Медоїд
Мій нарід – медоїд.
Б’є на скалки граніт
З монументів героїв печерних.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До комфорту не звик.
До улесливих пик
Він різкий.
Досить часто – нечемний.
Мій нарід – медоїд.
То він вплав, то він – вбрід
Суперечок одвічні дисканти,
Коли спить, коли – п’ є
Та до бою стає
І згризе і цього окупанта.
Мій нарід – медоїд.
Неба синь, сонця квіт
Переможуть і вигоять рани.
І всміхнуться лани,
І вернуться сини,
І країну збудуєм для слави.
Неділя
Неділя втрат.
Атас.
Апорт.
Вогні.
Димить аеропорт.
І той, хто вирішив, що бог
Насправді – злісний чорт.
А той, хто вирішив, що все –
Склав піксель під замок.
Знов службу крізь вогонь несе.
Не втік.
Не скис.
Не змок.
А хтось утік, а хтось –
вже вкрав.
Війна несе чимало справ.
Несе вона чимало втрат
І добре бачить, хто що варт.
І кожен день:
Хтось спить.
Хто де.
Хто ліки в ящики кладе.
Хтось орка валить у приціл.
Хтось діток береже
І тил.
Війна покаже, хто де є.
Війна іржу у сталь кує.
У кожного своя дорога.
І біль.
І втрати.
Й перемога.
Хай в окупанта серце стигне.
Ми – тут
Все буде Україна.
Соками
Мерехтливими свіжими соками
Бубнявіє у жилах
Весна.
Димним слідом зі сходу
Покотом
Скреготить у вухах
Війна.
Проникає фейсбучним духом
Розтривожує пил та шал.
Ти не думай,
Не дихай –
Слухай,
Як скрегочуть слова об метал.
Нікельовані бронзові бляді.
Силіконові сушені валі.
Воєвалі дєди, ваєвалі.
Гвалтували діди, гвалтували.
Розпинали.
Навиліт стріляли.
На угоду кремлівському дяді,
Що тягнув із народу сили.
Лиси.
Вусатий.
Бровастий.
З кукурудзою.
По…уй.
І поети лягали в могили.
Хлібороби в могили лягали
Під охриплі інтернаціонали
І ридала весна
Дощем
З ними.
І весна завмирала бруньками
Від загиблих героїв Крут
Взимку.
І згодом
Пізніш
Від Майдану,
Де чумацьким шляхом відлітала
Світла й чиста душа Нігояна,
І сотні найкращих
Ставали
Прозорими янголами
Під оптичним прицілом
Іуд.
Забирає із серця соки
Ця весна.
Історична пекуча любов –
Досить.
Дихати сильно,
Глибоко.
Пупом
Доземно.
Зберігати спокій
Вдихом –
Видихом,
Як основу основ.
Ту любов,
Що зійде білим
Квітом,
Що крізь вражого танку
Іржавий остов
Проб’ється,
І соки зачнуть струменіти
Від серця до серця
Знов.
Відбитки
Розклади мене
На відбитки
Лабіринти шляхів простих.
На сипкі рівчаки
від мотики
Кааааап-кап-кап-капотить
в зерні біб,
щоб у древо зрости
На оркестри
чи соло для скрипки,
Де Бетховен на струнах
Застиг.
На сухі рентгенівські знімки,
Де з кісток проростає весна
Птахом сірим,
Пером,
Пероном,
Вокзалом,
Патроном –
Стікає сльотою вона,
Стікає сльозою.
Димом.
Грозою.
Потом.
Слідом солдатських чобіт.
І лопат об насип
Осколком,
Що на мить перед смертю застиг
Там, де градів свистять урагани,
Де від болю чорніє квадрат
Площі поля,
Будинків площі,
В сітці сірих штабних координат.
І в землі заклякає смертю
Призабутий шахтарський скарб.
У тунелях,
де води вперті
із кісток вимивають скраб,
Вимивають застиглі рани
динозаврів, що прийдуть до тями
Пилом.
Потом.
Піском.
Ветерани стукотять милицями
По бруківках
Веселого міста,
Що вже спить
Неспокійним сном.
Розклади мене
Порохом
На сухі у медкартах сторінки.
На гімно
Сльозою і мороком.
На країну
без Зе і По.
На безладну атомів гру,
І на те, що до гри
Було.
Розклади мене на відбитки.
На струхнявілих скелях жива,
Неспокійна
про мир
молитва
Петрогліфів ниток,
Що раніше була,
ніж слова,
Сонцем.
Берегом.
ґрунтом чи небом.
Чистим плесом живої води.
Розклади мене,
Як на то є потреба
Розклади.
І назад склади.
Сяй
Сяй.
Сяйво, навколо сяй.
Сяйво, що коле темінь навколо, сяй.
Світло від світла кришить повітря спомином літа, сяй.
Світло, вже присмерк ріже навмисне колом колише, сяй.
Коли змикаються кола,
Кола смертельно-прозорі,
І менше світла навколо,
І лише темряви зорі,
І кров’ю змивається спомин
Уламками з градів,
І слово
Вже не рятує –
Кома.
Крапка, немов саркома.
Спрут.
Божевілля.
Втома.
Ти десь чекаєш вдома
Та не мене.
Смерті бунт.
Рятують жилети, сплетений светрик
Від бабці крихкої, будинок якої
Вже з мапи стертий, котлети,
Твої сигарети.
Світлом сяє медпункт.
Невже це можливо, невже справедливо
цих сліз гірких зливи,
уламків цих зливи,
невже?
Темінь лякає,
Темінь шукає,
Кличе кусає,
Клекоче, чекає,
Блукає, чигає.
Щастя немає.
Родини немає.
Майбутнє зникає.
Зникає.
Зникає.
Зникає.
Зникає.
Немає.
Немає.
Є! Є в нас та сила, що танки спинила.
Течія.
Давня змія, що росте крізь рілля.
Крізь кожен танковий трак, шприц чи шкант.
В кожній зернині, хлібині,
Борщі чи сльозині
Пульсує вона.
Стережись, окупант!
Як ти?
Що робиш?
Поспи, очі вгробиш!
Пусті краплі слів.
Так-сяк вмію жити,
Писати, творити.
Металу й слів ритми,
Сухі алгоритми,
І роки в зеніті.
Коли вже любити?
Забув. Чи й не вмів.
Може, родина.
Може, дитина.
Можливо –
це те почуття.
Зросте Україна.
Приїдуть родини.
Відродять руїни –
І знов переможе життя.