…Тепер розкажу про сон, який мені наснився перед ранком 24 лютого вдома у Вишгороді.
Так ніби я стою сам на краю лісу; мені здається, що це був Коденський ліс неподалік мого рідного Старого Солотвина, — як іти понад лісом «від Лук’яна» в напрямку Нового Солотвина. Від лісу, скільки видно оком, у бік села, і по обидва боки – пшеничне поле; жовте поле густої, стиглої, незвично дуже високої пшениці… Дивлюсь – аж в напрямку села, за метрів п’ятдесят чи сто від мене, з пшениці виглядає гармата, а біля неї якісь люди… Гармата велика, чорна, з товстим і довжелезним дулом, спрямованим від мене в напрямку села; така чорна, що аж вилискує на сонці, і ледве виглядає з пшениці. Гармата велика, але й пшениця невпізнанно висока… Якийсь гурт людей товчеться біля гармати; здалеку мені не видно, що вони роблять, але бачу, що це не військові, а цивільні, і чужі, бо не впізнав нікого… Повертаю голову в правий бік, дивлюсь – а понад лісом, скраю в пшениці, за якихось кілька десятків метрів від того місця, де стою — ще одна така ж гармата, чорна, і зловісно і лячно виблискує на призахідному сонці, котре висить над лісом з заходу, від Реї; гармата так само ледве видніється з пшениці, і довге дуло її направлене теж у протилежний від лісу бік; дивлюсь, аж далі, за цією гарматою – ще одна, а там ще, і ще… Розвертаю голову ліворуч – і там гармати в пшениці, одна, друга, третя, четверта… з людей не бачив нікого – тільки гармати в пшениці…
Саме тоді я почув як дзвонить телефон, якого я впродовж останніх кількох тижнів не вимикав на ніч і клав біля себе. Серце холодно стиснулося… Телефонував мій син Тарас. Я підніс телефон до вуха, вже знаючи, що почую: «Почалось…» Машинально подивився на годинника: 4.50. У цю мить десь далеко почувся гучний вибух, аж задрижали у вікнах шибки…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал