красиві сорочки, які «з вечора тривожного аж до ранку» гаптували червоними і чорними, а згодом і різнобарвними нитками для своїх милих-чорнобривих, з сивої давнини присутні в українському фольклорі, народних піснях, поезії й прозі. Сорочка для українців – це архетип Матері, це – матриця духовності, вірності, кохання. Сорочка – один з найголовніших оберегів наших пращурів. Таким вона залишається й донині. Вона є сакральним, священним захисним одягом, який з подарованої ненькою «рожевої, як мрія, льолі» став згодом кольчугою, а тепер «броніком» від ворожої кулі чи осколка, в якому наші солдатики на фронті навіть вночі сплять. Бере ж сорочка початок від шматка домотканого полотна для крижма немовляті під час таїни хрещення і символічно завершується відрізом білого савану під час чину похорону. І там, і там на цьому одязі діяв сам Творець. Отож правду твердять, що протягом всього життя сорочка концентрує навколо себе особливий енергетичний контур, потужну ауру захисту з сорока божественними енергіями, які гармонізуються з тілом людини. Не зраджує цій думці й пані Наталка. Вона промовисто і з неприхованою гордістю заявляє, що «оця вишивана сорочка / захистить хрестами усіма…»
З усної народної творчості образ сорочки плавно перейшов до майстрів поетичного і прозового слова. Вони писали про тих, хто народився в сорочці, і тих, у кого «в поту сорочка», хто залишився в одній сорочці. А ось Володимир Самійленко ще століття тому іронічно писав, що в тогочасних судах навіть невинного залишать «без сорочки». Леонід Талалай навіть волю у безмежжі світу уявляв як «сорочку гамівну». До речі, таку промовисту метафору використовує й Наталка Фурса. Вона нагадує «дорогій крижині», що зима є для неї «сорочка гамівна» бо й її «зігріє тільки весна». Так, гамівна сорочка є жорстким, я б навіть сказав жорстоким образом для ліричної поезії. Але така правда життя й Природи, створеної вишньою силою.
До слова, згаданий Леонід Талалай прозорливо твердив, що «за вірність перу, народившись в сорочці, без сорочки помру…» Прикро, але така жахлива перспектива знову майорить перед сучасними літераторами, які залишаються вірними правдивому, а не кон’юнктурному служінні слову, коли в голові багатьох продажних «златословів» «думка, що не зв*яже й пари слів докупи…» Адже вони вже забули про гідні їхній творчості гонорари, а значну частину часу змушені не писати-творити, а жебракувати, аби назбирати грошей на випуск власної книги. Ось і лірична героїня пані Наталки не приховує, «коли всі слова зникають», беру «лопату, сапку, граблі, мітлу / і мандрую на грядку, у сад чи гребти подвір’я…» і повертається звідти «втомлена і свята – бо труди були праведні…» Хоч тема матеріального благополуччя наших письменників й напрочуд болюча, та повернемося до творчості Наталки Фурси. Згадаймо, якщо у збірці «…ані вирію … ані скиту» вона бідкалася-тужила, що в її героїні «на тілі вже тільки й одягу – шар ропи», то тепер вона зробила майже відчайдушний крок і вирішила випустити між люди свою ліричну героїню геть голою.
У вбранні, у якому її народила мама, вона постає перед нами в класичній ліричній поезії авторки. З допомогою антитез та протиставлень «Літо прийшло і пішло, як звабливий зайда. / Що принесло, те й забрало – і цвіт, і плід…» авторка далі дякує осені, що та «відпустила зайве/ і научила любити порожній світ…» Але так трапилося, що осінь «навіть снігу для себе не попросила, білу сорочку туману і ту зняла…» Ось і думай, осене: «одягнута ти чи гола?»
За таким заспівом, поки лірична героїня думає, з новою силою, бентежністю, тривогою вона вже знервовано бідкається і риторично запитує: « – Що ж ти, любовонько, без сорочки? \ Світиш у морок душею білою. \ Ані ниточки, ні торочки / на твоєму святому тілі…» І якщо в попередньому вірші осені «місяць на плечі…кинув шворку сиву», то тепер лірична героїня змушена «світить у морок душею білою…» Як на мене, тут авторка вміло поєднала народну творчість, фольклор з містикою. Адже поруч мають існувати «любовонька без сорочки» і «смертонька з руками порожніми», коли сестронька стежить за переправою через темну річку, аби не «точити із рідної крівцю вічну». Метафоричні образи річки й води тут вміло використовуються авторкою як одвічний рух, є уособленням продовження життя та часу за отією не менш метафоричною переправою, що з’єднує два протилежні береги, і є символом вічного, нетлінного, об’єднання двох періодів життя. З надіями та сподіваннями по самі вінця. А що там кого чекає, лише Всевишній знає. Бо лише Творець відміряє людині цю чашу страждань чи радості, бо лише Йому вона під силу. І лише Він знає, який з подвигів людських Йому миліший. У одному з сонетів героїня й непокоїться, «може, ту чашу повз тебе і пронесе / Бог, шо творив і метелика , і людину, / Бог, що єдиний відає, хто спасен…»
Головне ж, на мій погляд, що авторка стверджує й вірить у продовження життя і ця переправа – лише мить між минулим і майбутнім. До слова, трохи видозмінений образ переправи ми зустрічаємо і в інших поезіях книги. В одній з них вона з допомогою метафоричних образів дозволяє відчути, як «рипить під ногами кладка» що «зветься «осінь». Ця кладка «хитлива, слизька, непевна. / Над нею сльота голосить, / під нею – річка тотемна», а на ній «гойдається звабно хвиля». Та й вода не зникає безслідно, як нікуди не зникає жодна людська доля. Якою б вона не була, від кожної, грішної і праведної, щось залишиться в часі.
