Про два романи

Два романи, про які тут піде мова, абсолютно різні в
плані мистецького виконання, кардинально різні. Але предметом їхнього
художнього дослідження є тема, яка “висить” у нашому повітрі, багатьох дратує і
тим показує контрасти різних форм мислення. Теми цих романів є індикаторами
внутрішнього світу сучасної людини. Те, що подібна проза все частіше
з’являється в нашому художньому просторі, має певну причину. Яку? Спробуємо тут
з’ясувати.

Постать Людмили Уліцької не потребує представлення.
Письменниця одна з тих небагатьох, хто в Московії висловлює вголос думки проти
течії. Причому робить це так, що зміст виломлюється за межі однієї нації, її
міркування стають голосом поштовху для тих, хто здатен чути. Проза Уліцької –
це якраз той випадок, коли література відкриває складні ґрані життя, заразом
показує прикладом з минулого, як можна перебувати в цьому світі, залишаючись
собою. Розплата за своє Я – висока і не кожному “по кишені”. Тут можна побачити
античний арістотелевський підхід до постаті героя, з вчинків якого має вчитись
читач, але заразом ця проза позбавлена поверхової дидактики, аподиктичності та
вказування. Голос поза наративом може чути лиш той, хто має відповідну смислову
пресупозицію. Саме таку модель літератури пропонує Людмила Уліцька в романі
“Зеленый шатер”. Це твір про свободу, а якщо предметніше, – про природну,
іманентну, не набуту етику, яка в якийсь момент стає основою життя людини, її
каменем і її щастям. Мераб Мамардашвілі говорив приблизно так, даруйте за
можливу неточність: “В свободі немає жодної необхідності, свобода це те, коли
хтось вирішує, що така форма життя для нього є єдиноможливою”. Цю тезу можна
прикласти до трансцендентної наповнюваності кожного з трьох центральних героїв
роману – Іллі, Сані та Міхи. Хоча їхня центральність доволі умовна. Сюжет
розбудовується у такий спосіб, що дотичні до них персонажі стають головними в
окремих оповіданнях, які, власне, і складають сюжетну повноту. Це роман в
оповіданнях-новелах, де існує доволі розгалужена система персонажів, кожен з
яких балансує на етичній линві. Багато з них зісковзують і падають у прірву. І
ці падіння прописуються тут у формі життя-сну, такої собі влади добробуту в
сучасній тому часу людині, алкоголічних спроб забутись, зрад та інших моментів,
коли з людини вичавлюється і так крихітне трансцендентне.

Говорячи про причини написання роману “Зеленый шатер”,
в якому центральною темою постає життя російських шістдесятників з усіма
вихідними з цього проблемами, авторка констатувала сильний спад інтересу до
цього явища у сучасної російської молоді. Одне з питань, яке ставлять молоді
люди, звучить так: “А для чого вони (шістдесятники) опирались системі?
Радянський Союз давав великі можливості і т.п.”. Саме це стало поштовхом до
роботи над романом. Твір написаний у доволі поширеній методі, яку можна
впевнено назвати психологічний реалізм. Слід сказати також, що роман має в собі
виразні ознаки роману-виховання. Історії трьох згаданих тут героїв є фактично
історією їхнього дорослішання, якому сприяв вчитель російської літератури,
колишній фронтовик, показуючи їм світ Духу, до сфер якого на уроках з
літератури вони могли безпосередньо доторкатись, вчитель завжди шукав
“стратегію пробудження”: “Він провів своїх хлопців шляхом Миколи Іртеньєва,
Петра Кропоткіна […] – через сирітство, образи, жорстокість і самотність до
розуміння речей, які сам уважав базовими, – до усвідомлення добра і зла, до
розуміння любові як найвищої цінності”. Ці зерна починають давати пагінці вже у
дорослому віці, коли кожен з персонажів доходить до точки неповернення. Шлях до
неї складний, який представляє власне психологічна частина роману, що розкриває
форми внутрішнього росту цієї дивакуватої трійці, вірніше, кожного з них
зокрема. Тут з одного боку генетична схильність, назвемо її природною етикою,
вона сприяла низькому чуттєвому порогу щодо підлості і фальші, а з іншого –
світ літератури, який розростався, діяв у них, створюючи точний ефект контрасту
під час сутичок їхнього ідеального внутрішнього життя зі світом реальним,
соціальним. На матеріалі цього роману можна апробувати тезу Гарольда Блюма:
“Від читання люди не стають кращими”. Так, він має рацію – не стають, але
тільки в тому випадку, коли не готові ставати такими.

Майстерність Людмили Уліцької великою мірою
проявляється в тому, що авторка показує життя російських дисидентів не
відірвано від соціальних реалій того часу. Їхні устремління не сформовані
виклично-патріотичними поривами, тут читач не знайде пафосу боротьби проти
системи, байронівської самотності та романтичного відчуження від народу через
складний індивідуальний світ. Подібне можна зустріти у спогадах шістдесятників,
особливо коли вони пишуться з великої часової дистанції. І в цьому пафосі
якоюсь мірою на другий план відходить живий нерв їхнього страждання. Людмила
Уліцька не уникає подібних тематичних пластів, але на тілі тодішнього
соціального організму її персонажі виглядають не як дивний імплантат, а як
частина цього тіла. Реалістична сторона роману полягає тут якраз у тому, щоб
представити героя у його стосунках із соціумом. Це класичний метод
реалістичного художнього письма. У випадку центральних персонажів ці стосунки
представлені у формі їхнього внутрішнього опору системі, яка тисне на них за
допомогою соціальних механізмів. Етимологія цього тихого спротиву, який тут
завжди межує з чуттєвим психонадривом, ховається у дорослішанні кожного з
героїв. Слід сказати, що шістдесятники не народились одразу моральними
авторитетами, як іноді хтось це може собі уявляти. Задатки були в кожного з
них, це так, які пов’язані з неможливістю не зреагувати на фальш, чужу кривду і
т.ін., але вони ставали такими поступово, поетапно, кшталтуючи свої внутрішні
дисципліни. Саме ця поетапність є цікавим художнім матеріалом в романі “Зеленый
шатер”. Їхнє випрозорення на фоні загального середовища, яке їло, пило,
народжувало дітей, робило ремонти і т.д., поставало, увиразнюючи вкладені
вчителем поняття, роблячи їхні душі рельєфними, і цей процес одного дня,
різного для кожного, дав ефект гострого неприйняття системи, яка у свою чергу
мстиво мстила їм за цю несхожість з усіма. Цей процес опору системі,
розповсюдження самвидаву, каральні санкції письменниця описує так, наче ти
занурюєшся в побут того часу, в його “картину життя” настільки, що починаєш
відчувати на тактильному рівні усі гострі кути роману. Причому герої тут не
кидались на амбразуру, вони просто і тихо жили своїм життям, розуміючи всю
повноту системної фальші. Велика доза в романі належить побутописанню, яке
відкриває можливість гострого переживання з героями їхньої скрути. Тут і
конфлікти в середині родин, коли не кожна дружина витримувала тиск на її
чоловіка, на сім’ю, безгрошів’я, постійні зміни роботи та інші соціальні
складнощі. Слід сказати, що тут і не кожен чоловік (у випадку з Ольгою)
витримував “пресинг” зі сторони системи: Ольга була ідейною студенткою з
заможної генеральської родини, її мати – функціонер у письменницькій
організації, єдине, чим відрізнялась дівчина – гострим розумом та
принциповістю. Все у її житті відбувалось стандартно – одруження, народження
сина, сімейна ідилія, а потім, зненацька для батьків – підписаний лист проти
арешту викладача, книга якого вийшла за кордоном. Через це – виключення з
університету, остракізм і розлам в сім’ї (чоловік не витримує і йде з дому),
самотність, але на зміну цьому – дружба, а згодом і любов з Іллею, небо щастя і
безліч вражень від нових, підпільно отриманих знань. І це почуття вона пронесе
все життя, до смерті, навіть тоді, коли Ілля зрадить її, змушений буде покинути
Ольгу, виїхати за кордон і одружитись там. Ця траєкторія почуттів написана з
такої близької дистанції, що їхні переживання стають тут, зовсім поруч. І
подібних сюжетних колізій – повна книжка. Є тут і табірні періоди, переламані
долі людей, відчай і драматизм ситуацій, коли дитина, народжена під час
перебування батька “в зоні” чесно, виховується фактично його другом, і коли
тато приходить додому, дівчинка не визнає його. В таких моментах Людмила
Уліцька сягає високого пілотажу психологічного аналізу за допомогою дуже
розмаїтих художніх форм, зокрема тут виразно домінує художня деталь. Є також
епізод, в якому людські контрасти стають рушієм сюжетного механізму. Авторка
показує життя нічим не прикметного, тихого у житті вченого-біолога, який
досліджує вплив алкоголю  на покіт
кроликів, до речі, це оповідання має символічну назву “Бедный кролик”. Причому
деталь – сам дослідник спиртне не вживає. І ось одного разу його розмірене
життя розламується проханням начальника провести експертизу, а фактично
поставити діагноз – “алкогольний параноїд” колишньому генералу, який виявляв
критичне ставлення до певних напрямків роботи партійного керівництва. Діагноз
був вже визначений до “експерта”, йому залишалось підтвердити цей стан хворого,
або… спростувати. Він обирає перший варіант. І читач може тільки домислити, як
місяців за два-три здоровий духом, високий генерал від галоперидолу
зсутулиться, помутніє поглядом і буде пускати кутиком рота слину, як він буде
поступово “одужувати”. Подібні форми лікування у радянському союзі описав
Василь Рубан в романі “Поза межами добра”, цю тему зустрічаємо також в
оповіданні Анатолія Дністрового “Стінгазета”, але в ньому ми вже бачимо
наслідки цього “лікування”. Сюди ж можна згадати і батька Дарини – героїні
роману Оксани Забужко “Музей покинутих секретів”, від якого на останній
зустрічі з донькою у психлікарні смердить сечею. Згодом, через підказку колеги,
“експерт” збагнув, що ж він насправді накоїв, пішов у свою лабораторію, до
піддослідних кроликів, і почав пити той спирт, яким випробовував свій
лабораторний матеріал. Тут і проявилась символічна назва цього оповідання.

