…Дожити до власного імені

У новому романі
Оксани Стефанівни Забужко є все, що мусило в ньому бути: секс на столі в
архіві, мінет у криївці, задавнені «порахунки» між різними поколіннями
київської інтеліґенції (з якими часом можна було б і стриматися, бо якось не
вельми зручно себе почуваєш, коли на твоїх очах одна славетна й розумна жінка
безцеремонно чубить іншу), ціла купа різноманітних брендів і багато «фірмового»
жіночого прочування та не менш «фірмового» мисленнєвого розтікання, без якого
не обходиться жоден текст Забужко, – одне слово, є все, чого слід було
сподіватися від цього роману і на що ми, читачі, власне кажучи, й чекали,
передчуваючи вміло помережану «скандальними» й «забороненими» казусами (саме
настільки, щоби про це говорили довго й зі смаком, у міру обурюючись і в міру
знічуючись) інтелектуальну насолоду.

Утім, навіть якби
йшлося лише про це, то й тоді роман мав би всі шанси сколихнути давно й тяжко
застояне «болото» української прози, яке вкрай відчутно потерпає не через
відсутність кваліфікованих, часом навіть віртуозних виконавців, а від браку
нових ідей. Поміж тим, саме «фонтануванням ідей» відзначалася
літературознавчо-філософська есеїстика Забужко останніх років; здається,
«я-герой» тих текстів у «Музеї покинутих секретів» оформився тепер уже в
художньому письмі, соковито розкриваючи емотивний портрет нашого сучасника в
потужному інтелектуальному контексті. Це те, чого в нашій прозі не було ще,
здається, з 1920-х – початку 1930-х років, а в останнє двадцятиліття й поготів:
освоюючи стилістику, наші автори зазвичай наповнювали її власними рефлексіями,
не зважуючись зробити ще бодай крок і «оживити» текст Людиною – повноцінно суперечливою
особистістю, героєм (нехай навіть, у художньому сенсі, «самим собою», який-бо
живе не самими рефрексіями, а розмаїтим життям сучасника).

Ще один напрочуд
важливий аспект – прописування часу. Це ключове завдання романної прози; однак
у нас чи не останнім, хто цим займався всерйоз, був Роман Андріяшик – та й
навіть він прописував винятково час минулий, а вже після нього спроби впоратися
з часом теперішнім чи принаймні недавно минулим (Кононович, Ульяненко,
Дністровий) були, на жаль, епізодичними або локальними, відтворюючи якийсь один
із аспектів і гублячись у ширшому контексті. Тут же маємо напрочуд широку
часову парадигму, яка охоплює фактично півстоліття, виразно й гостро означуючи
больові точки й системно відчитуючи взаємозв’язки. Фактично це чи не перший
масштабний текст, у якому маємо цілісний образ органічно єдиної України – зі
спільними болями, спільними трагедіями, котрі гостро відлунюють у людських
долях протягом кількох поколінь, а нерідко й визначають ці долі. Причому долі
не лише жертв, а й катів: у дрібницях письменниці часом не вдається уникнути
суб’єк­тивної заанґажованості, але в головному – в людському – вона щиро й
переконливо піднімається над упередженнями. В цьому сенсі «Музей покинутих
секретів» – так само напрочуд важливий текст для нашого письменства, та й для
нашого суспільства, котре багато в чому «чорно-біле»: покрізь нього ми маємо
змогу побачити самих себе в широкому спектрі відтінків не лише «білого», а й
«чорного».

Вочевидь, це і є
найголовніше в романі Оксани Забужко: він відкриває перед кожним із нас,
читачів, можливість відчитати себе як особистість і себе як час – множинність
«себе», болем й любов’ю (в загальнолюдському сенсі любов’ю) спаяних у єдине
національне, ментальне, психологічне, інтимне «я». Саме те «я», котрому
судилося прожитись і виповнитися не лише за себе, а й за кровно рідну «дитину,
яка не дожила навіть до власного імені».