І дуже символічно, що частина цієї дерев’яної кладки, яка «рипить під ногами», а під нею «гойдається звабно хвиля», «над мутними глибинами», в яких «важко суне вода тотемна» … і яка «згортає сувоєм річку» зустрічає читача вже на обкладинці книги і спонукає задуматися над її метафоричним і містичним звучанням.
Врешті, четверта строфа, як і всі попередні, теж розпочинається риторичними зверненнями. Спершу до любовоньки, тоді – до смертоньки і сестроньки. Останнє – до матусі «з руками студеними», у якої з болем і відчаєм запитує: «Невже й промінця нема під денами?» І ось містичний мотив досягає свого апогею і завершується архетипом семантичного образу вужаки і проханням ліричної героїні до матері обійняти її «хоч кістьми зеленими». Неоднозначний в смислових відтінках тотемний образ «вужаки», який то зорі на небі поглинає, то журбу наганяє, то на нього покладають надії від біди врятувати не вирішує проблеми. Полісемантичність символіки плазуна, така метафорична стилістика, бентежне незатишшя, демонічний аспект розвитку ситуації, лукавство, поява зеленого кольору – кольору надії, все ж дає можливість читачу, так би мовити, самостійно робити «хід конем» на шахівниці. Але за правилами гри. Тобто, життя.
Не розставляє всіх крапок над «і» й третій вірш цього циклу з високою духовною насиченістю та філософськими роздумами. З першого ж рядка лірична героїня сміливо заявляє: «Я Його не боюся: Він читає мої думки». А вже в другому рядку героїня робить відступ і заявляє: «Я боюся тебе: ти читаєш мої слова – і пояснюєш часто з точністю до навпаки…» Врешті, героїня просить, щоб за неї заступилися словники, а вона мовчатиме. Але думки, почуття, емоції – все відкрите, адже нема навіть згадуваної раніше шворки сивої. І тому героїня вже стиха шепче: « Під тою одежею я жива…» А слова її всі, «то дзеркала, а мої думки – це ті ж самі слова…» І тому героїня знову замовкає і стверджує: « Ти мене не впіймаєш – Він (тобто Творець Всесвіту) читає мої думки…»
Як на мене, це не просто вірш. Він схожий на молитву, слова якої ллються самі собою із серця, а після цього авторка закладає у підсвідомість читача забути про гординю, бо Господь людям з такою рисою характеру противиться, а ось смиренним дає благодать, і стати разом з нею на сповідь перед Всевишнім і людьми. При цьому поміж рядками поетки, у якої, за словами ліричної героїні, хоч і «душа не лагідна. Та чесна» відчувається потужний жіночий імператив праведності. Та цей імператив висловлюється не формою «Ти винен, й інші думки не мають права на існування!», а зрозумілими наказово-прохальними реченнями: «Ти, головне, пливи, іди, але не стій!». А ще вслухайтеся, як теза про лагідність і чесність перегукується з словами земляка Наталки Фурси знаменитого філософа Григорія Сковороди. Він зауважував: «Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний». Тому лірична героїня й наголошує, що для неї важливі не матеріальні цінності. Вона навіть на годиннику, цьому полісемантичному символу невпинності часу, його швидкоплинності, ламає «стрілки золоті». З одного боку бачимо відмову від матеріального благополуччя, ненаситності, а з іншого – не означає смерть, зупинку життя, бо лірична героїня дасть йому «зелені» стрілки. Отже, не варто витрачати час даремно, марно, у суєті суєт. Годинник життя не зупинився, «смертю смерть подолав», рух його маятника вліво – вправо, вправо – вліво, від Добра до Зла і назад, на «розтин чи стик пекла і раю», де «зраджує верх. / Знаджує спід» Та, попри те, що « і в небесах, / і в глибині – / ясно та сліпо…» отой годинник відміряє час у Вічність, туди, де «Господь всіх мирує миром».