Слід сказати також про один досить важливий момент у
цьому творі, фактично про романну метафору, яка конституює ідею “Зеленого
шатра”. Потрібно сказати, що Людмила Уліцька біолог за освітою. В цьому романі
вона розгортає досить нетипову художню гру, в центрі якої стоїть поняття
“імаго”. Саме так названо одне з найдраматичніших оповідань роману, в якому
один з трійки – Міха викидається з вікна. Причина – покинутість, відсутність
роботи, втрата дитини, дружини, яка поволі сходить з розуму від такого життя,
їх забирає до себе теща, і попереду у нього чіткі обриси нового, вже другого
строку. Так, це зовсім не геройський фінал, але нагадую, ці люди тут, в романі,
з плоті і крові, зі своїми слабкостями, чутливим сприйняттям світу і відчуттям
крайньої безвиході. Всі ці межові стани Людмилі Уліцькій вдається передавати за
допомогою психологічної пружини, яка розкручується вглиб персонажа. Але до чого
тут “імаго”? Це поняття запозичено з біології, яке означає певне відхилення від
норми у розмноженні комах, коли недорозвинений організм личинки, не ставши
комахою, починає розмножуватись, але він здатен відтворювати тільки личинок,
які ніколи не стануть комахами. Турбулентність цієї метафори полягає в тому, що
її можна експлікувати на соціальну “картину життя” роману, в якому
недорозвинене середовище, відчуваючи страх до “іншого”, до більш розвиненої,
складної внутрішньої організації людини, намагається знищити у ній цю
інакшість. В такий спосіб складна метафора дає можливість дивитись на
шістдесятників як на “інших”, дорослих, відповідальних за свій вибір людей, які
піддаються остракізму з боку дорослих підлітків, жорстоких, нечутливих, яких до
агресії штовхає страх нерозуміння, страх перед складніше організованою формою
життя, яке існує поруч з ними. У випадку цього роману долі центральних героїв –
це долі вигнанців, які платять різну, але високу ціну за своє мислення, за своє
Я. Цю метафору можна накладати і на українське шістдесятництво. Тут все
відбувалось за аналогічними законами.

Слід сказати, що Людмила Уліцька у своєму письмі добре
користується художньою деталлю. В її романі подібна манера тягне за собою
побутовий вдумливий опис, який частково моделює психологічну сторону
персонажів. Іноді спогади дружин шістдесятників читати цікавіше, ніж власне
чоловічі міркування в плані відтворення історичних митей. Цей жіночий погляд на
речі, побутові складнощі їхнього життя руйнують дистанцію між подією і читачем.
Наприклад, блискуча есеїстика Валентина Мороза – це один погляд на суспільну
історію, а спогади його дружини Раїси Мороз “Проти вітру” – це зовсім інше,
тактильне представлення того часу. Подібними прийомами Людмила Уліцька доволі
вправно час “тоді” переносить у світ сучасного читача.

В пустелі, з порожнечі, ніколи нічого не з’явиться. В
літературі аналогічно – мусить бути певний передзародковий етап, імпульс,
походження якого дуже важливе для окреслення смислових контурів твору. Інтерес
до теми шістдесятників в літературі, спроба розгорнути перед читачем драми того
часу лежить в самому виклику, в потребі вже нашої доби. Це питання “зависає в
повітрі”. Кінець вісімдесятих, початок дев’яностих, цей час прикметний вибухом
національної свободи. Цю стихію намагалось опанувати по мірі можливостей КДБ.
Відтак, змінивши камуфляж – червоний партійний квиток на вишиванку, колишні
стукачі, комсомольський актив, великою мірою залишався визначати траєкторію
руху гуманітарного розвитку молодої країни. Ікони шістдесятництва почав
використовувати колишній партійний актив, прикриваючи свій споживацький
інтерес. Насправді цих шістдесятників, тих, хто залишився, і далі побоюються –
колишнім стукачам некомфортно в їхньому середовищі, вони нагадують їм про їхню
“комсомольську роботу”. Комуніст 20-х від комуніста 70-х відрізнявся реальною
вірою в майбутній рай на землі, а от останні – чудовий приклад пристосуванства.
Цей процес триває і набуває диких форм мімікрії, імітації патріотизму,
національної демагогії. За всім цим лежить важке бажання влади, яка дає можливість
маніпуляції людьми, бажання бути соціально значущим і не більше. Патріотичні
пасажі – це захисний обладунок, який прикриває голий, до хворобливості роздутий
егоїзм. Я можу називати ці імена, але переконаний – кожен читач поставить тут
своїх “персонажей”. Цей процес утворює болючі нерозривні лінії національної
скрухи, власне зрозуміти яку взялись письменники. Причому важливо, що
осмислення цього процесу відбувається не через показ окремо взятої ситуації, а
в масштабній часовій тривалості цієї дії. Отар Чіладзе, Олесь Ульяненко, Євген
Пашковський, Степан Процюк, Оксана Забужко мікродію, часову мить показують з
перспективи часу “до” і часу “після”. Це дає можливість розглиблювати проблему,
вести її з ембріонального рівня через етапи народження і смерті. Так виникають
теми родових проклять у Пашковського, деградація героїв у творчості Ульяненка,
яка породжена гріхом дідів, і цей гріх відкладається в ланцюгах ДНК,
проростаючи важкою бідою у поколіннях (рід Піскарьових “Сталінка”), у Отара
Чіладзе це прокляття на сім’ях грузинських чекістів. У романі Оксани Забужко
“Музей покинутих секретів” розкрито вже дві лінії антагоністів – рід
повстанців, який з’являється нащадками у кожен потрібний етап руху опору, і
лінія сім’ї чекістів (рід Бухалових). Подібну структуру бачимо у романі Степана
Процюка “Десятий рядок”.

