мій дім стоїть на заході під ґнотиком зорі:
найкращі в світі воїни не сплять о цій порі
тримають небо вартові, підставивши плече:
той, хто прийшов сюди з мечем, – загине, не втече,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
бо воїн на своїй землі зупинить вражий смерч:
зімкнуться скелі й чорний ліс – тут воля або смерть.
мій дім зустріне сонця схід: тримаєш небо ти,
хоч тим зеленим вогником у мережі світись.
***
місто що носить ім’я Діви Марії
і синього моря
місто як море нескорене
лащиться кошеням
яке не встигли забрати
з-під уламків будинків люди
місто де діти стають янголами
або лишаються сиротами не може знайти усі літери свого імені
але люди вільні його проводять коридорами кривавими
Маріуполь це Україна
місто яке носить синьо-жовтий стяг
береже у підземеллі паростки життя
і вони проростають крізь отвори будинків
квітами сонцем птахами над морем
Діво Маріє благають захисти небо
а розіп’яту землю ми самі оборонимо
***
дівчинка брови хаткою очі сірі
в річці рибина срібна у небі зозуля
раненим обрієм ключ повертає з вирію
ніжно її погойдуєш люлі-люлі
дівчинка сонце на заході мружить вії
янголи сни стережуть під сирени тривожні
і відвертають кулі ворожі від неї
тільки будинки не сплять у них сили підкошені
дівчинка личко усміхнене сниться їй море
лагідне лазурове хоч зветься Чорним
гори могучі безкраї пшеничні простори
люлі там ворог загине твій сон заговорений
***
все що здавалось важливим утратило зміст
милі дрібнички ремонти поїздка на море
перед очима юнак і Генічеський міст
люди що танки спиняють люди нескорені
все що насправді потрібне позбавлене слів
донька і ще одна донька ліхтарик і книга
знову нашестя орди із московських боліт
чинить в Енергодарі новітнє лихо
все що на світі безцінне без обрисів між
небом землею тільки цей дим і руїни
бій наш триває пекельний останній рубіж
усе вже позбавлене сенсу
крім
України
***
краю козацької кобзи,
доле обітована:
падають з неба сльози
твого Тараса й Богдана
житнице плодовита
світу тендітна ружа:
сонце над Києвом зійде
наша весна переможе
дику орду московитів
казяться іскандери:
замість обіймів і квітів –
мають привіт від Бандери
зімкнем черлені аркани
сонцем черкнемо військо
неопалима, кохана…
Земле моя… Українська
***
все недаремно, знаєш, нічого не марно:
гори, моря, заметілі й навіть вулкани,
бухти і миси, квіти, ножі і рани,
велика, мала ведмедиці, дзеркало нарнії.
ми із тобою гості, прибульці напевне.
хочеться вірити: буде земля спасенна.
мріємо, сіємо, топчемо ряст наземний,
матриця мови і пам’яті – в наших генах.
ми відчайдушні в поривах цей світ розгадати.
усмішка бога – в усмішці немовляти.
плекаємо дім свій під зорями сад крислатий,
і відпускаємо змій своїх в небо літати.
нас не злякають суворі пустелі арктичні,
нас не обдурять вітри й лицедії комічні,
нас не зупинять шакали, не стримають смерчі.
та поки живуть моря, шаленіють вулкани,
допоки в північної ночі є сяйво полярне –
ніщо недаремно, ти чуєш, нічого не марно.
***
Моїй старшій донечці
знаєш коли врешті окупанти програють і закінчиться війна
ця ворожа орда більше не сунеться на землю нашу
сядемо на тихому березі і я вип’ю за тебе вина
коктебельського але багато не питиму будемо смакувати пейзажі
і насолоджуватись кожним обрисом гори кожною лінією долини
кожною магнолією нашою свободою містом
ти скажеш море я скучила ти як і ми з України
про ці відчуття не розкаже тікток не покаже інста
коли закінчиться війна поїдемо в Асканію Нову літом
а хочеш в Одесу ти була там ще дуже маленькою
ми з тобою всього лиш крапки на оновленій мапі світу
але мову нашу пам’ятатиме не тільки соловейко
час що украв стільки казок зрештою ти вже доросла
цих історії з однією на всіх точкою неповернення багато
та головне щоби з фронту кожен наш воїн світла
посуд з провізії власноруч повернув адресантам
***
Дощ
здається він враз виникає із просині гір
що виростають у небо смерековим гіллям
він обертається птахом і ти йому віриш
тут не існує тьмяних відтінків сірого
тільки зелене як рута рахманне весілля
хочеш лягти на м’який наче мох його голос
світом твоїм кармінним кружляє легіт
він переходить на ніжність а потім у шепіт
як ніч у світанок як безгоміння у щебет
як літо в осінню вохру за видноколом
тут пахне в повітрі глицею та чебрецем
складки на сукні ворушить зриває зґарди
тоді западає у серце тремким водоспадом
чи подорожнім що досі про тебе згадує
з усміхом вересневим ясним лицем
***
Чаші
Здорожений прийдеш у вечір, що пахне тройзіллям:
дві чаші із вітру і зоряна свастика неба.
Мої почуття такі ж давні, як світ за Трипілля.
Мовчання твоє для душі – терапії потреба.
Наслухатись білих барокових мушель до млості,
щоб вітер змішав кардамон і корицю на шкірі:
всі зустрічі наші то руни слонової кості –
такі ж незбагненні, такі, що ніхто б не повірив.
А море згорнулося кішкою тут під порогом,
напийся спокою, впокореним легше, Свароже:
забудеш жінок – тих, що знав, і забудеш дорогу.
Приляж під цією зорею ти, мій подорожнику.
Всі контури тіла – непізнані досі санскрити,
вже вечір змішав почуття, як ромен і полин…
Там, в іншому вимірі, чашу на двох розділити
судилося, – віриш, бо більше тобі не болить.
***
місто N
безслів’я твоє промовляє до мене містом
де пахне іланг-ілангом і близькістю моря
це місто-магніт для нас переміщує літо
в сезон оксамитовий ніби умілий сценограф
йому на спині проростає хребет cкелястий
і виростають з мовчання цілунки та строфи
мова якою говорять лише артефакти
мушель уламки секретів місяця профіль
легені у нього повні силабо-тоніки
очі – аквамаринні і акварельні
вдягти б його шкіру щоб запитали сторонні:
ці люди-хамелеони вони – реальні?
обіймами рифами крилами фібрами пальцями
створені позачассям в повітрі чи камені
сонце у місті сходить у 5:17
стерто його на карті –
не карті пам’яті
***
якби я писала тобі листа
то б написала про наші міста
на мапі на шкірі і навіть душі
про соло бруківки і танго дощів
про міфи якими повітря бринить
про спеку і спектри любовних тонів
про космоси компаси розу вітрів
про пісню пісень і легато доріг
про шифри таємні у серці шторми
про сепію тіла у кадрі розмитім
про місячну шворку із помислів слів
про миси добрих надій на землі
і вийшла би сага із наших історій
у мушлі старій довоєнного моря
могла би ще стільки всього написати
в листі що залишиться без адресата