Із поезії в поезію переходить думка філігранно відточених рядків пошуку духовних цінностей, високої моралі, моральної чистоти, відданості й любові, не введення в спокусу і прощання провин наших. І лише тоді ти матимеш моральне право сказати собі: «ти – не Авель, але й не Каїн, може, нащадок, чи їхній предок із кущів раю…». Отого Божого Едему, де й «постаріла Єва теж шукає» молодильного яблучка. Її ліричних героїнь приваблюють не золото-срібло в відомій кожному казковій країні Ельдорадо, а висока духовність, витонченість і правдивість слова. І як же тут бути героїні, коли «лишилися тільки недобрі слова – оті, / що отруєні доброю та всеблагою правдою…»? Ось і просить вона: «Мовчіть слова! Хай гомонить трава». А ще запевняє: «багато мені не треба» і разом з тим її непокоїть, бо: «Як багато порожніх слів». І ці сповнені душевного болю слова ти разом з авторкою «ворушиш на столі, такі жалькі – мов камінці в сандалях». Із отих окремих камінчиків авторка складає в книзі символічну мозаїку цілісної картини буття, в якій відображає глобальний образ світу, в якому «Бог не рятує нікого із нас – без нас. І світ не рятує нікого… взагалі». Отож, «хай буде так, як є: добро і зло, / зима і літо… світ такий смугастий…»
Та що ті камінці всесвіту, коли «гори заступають битий шлях» і «котити треба камінь в небо», бо «може, мріє вкритись він мохами». Врешті, той камінь , який висоту відміряв, храмом ростиме із тіла – в душу. Котити ж в небо не просто, бо воно – не печера, його відкривати ой як важко!» Навіть якщо відкриваєш його все життя. Й одного словесного паролю тут замало, – коментує в соціальних мережах ситуацію авторка. І тому читачу, як і авторці, треба чекати, коли слова, які «розбігаються по кутках… зникають, як пил і тлум, чи ховаються в нірки, як миші, зачувши звіра», чекати, коли ці слова «сходяться до Вечері, як апостоли до Христа, і цілують холодні й голодні мої вуста…» І лише тоді з них поллється справжня поезія. Поезія голосу Бога. Поезія, яка лікує серце й душу. Поезія, словом якої можна причастити свою грішну душу. А саме така й народжується з-під її пера.
Щоб звірити свої думки, пошлюся на слова відгуків про творчість пані Наталки у соціальній мережі Фейсбук. Думаю, що зупинюся на найщиріших. Від досить коротких «Хороша, мудра і прониклива поезія», «писано серцем. Тому віриш! Дякую», – пише доктор філології Ніжинського педуніверситету, письменник Олександр Забарний. «Мудрі вірші», – так влучно охарактеризував творчість письменниці літератор Микола Будлянський. «Можна лише одним-двома віршованими рядками висловити дуже багато» , – це думка літературознавця Георгія Бурсова. «Яка поезія! До тремтіння, коли читаєш», – пише Любов Ориняк. Після прочитання віршів Наталки Фурси письменниця з Львівщини Любов Бенедишин не приховує емоцій і зізнається: «Чогось плачу!..» А ось ділиться враженнями Галина Сливка: «Поезія, що послана небом». «Дякую за поезію, сповнену високої життєвої філософії, світлих роздумів про минущість і вічність та про доцільність створеного Творцем земного й небесного. Дай, Боже, пізнати цю доцільність в гармонії їхнього поєднання, – таку думку висловила Тамара Івусь.
На минулорічній зустрічі в Укрінформі, на якій вшановували Наталку Фурсу як переможницю поетичного конкурсу та презентували її збірку «…ані вирію, …ані скиту», відомий літературний критик, головний редактор журналу «Всесвіт» Дмитро Дроздовський відзначив квінтесенцію головного в творчості Наталки Фурси: відкритість, оголеність її поезії. Він також наголосив на досконалості і мудрості віршів, підкресливши поетичну силу, метафоричність, інноваційність, спокій незглибимого, мудрого розуміння плинності і вічності світу. Велика радість, що в цьому часі є такі справжні, екзистенційно наснажені, могутні голоси, яким є голос Наталки Фурси. Ця поезія досконала в кожному образі, метафорі, рядку, метрикою, фонікою.
Відгуки й висловлені позитивні емоції читачів, літературознавців можна продовжувати. Я ж переключу увагу на початок книги лірики. Вона розпочинається не шестирядним секстетом, в якому високовольтним струмом від маківки голови до п’ят пронизує діалог з розпачливим зойком мами-горлиці та її дитини: « – Одягайся, дитинко, бо ж холодно, бо ж зима…/ – А у мене ні шубки, ні чобіток нема…» Задушевним заспівом до книги могли б стати емоційні, з нотками душевного болю і неспокою, ідилічності, сповідальності, молитовності та й елегійності сонети. Їх у книзі кілька десятків і вони, хай знову вибачить мене її земляк Григорій Сковорода, гідні бути в його «саду божественних пісень». Натомість збірка розпочинається складними для написання трьома восьмирядковими строфами. Щоб привернути увагу читача до переживань і неспокою ліричної героїні, вже в першому рядку першої строфи авторка вдається до колористичної опозиції «темне – світле». Тобто, ніхто з нас не зможе порушити закони Творця, коли після ночі, якою б вона не була, обов’язково настане день, як після весни – літо. І підсилює це порівняльною метафорою: «Я давно уже не квітка / і не дівчинка-струна…».
