Війна вимкне собою світло,
Щоб навчити читати темряву
По очах, але не очима…
Ю.Сільчук
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Сьогодні люди живуть навколішки
і моляться лише
сонцю в потилицю.
Вранці ж не помічають
німба над головою.
Солов’ї і жайвори
піснями херувимними
світанок зустрічають,
ліси хоругви зелені
до неба підносять.
А людям ніколи
вгору глянути:
за життя вони
в землю дивляться.
Хоча добре знають,
що й самі
за обрій підуть…
Тому кожне Сонце
у вічну дорогу
молитвою проводять.
А за життя –
не визнають,
не бачать,
не вірять
і не вірують.
А ще дивуються,
чому небо до них
спиною повернулося.
ТЯЖКО…
Тяжко зрушити віру-камінь –
Аж слова кровоточать щастям…
І все ближчає відстань
Поміж Духом і тінню тіл…
Ми вже вік, як не в храмі…
(В Бога вкрасти цей вік не вдасться…)
І війна – тільки пристань
Тимчасовості… Вододіл…
Вододіл – десь над нами:
Ділить долі і ділить душі…
Вододіл – над межею
Всіх можливих небесних меж…
Ми – заручені снами…
Ми – сліди віковічних мушель…
І давно не іржею –
Кров’ю вкрились кістки одеж…
Одяг, кажеш, – із плоті?
Кажеш, дух не цінує тіло?
Воскрешає вже мертве
І… возносить на п’єдестал?..
Тяжко йти по болоті –
І вдавати зі слів вітрило.
Проте віриться вперто,
Що на нашому дні – корал…
НЕПОЕТКА
Не називайте мене поеткою.
Це тільки спосіб говоріння
Із найнадійнішою особою –
З власною тінню…
Се лиш потреба виговорення
Болю,
Що застряг на межі…
Це лиш можливість висміювання
Власних страхів і комплексів
У мегафон людської байдужості…
А Поезія – тільки псевдо
Миті,
Що не має права на життя…
Адже справжня авторка
Давно загубила власне імення
На шляхах божевільної війни,
У лісі сторуких молитв
І чужих чіпких надій…
Ви ж сподівалися бачити мене великою!..
…А натомість –
Десь під листям чийогось вагання
Манюньке колібрі
Шукає тривкого прихистку…
Ще й дві краплинки нектару
З неіснуючих квітів –
Квітів чужого минулого…
Не називайте мене поеткою…
Це тільки спосіб зустрічі
З тінню власного янгола…
В надії торкнутися
Невагомості…
Аби зникнути
Зовсім безболісно…
Безшелесно…
Щоб…
Непомітно…
ОДКРОВЕННЯ
- Мій текст, наче заповідь, – визріє, вигріє, вимріє…
- Немов одкровення, між нами ще скресне стіна…
- Стіна з недомовок, вона… говоритиме з вирієм,
- Гарячим хрестом кров’ю надрозуміння стіка…
- По краплі. По мрії. По болем побіленій пам’яті…
- Ріллею міжгруддя, де гнìтить відсутність обійм…
- …Свідомо самотня, стоятимеш вічність на паперті…
- А там, за плечима, світатимуть дні нових війн…
- Так, там, за плечима, – пілати, судилища й зáсуди.
- А перед очима – єдиний живий херувим…
- …Ти в долі самотня. Хоч подумки з долею зáвсігди.
По стежці між лаврів, Вкраїно, ідеш в Русалим…
***
Розумію тебе… Ми обоє – уже на межі…
Разом дихають груди ледь прогірклим німим потойбіччям…
Кажеш, вічність? Не вічність ще… Відчай!
І не дійсність – лише міражі…
Розумію тебе… Бачу шлях, що невдовзі мине, –
Відчуваю холодну росу під відбитками рóків…
Хепі енд – як в кіно… (Ми такі вдвох сміливі, нівроку:
Шлях веде в забуття, щоб очистити вічним вогнем…)
Чи ж здригнешся на мить? Чи ж зупинишся хоч за пів кроку?
Доля – часто німа; а голосить хіба тільки вслід…
Я вертаюсь назад – і під п’ятами тріскає лід…
Щойно з пекла. Твоя… І сама нам обом за пророка…
***
Ніч наші рани
визбирує,
змішує,
струшує…
Яблуком пахнуть
(тільки не райським)
сади.
Знову щоночі
стаю Тобі
дикою грушею,
Бо не смакують,
а терпнуть
слова і плоди…
Ще ж тільки серпень –
ледь стомлений,
сонний,
усміхнений.