Як і належить октоверсу, поетка вміло і майстерно використовує багатоваріантність римування, що надає поезії особливого шарму. Після висловленої чи то образи, чи занепокоєння, що «не мене носив по житу ти на конику гріха» (це по тому житу, за яким прірва в житті, бо вже й сорочка порвана), вона навіть сумнівається у доцільності побачення з читачем: «Сам Господь не знає, нащо / ми зустрілися отут» і риторично запитує: «ласка це чи кара Божа – знову впасти у весну?». Як і згадана вище «постаріла Єва» з допомогою молодильного яблучка прагне повернутися до весни, так і лірична героїня цієї поезії мріє не про осінь чи зиму, а про пору, що символізує молодість, розквіт. «Бо ж для когось ця черешня / так розхристано цвіте…» І хоч у поезії прямо-таки пульсують ліричні мотиви авторка насторожує нас фразою: «вже не дзвінко на шляхах…» А наступні сторінки книги з божественним ставленням до слова ще глибше розшифровують сповідальні, психологічно-філософські мотиви поезії. І «тремтять слова – прийдешні і колишні…» Лірична героїня, серцю якої «незатишно … у грудях моїх … і твоїх…» прагне «з отого чорного плетива вирватись долею – різнобарвною…» і вона розриває «обіймів липку сорочку» і скидає слова, а отой страшний тотемний звір-змій «вивертає… і сорочку, і шкіру…» І настає пора, коли вже «мчить з пітьми /біла орда зими – / жадібна і голодна. А в таку пору «безбожну фальшивить і той, що найбільше люб…»
Символічні образи, ліричні переживання, сповідальність, християнські мотиви і безмежна віра, що коли «згусне темнота, Бог мені маякне – з Хреста чи із Воза…», оправдане використання міфологем та архетипних образів, сприяють майстрині слова сформувати власну світоглядну концепцію поезії. Про власне образне поетичне мовлення Наталки Фурси, організацію художнього матеріалу, неповторний вид творчості свідчать й особливі і незвичні композиційні лінії, глибока емоційність, потужний психологізм, містичність, що йдуть пліч-о-пліч з міфами і фольклором. Фраземи біблійного походження, індивідуальне естетичне сприйняття світу, ідіоми й фразеологізми, інтонаційне нагнітання або ж послаблення ритміки світосприйняття, повтор присудків – це теж із її творчого арсеналу і скарбниці вмілого віршотворення.
Використання у творчості, зокрема й у найновішій книзі лірики, потужного арсеналу художніх засобів, відточеність і відшліфованість слова, його делікатність сприяють авторці передати читачам складні почуття своєї ліричної героїні, пристрасну емоційність, напруженість ситуації, де «чорні вени – то вздовж, то криво…», де « заточені морозом леза – у спину, в груди, поміж віч…» І коли відчуваєш, як «серпень ябками дзвенить /повз вуха пролітаючи картеччю» і чуєш, як «кров у серці стугонить», тоді душа волає «усе не так. Я знаю, що не так». І лірична героїня запевняє, що її душа в ситуації, коли «садом пустим» «ходить колючий і волохатий опівнічний звір…Він нетутешній… може… з північних країн…» і в нього «не усмішка, а…змія / блискає жалом – випорскує труту…», то вона «нікуди не втече», хоч і «чорним тілом сіль тече!» Лише «злізь із плечей, час «Ч»… Разом з цим вона, як клятву, промовляє: «я не сяду на камінь – чекати трупів», «лиш сорочку лишіте…/ Втім, я можу й без неї». Досягнути результату високого авторитету у поєднанні поетичного ліричного й патріотичного слова авторці допомагають риторичні запитання, різноманітне римування, особливості ритму оповіді чи мови ліричної героїні. Цей арсенал засобів не нагромаджується із спонтанною механічністю, а підсилює естетичне враження і створює єдине потужне ціле. Приплюсуємо до цього багато інших моментів творчої праці, які у поєднанні з даним Богом талантом дозволяють їй бути тією, яка, як вона не приховує, шукає «щасливу зірочку – у бузку».
Такою зірочкою є й майстерне володіння мистецтвом кільцевої побудови поезії. Наведу лише окремі з них, у яких переплелися минущість і вічність, земне й небесне, гармонія єднання і боротьби протилежностей та діалектика розвитку, яка не знає крапки і які розкривають свій, неповторний мікрокосмос авторки і її ліричних героїнь. Це особливо помітно у поезіях філософського, психологічного звучання та віршах з Біблійними мотивами. У них з особливим наголосом підкреслюється, що в житті все повторюється, у ньому нема ні альфи, ні омеги і все перебуває в постійному русі – ти тільки не стій! «Мовчи мені, доле, якщо не маєш добрих новин» і «Мовчи мені, доле, я доста маю гарних новин». «Бог сказав: / – Хтось прийде, – і пішов…» та «Бог сказав: / – Хтось прийде…- Й не пішов». «Господи, славно як!» і «Господи, смертно як…», «Ця воля, більше схожа на полон, / ця клітка, що розчахнута, як схрон / скарбів, що вже здаються мертвими…» і опозиційний мотив початку останньої строфи: «Аж поки воля, схожа на полон, / аж поки клітка, що була за схрон, / позбудуться своїх подоб – і збудуться…»
Хіба це не щастя так широко, вмотивовано, доречно володіти вмінням користуватися яскравими, барвистими, неповторними метафорами. Вони не тільки в назві книги, а в кожній поезії. Та що в поезії? Вони ледь не в кожному рядку. Перерахувати їх всі просто неможливо. Та все ж наведу найбільш, на мій погляд, вдалі, які несуть психологічні та філософські навантаження, які, я б сказав, навіть після першого прочитання стануть «крилаті». А той, хто має крила, той не питає, чи можна літати, а бере їх і літає «над світами чорними…» Отож і лірична героїня авторки високо ширяє там, де «світить зірка голуба».
Вслухайтеся, як емоційно-лірично і разом з тим напружено звучить початок строфи, в якій лірична героїня прагне «загорнути світ у неба хустку – як росину обійма пелюстка». А ось «серпень шкребе по серцю», бо «ця осінь рясною ризою загорне всіх у спокій», «а стужа скляною голкою пришиє сльозу до тіла…» і дарма, «що душею голою із нього сльоза світилась…» А який треба мати ідеальний зір, щоб помітити, як «босоніж ходить дощ по вікнах, а вітер – шастає в деревах…» і як «промінь хатинці лоскоче шибку». Прожитий у трудах праведних «день, як вистуджена ікона, повертається в небеса» і «гасне сонця важка лампада, згарок променя згас в росі…» А ось «бабусі, втомлені од тиші, провітрюватимуть плітки» й «білизни розпростерті крила гойдатимуть небесну даль». В цій же поезії чуємо й риторичне запитання: «І хто згадає день похмурий, що плакав, як дурне дівча?» Читаєш і бачиш, як «травень мається хворобливо». Всіма фібрами душі відчуваєш як яблунька «бджолами бринить» і якій «благословили цвісти й любити розпашілим тілом світ». «Молодик рогом пробиває мерзлу воду», «мовчать слова, натомлені й убогі, а зорі просівають каламуть – потроху», «кульбаба із бджолою в жовтім оці», «вітер рве за поли древню грушу», «ліниве небо п’є отруту – проціджену через хмарки», «вітер в путах бездоріжжя хребта не хоче прогинать», «сливи… вирлоокі… примружують сизі очі…» Це дуже і дуже не повний перелік образного метафоричного мовлення авторки з цієї книги.
Щедро користується пані Наталка й пестливими словами, вони викликають ніжність, любов або ж до ліричної героїні, або ж до навколишніх предметів чи явищ. З лагідністю, душевністю, ласкою і теплими почуттями сприймаєш слова «гніздечко», «яблучко» і його скорочений варіант «ябко», «коник», «копитце», «немовлятко», «зірочка», «пташечка», «травинка», «павутинкою», «хвилька», «слізка» тощо.
Дружить авторка з такою стилістичною фігурою, як градація. При цьому вона вміло використовує її і для підсилення думки або ж послаблення якоїсь якості. Інколи вона й поєднує ці прийоми. Для змалювання картини опалого листя ранньої осені вона градацію поєднує з колористикою і характеризує його, як «пожовкле, руде, багряне, аж сіре і ще зелене…З настанням зими та «обчухрає душу», а тоді «стогнатиме стовбур, свистітиме вітром правда, скрипітимуть снігом дужі, чужі, молоді, байдужі…» А скільки емоцій, страждання, неспокою вкладено в рядки «діти поснули, / страхи поснули, / болі поснули, / мрії голосять…» А ось іще один приклад градації: «не кошу, не гребу, не палю, / не збираю, не рву, не дбаю…»
До однієї з поезій Наталка Фурса взяла епіграфом рядок з вірша своєї літературної посестри Любові Бенедишин «Ти, головне, пливи». Тема руху, ідея людини, що не стоїть на місці, теж не нова в літературі. Згадаймо, ще в Святому Письмі звучать проникливі слова: «Лазарю, встань і йди!» Пані Наталка з вишуканою майстерністю зуміла не тільки продовжити і динамічно розвинути наказ ліричній героїні своєї посестри, а й внести свої нюанси глибиною думки, прекрасною стилістикою, доречним і вмілим добором фонетичних і синтаксичних прийомів. З допомогою інтонаційного нагнітання вона закликає: «Ти, головне, пливи. / Ти, головне, іди./ Не можеш – тоді повзи, куди уві сні літав… Ти головне – не стій». В іншій поезії лірична героїня відає нам: «рву, реву, засилюю нитку живу, зшиваю». Градацію у ефективному поєднанні з анафорою та іншими стилістичними фігурами спостерігаємо на початку та в середині кожної з п’яти строф посвяти «Моїй Світланці». Спершу вона просить: «Сестро, не видь», далі – «не чуй», «не мов», «не бійсь», «сестро, живи». Врешті, звучить повтор присудків – «Сестро, прости: виджу, чую, кажу, боюсь…»
В особливому, оригінальному художньому сплаві авторці вдається показати життя з допомогою алітерації. Вслухайтеся, якої специфічної винятковості вдається досягнути поетці у створенні звукового образу з використанням літери «ш». «Бог сказав: – / Хтось прийде, – \ і пішов…» І далі вслухаємося в звуковий ряд: тиші, підошов, шов, шовковою, шуму, шурхіт, заплативши, душу, подушці, пішов».
Не меншою оригінальністю і вишуканістю відзначається використання анафор. Ось як з їх допомогою вдається описати осінь. У першому рядку авторка вдається до простої констатації факту: «Це просто осінь…» А далі на початку рядків йде її барвиста характеристика: «це просто вітер, це просто хмари, це просто холод, це просто втрати, це просто тіні, це просто голод, це просто голос» і кульмінацією звучать слова, що цей голос «шукає застуджене горло в тиші як розбійник свистом…» А ось щира сповідь після того, як лірична героїня знімає «душу із хреста», бо Він прочитав і те, що ще вона не написала. «І Він сказав: зійди з хреста. Ще дуже рано й дуже мало. / Ще дуже легко – не лукав. / Ще дуже важко – бо на плечі / Ще тисне зайве, а в руках / ще так багато порожнечі. / Ще не Вечеря, і не вечір, – / налий у небо молока».
Неодноразово в поезіях авторка з допомогою анафор, метафор, інших фігур поетичної мови зображує вікна. Під час дощу воно «так рясно плаче, як живе!», а в іншому сонеті вдивляємося, як «мироточила ікона вікна». Як відомо, вікна є символом відкритості, зв’язку внутрішнього і зовнішнього світів, їх потенційних можливостей. В одній із поезій вона досить ефектно і ефективно поєднала вікно з іншим шанованим в Україні символом вогненної крові, кохання, цариці квітів – трояндою. Читаєш і бачиш батьківську хату, де «це прекрасне вікно, що відчинене настіж у сад…/ і як «ця прекрасна троянда, що робить прекрасною вазу / і святкує життя ув обіймах… ». Та вже початок другої строфи змінює цей мажорний настрій на мінорний, бо «це нещасне вікно, що скрипить і старіє щомить», а «ця нещасна троянда, приречена вмерти раніше, / ніж могла, коли б злива із вітром були ласкавіші…» Як бачимо, знову на авансцені – питання життя і буття, вічності, доброти, ласки, взаємоповаги і шани, моральної чистоти, плинності часу, який панує над всіма нами, а ось над ним нема влади ні в кого.
Потужного наголосу, як і в попередній збірці, додає ефективне й доречне використання заперечувальної форми висловлення з допомогою часток «не» та «ні». Такий підхід змушує замислитись над змістом поезії, розкрити сюжет, зміст та ідею. «Птах не позичить крил, / риба – гнучких плавців, / Але не діли на два / і не пускай на прах / ні сил своїх, / ні безсиль, / ні хрестиків, ні хребців… / строків не знає світ…» Протилежну роль відіграє використання сполучника «і». З його допомогою поєднуються і в логічному ланцюжку шикуються слова з найрізноманітнішими значеннями і відтінками. «І сонце на оголених дротах, / і сіра дратва дощового вітру, / і гул грози, і сходження гори, \ І сонний шепіт листя у садах… що і Господь не зможе повторити… / Все вперше, все спочатку: і печаль, / що схожа на утіху, і утіха, така сумна, похила, як верба, / і туманець – гіркий, як молочай…/ і видих падолисту… / Усе востаннє: крижмо по воді, / і саван, накрохмалений до хрусту, / і вельон, що і ворог, і рідня…/ і плямки сонця втомлено-руді, / і місяця розгорнута пелюстка…/ і сонце на оголених дротах, / і сіру дратву дощового вітру, /і гул грози, і сходження гори…»
Книга «Без сорочки» знову стала яскравим підтвердженням майстерного використання авторкою паралелізмів, антитез на зразок «біла вишня – чорна земля», «зло велике – серце мале» «слів багато, та двоє губ» епіфор, різноманітних рим, мінливостей розміру написання вірша, кінцівками, як особливим й інколи геть несподіваним фінальним елементом ліричної поезії: «Одужуй, душенько…», «Господи, смертно як…», «…врешті входять в порожнечу слова, зігріті при Звізді», «Він (дощ) так цілує мою шкіру, що я зрікаюсь хатнього тепла», «…і за що ж ти мене так любиш – серце тіпаючи із пітьми в небеса?», «Повернись мені темним боком… / Омини мене, неживу…», «…й скаже: в душу твою поганську / мій господь закохав мене…», «Іній грудня. Біла хустка. / Люстро тріснуте. Зима.», «…бо та зима, яка настане, – Господня, вічна молода», «хочеться, щоби не стало раю – / а стало щастя».
Ще акцентую увагу на ритміці віршів, використанні риторичних запитань, смислового тире та трикрапки. Бо саме із їх допомогою можна текст оформити особливою інтонацією і саме такий поетичний синтаксис, стилістичні та фонетичні фігури допомагають читачу зрозуміти авторське ставлення до зображуваного і висловленого поетичним словом, відчути пафос чи незадоволеність, байдужість або ж інші риси психологічної науки. Все це робить її поезію творчістю найвищої проби, створює експресивний ідіостиль поетки.
Вважаю, ніхто не заперечить, що трикрапка в тексті засвідчує про незавершеність думки або ж її перерваність. Але це ще й є авторською манерою письма, коли щось піддається сумніву, на що треба звернути увагу або ж частину тексту прочитати з особливою інтонацією. Таке письмо притаманне Наталці Фурсі. І воно виправдане. Наведу для прикладу початок третього кульмінаційного вірша «Безсонного триптиху», в якому трикрапки органічно поєднуються з метафорами та риторичними запитаннями:
відображення…тінь…стіна…
силует… гостра гілка… вітер…
нірка чорна…капкан вікна…
чорне око в німоту світу.
чи в мою? чи в твою? це хто
так мовчить? чи отак не чує?
так не бачить? чи так пантрує?
він при зброї чи зі щитом?
чи ховатись мені? Куди?
чи я схована – під повіку?
чи похована – у туди,
що прикрите од мене віком?