Ще ж молоді такі,
Боже!
Аж рветься струна…
Знову на нотах
тримаю мелодію імені –
Тільки ж долоні
до крові
стигмує вона…
Знов кровоточить,
вібрує,
лякає,
хвилюється…
Місяць – мов рана…
Крути не крути –
суєта…
Молиться мама –
і німбом надія
малюється…
Молиться донька –
і всесвіт
встає з-під хреста…
***
чорні брови,
чорні очі.
в чарах човен
(нащо, Отче?)
чорна туга
світ зуроче:
плаче хуга,
никнуть ночі.
вітер виє –
врода в’яне.
вкотре дніє.
дім духмяний.
в домі видно
тільки днище.
духу димно.
попелище…
зимно, зоре!
злісно, зрадо!
гірко, горе!..
радь же, радо!
вільно, воле!..
я – на вістрі…
влучно, доле!
тільки вистріл…
попіл пáде
в пам’ять пісні…
плач же, пам’ять:
рідні й різні…
душі – днесі, –
дим без ватри…
біль на плесі –
страта втрати…
Адажіо
Дівчинко!
Тримай мої сни про місто…
Бережно…
Ці надретельно випрасувані
Полотна ілюзій –
Мов щойно випрані вірші
Сльозами,
Яких ти уже не відчуєш…
Авжеж!
Хіба тихо відгорнеш
(Не рукою – лише уявою),
Щоб на мить зазирнути
Потойбіч життя…
Не плач!..
Те, що ти там помітиш,
Не розкажеш нікому
(Навіть власним фантазіям…)
Адже там буде Небо
І буде Сонце,
І буде Натхнення…
Ти віриш?!
…А під ними – Я,
Важливіший за будь-яке Сонце,
Натхнення і Небо,
Разом узяті…
(А я вірю!..)
Чи ж торкнешся мене рукою?
Обережно і бережно.
Щоб не забруднити
Мої білі ілюзії
(Чи пак спільні страхи…)
А чи злякаєшся?..
Чи зупинишся на пів дотику,
На пів подиху,
Пів дорозі –
Пів слові,
Що на літеру «с»
(Із м’яким знаком напрѝкінці)?
«Суть» чи «смерть» –
Не важливо:
Вони значать одне і те ж
Потойбіч життя.
А я буду потойбіч…
Але поруч –
Настільки близько,
Як твоє власне серце…
Дівчинко!
Тримай мої сни про…
Заплющ очі –
І просто слухай…
(Ні, не просто –
Умій (!) слухати.)
Це вміє далеко не кожен.
Тому й не чує
Ключового слова
На літеру «с»
З м’яким знаком наприкінці…
Тому й кінець –
Не зовсім м’який.
Або м’який,
Та не для кожного…
А я мрію піти
В стилі адажіо…
УРОК У ТЕМРЯВІ
Війна вимкне собою світло,
Щоб навчити читати темряву
По очах, але не очима…
Ось ти стоїш навпроти,
А за її плечима
Розвантажують(ся) вагони зрад.
В її ж чорному погляді
Ти всміхаєшся сам собі.
Зажди ж! Варто читати не очима!
Вона не вмикатиме світла…
Адаптований до егоїзму,
Ти, щасливий, лягаєш на шлюбне ложе.
Обійнявши твій спокій,
Вона засинає поруч…
Хоча й у сусідньому холодному вагоні.
P.S. Як добре, що потяг іще у депо!
ЧУЮ…
(лист до Хлої)
Чую, як трепетно
в мене вростають зерна…
Віра вагітна мріями.
Долею йду поволі…
Вечір задумою
спокій мені не верне…
Вечір… Єдвабом він
дні огортає голі…
Поки що – темінь, хуга лиш,
хаосу хміль… І сниться…
(Спогадам сниться сонце…
Мріями марить море…)
В обрій ідуть солдати:
коле їм душі глиця…
Мить ще – і кров, мов Слово,
правдою зрушить гори!..
Злість же давно – над обрій!
(Гріє нові заграви…)
Варто б на Гріх всесвітній
вдруге вдягати збрую…
…Чую, як ніжно, Хлоє,
з мене зростають трави…
Тілу й натхненно, й боляче:
вкотре життя дарую…
Чую, як лагідно
легіт леліє ліру…
Вечір… Чорнявий він…
Чи ж начаклує щастя?..
Весни, вагітні вродою,
в світ чи ж повернуть віру???
…………………………..
…День помирає драмою:
кров молода – зап’ястям…