А ось початок строфи із вмілим і доречним використанням смислового тире поміж словами: «Попіл – на аркуші, / дим – у грудях, ніч – у вікні…»
У дитинстві пані Наталка мріяла стати художником. Не судилося. Як жартує вона сама, доля пензлик поламала. Образне мислення, барвистість поезій різноманітних жанрів дає підстави говорити, що вона була б непоганим художником. Але милістю Божою стала талановитою письменницею. Важко передати емоції, коли читаєш неймовірно- божественні образи та якими яскравими словами вона малює «то ескізи, то листи до осені, сліпої від застуди». Образність і виразність не зникають навіть тоді, коли «пензлем, вмоченим у сажу, \ ніч підмальовує пітьма…» Способом словоскладання вона творить і широко вживає в творчості композити у стилістичних фігурах з кольористичними компонентами, отими, за її ж визначенням, які «світ надіп’є любові… й повірить, навік і знову, тій магії кольоровій…» І зображений в її творчості світ дійсно кольоровий і різнобарвний. Навіть чорний колір, який дехто вважає символом демонічних та лихих сил, у неї не завжди траурний креп. Адже чорний колір – це колір рідної землі. Бо «на чорнім – біле й золоте, / і синя смуга розпростерта. / Ці письмена і час не стер, / і сонце не зуміє стерти…» Коли ж «ходить ірис весною – й цвіте то блакитно, то чорно, / А проміння над ним золоте». Так вона й цей колір робить емоційно наповненим і він набуває у її творчості особливої експресивності, сакральної сили, адже після чорної ночі завжди наступає золотий світанок, бо у нього «сонце нетерпляче» «занурить золоту тернину ранку…»
До слова, семантика золотого кольору бере витоки з народних джерел. Ось і Наталка Фурса вводить нас у «день, вигрітий до золотого поту», щоб зіркам після дощу вернулась «свіжість позолоти». А «довга стрічка дня… золотом зблисне між глин рудих» і зірки «у стільники пітьми… трусять сонну позолоту…» А з настанням ранку вітер кине на «хвилі денні пасемця золоті…» Лише людина з незачерствілою душею, з особливим сприйняттям навколишньої природи зможе передати читачу в таких подробицях не тільки кольори, а навіть аромати неповторної краси довкілля.
Вважаю, не помилюся, коли скажу, що такий же Божий дар Наталка Фурса має й до музики – рідної сестри малярства. Без сумнівів: вона майстриня музичних пейзажів. Читача неодноразово охоплюють ритміка, симфонічне звучання слів у рядках, їхня барвиста мелодійність. І на все це відгукуються і грають струни людської душі. Адже ми й живемо й ростемо у світі, де все підпорядковане ритмічним законам космосу. «Читаєш вірш і чуєш прекрасну музику», – так відгукується про творчість пані Наталки читачка Ольга Горобей. Лірична героїня разом з читачем і раді б підхопити аристократичний дух лагідних мелодій «тичинівського кларнетизму», «заспівати би пісню – та кістка в горлі». І тільки людина з даром златослова може переконати читача, якому, вибачте, слон наступив на вуха, зробити «із пісні требу» і тоді стане «ця німота довкола – не німотна». Та й німота, переконує вона, – це «Предтеча пісень, захриплих у громах…». Лірична героїня впевнена, що можна та й потрібно «творити оази справжні – де й останні собаки глухнуть од солов’я».
Правда, тут дехто може заперечити, що наші пращури без жодних музичних інструментів проникали в сутність властивостей дерева, шкіри, металу, каменю. Це так. Але ж Наталка Фурса намагається, і це їй вдається, згадуваною у віршах просмоленою шевською дратвою поєднати між собою старі й нові часи і показати незворушний зв’язок поколінь, бо «стука в кригу стара Марічка, / що на берег колись не вийшла…» Поетка вчить нас бачити, як ластівки й під струмом хапають «за струни небесну ліру», як «носять свічі світлі пісні», як душевні солоспіви чисті, як звуки скрипки, підносять тебе зі своїми думками у височінь неба, а душа «в пісню зажене твою печаль». Як із безгрішними помислами, як душа праведника, мов на крилах, кружляєш у ритмі вальсу або ж згадуєш «стьожки й крайки мелодій давніх» і під них робиш незвичні «па» у, на жаль, призабутому «повзунці», який танцювали наші прадідусі-козаки під час народних гулянь, то вслухаєшся це «вітер чи співає скрипка», у якій «тремтітимуть струни». І під той ангельський спів скрипки танцюєш то легендарний чардаш, то завмираєш у чеканні блюзу. Ось лише не відкинь пораду і «не співай наодинці із вітром», та почекай, коли «вересневий саксофон… викашляє осінь… і сніжний блюз покотиться по вулиці». І почуєш як «заб’ється в шибку зграя голосів – так, що й годинник спинений застука…» І в тому хорі співаки потужними голосами наввипередки славитимуть Творця неба і землі. І стоятиме «ангел на чатах».
… Коли перегортав останні сторінки книги, то мимоволі з грудей вирвалися слова ліричної героїні: «Гарно, Господи, й мудро!» та «Господи, ловко як! Світ, як рум’яна паска…» Так співпало, що відразу після цього несподівано темне небо освітилося вусібіч різнобарвними спалахами феєрверку. Не заперечу: було красиве видовище. Хоч до рум’яної паски на Великдень ті вогні не дотягували. Та й до оспіваних у книзі Наталкою Фурсою зірок у сузір’ях Воза, Гончих Псів та Хреста не долітали – блідніли, марніли і зникали. А за кілька хвилин небо знову ставало знову ж таким темним і чорним. І тут я зрозумів, що книга «Без сорочки», яку я тримав у руках, – це теж феєрверк. З тією лише різницею, що запущений у темно-чорне небо феєрверк був штучним, а світло поезії, яке посланцями злетіло з цих сторінок до Небес, до Чумацького Шляху, в отой незвіданий космос, з нього не зникне й через сто років. «Слова, зігріті при Звізді» ніколи не ввійдуть «в порожнечу», вони й тоді освітлюватимуть людям оту блаженну дорогу до метафоричного джерела із цілющою святою водою, якою є проста, народна мова, висока культура письма, тонкий психологізм, сповідь і покаяння перед Причастям не лише за гріхи минулого, а й майбутні, задушевність, що зустрінеш в кожній поезії цієї збірки вистражданої поеткою лірики. Погоджуєшся, що справді пророчими є інші слова ліричної героїні, що цією книгою авторка склала ще один серйозний і відповідальний перед суспільством і читачем – «іспит любові, яка у дари не вірить./ Іспит надії, що босою йде по дну…»
Книги, в якій простий елемент одягу, винесений в центр уваги читача, хоч «і не ангельський убір», набуває не матеріального, а морального звучання , бо стає духом народу, мірилом його духовності, патріотизму, відданості Материзні. Наталці Фурсі, а разом з нею й читачу болить, що рідну країну свої діти гірше ляха розпинають, що з дитини-сиротини останню свитину знімають для княжат недорослих. Та найбільше в «чорних жилах» бурлить «чорна кров», від того, що ми стаємо духовними голодранцями, такими, що навіть цураємося рідного слова, яке мати співала над колискою, нехтуємо звичаями і традиціями праотців. Отож і ходитимемо попідтинню з торбою через плече, за Котляревським, «бовкунами». І дуже болісно сприймаєш слова героїні пані Наталки, яка плаче, що й торба та вже з дірками.
Вважаю, авторка бездоганно виконала своє завдання показати читачу, що її героїня бідна не тому, що в неї відбирають останню одежину, а тому, що знаходяться Каїни з Пілатами, котрі змушують нас позбутися національної гордості і пам’яті, української ідентичності, сіють духовну порожнечу, спонукають жити за чужим принципом «какая разница» і ведуть нинішнє покоління без спротиву тернистим шляхом від Віфлеєму на моральну Голготу. Й мені тут згадалися полум’яні слова Володимира Сосюри:
О, націє моя, роздерта і розбита
На табори ворожі чужі.
У кров твою вмочив жидівський кінь копита
І настромив на леза, на ножі…
Читаю і перечитую «Без сорочки». Як і ліричну героїню, мене теж «в тім*я лупить молотом…», а «петля безсоння все тугіша і грубіша…» І сам стою перед людьми з оголеними нервами. Як і лірична героїня, вию, «як причинна». У голові витає: « В чому винен весь цей народ?» якому, аби заховати «викривлений свій рот» крикнули «на ось тобі маску карантинну» і зневажливо додали: «На ось тобі чорні окуляри»… і дивися через них на цей грішний світ…
Перегортаю сторінки і від приємних емоцій, як писав Тарас Шевченко, раз-по-раз «усміхається серце». Та враз ніби переходжу до Симоненкового «цвинтаря розстріляних ілюзій». Непокоюся, що, за словами Ліни Костенко, у нас розвелася неймовірно велика кількість Пілатів. Замислююся, чому ми, «байстрюки катів осатанілих», стали «правнуками поганими» і що заважає нам після тридцяти років відновлення незалежності України на моїй рідній Чернігівщині вказівник при битій дорозі «Источник святого Николая», в якому наші пращури-козаки й справді освячували шаблі та списи перед тим, як ішли скородити ними московські ребра, переписати рідною мовою і не зраджувати пам’ять про їх заслуги і подвиги у боротьбі за волю держави, а не чиєїсь окраїни, як нині намагаються нам втовкмачувати в голову із залісся.
Разом з тим радію за таку неймовірно щиру поезію, за взяту авторкою високу планку у творчості. Як говорить її героїня, «з дощем поплачу, з сонцем посміюся…», а ще попрошу: «Запиши мене, вірше, на голий нерв…», «щоби потому засяяв промінь», а «небо натомлене висіє мжичку – в вірші…» Радію, що я не одинокий в таких роздумах. Процитую лише одне враження після прочитання збірки лірики «Без сорочки» її земляка, високоповажного архієпископа Харківського і Полтавського Православної Церкви України Афанасія (в світі Володимира Шкурупія, члена Національної спілки письменників України). «Читаю, заглиблююся в образи, – пише він у соціальних мережах, – насолоджуюся високою поезією, радію за Вас і українську літературу – попри нерозважливі балачки про якусь її меншовартість, Ви ламаєте ці хибні й недружні висловлювання своєю поезією. Господь послав Лесю Українку, Ліну Костенко, а за ними й Наталку Фурсу. Форсуйте поетичну вершину й далі і нехай ангел-натхненник творчості завжди перебуває з вами. Божого благословення!» Щиро приєднуюся до цієї думки і повторю слова ліричної героїні одного із прекрасних сонетів Наталки Фурси із цієї збірки лірики: «Боже, дай бджолі достатньо сили, / щоб на вітрі не спинились крила…»
Микола ГРИНЬ,
член Національної спілки журналістів України, лауреат мистецько-літературної премії імен Пантелеймона Куліша.