Пишучи про повість Степана Процюка “Бийся
головою до стіни” я сказав, що цей твір означив новий виток творчості цього
письменника, і найкращим доказом буде поява його твору, де нова техніка стане
виразно домінуючою. “Десятий рядок” засвідчив зміну у художньому мисленні автора.
Спробуємо у цьому розібратись. В романах “Інфекція”, “Жертвопринесення”,
“Тотем” автор заявив про себе як про майстра психологічної прози, а точніше ‒ психологічного
реалізму. Жанрова свідомість Процюка і відповідно очікування читачів були
скеровані на реалізм у творчості як показ людини в її соціальному оточенні з
одного боку, і на внутрішніх (психологічних) колізіях з іншого. “Молот
випробувань” героя зумовлювався саме соціальною вразливістю людини, її поразки,
страх, страждання виростали саме з соціального. Життєва драма поета Максима
Іщенка “Жертвопринесення” чи Сави Чорнокрила “Інфекція” породжені їхнім
перебуванням на соціальних задвірках. У цих випадках драми героїв полягають у
тому, що їхні тендітні душі розчавлює соціум. Поет Іщенко погано кінчить (автор,
як памʼятаємо, подає три варіанти фіналу, всі драматичні), а красивий у своїй
нервовості Сава Чорнокрил внутрішньо шкарубне і стає звичайним філістером,
місто, як і Степана Радченка (“Місто” В.Підмогильного), заковтує його. В романі
“Тотем” крен йде вже у бік психіатричних зацікавлень автора, де піддослідним
стає молода людина, не здатна вжитись у рамках цього світу. Тут бачимо виразне
домінування психологізму, причому розкраяного до глибокої сфери підсвідомого. І
ця психіатрична хірургія стає володаркою у межах жанрової свідомості автора,
починає володіти його письмом. І слід визнати, що з роману в роман техніка прози
немолодого вже Степана Процюка росте. Якоюсь мірою спорадична наївність і часте
бажання епатувати читача за допомогою людської фізіології змінюється на плинне,
вдумливе розмірковування про природу людських відчуттів. Автор знає що він пише і як це потрібно робити. Ці акти занурення в людську душу набувають
щораз більш професійного, чіткого в плані художньої процедури статусу. Хоч і
трапляються стильові нерівності, на кшталт “дебелі копиці індивідуальних
проблем”, “недеструктивна муза”, “трагедія облитих окропом сердець”, або “білі
депресивні руки”. Причому треба закинути цьому автору часткову глухоту щодо
голосу критиків, подібних речей він мав уникнути ще після того, як Олег Соловей
поіронізував над епітетом “дівчина з неробітничими очима” у своїй критичній статті
“Загублена українська людина” про роман “Жертвопринесення”. Причому сам автор
відкриває своє обличчя філолога за відповідним наративом, коли підсміюється з
неоковирної мови лікаря в романі “Десятий рядок”, в думках Максим робить
правки: “на рахунок” лише гроші кладуть”. Але задля справедливості слід
сказати, що тривіальні фрази, поверхові психологічні висновки тут зникають
вповні.

В центрі роману “Десятий рядок”
перебувають три генетично повʼязані персонажі: дід Гнат, який відсидів за
участь в збройній організації, його син Марко, викладач Львівського
університету, історик, який підданий остракізму за вільнодумство і його син
Максим, котрий страждає вже в епоху формальної незалежності. Цей ланцюг з трьох
кілець утворює паралельний внутрішній сюжет, у якому автор намагається
дослідити зони дотику і відмінності між трьома персонажами, між їхніми
приватними часами і характерами. Власне ракурс письма, обʼєктив автора,
розташовано так, аби бачити зміну епох, які формують людський світ. Письменнику
не розходиться тут на відтворенні історичних реалій, побуту, фактури предмету.
Він далекий від того, щоб вести читача по обʼєктивній поверхні реалізму, Степан
Процюк торкається його легко, наче просто намацує рукою, щоб не відірватись від
нього вповні у свій субʼєктивний світ алегоричних фантазій. Як сказав Юрій
Шерех: “Реалізм буває різний, він змінюється”. Власне цю тезу ілюструє матеріал
роману “Десятий рядок”. Це інша форма реальності, яка лиш у контурах відтворює
фон життя героїв, письменник розширює її рамки і водночас не забуває про
важливий елемент реалізму ‒ соціальний аспект. Зустрічаємо тут жахливі сцени
таборового життя діда Гната (на час відсидки ще молодого чоловіка), стосунки з
кримінальним світом, “поножовщину”, переламані людські долі, та інші речі, які
стають не предметом історичного опису, а фактом художньо-естетичного та
етичного осмислення без аподиктичних висновків автора. Ці описи з залученням
блатного фольклору створюють відчуття нестерпного не лиш фізичного, але й
морального перебування в таборі української людини. Дід Гнат ‒ це образ старої
закваски упівця, на кшталт Мирослава Симчича (зумисне називаю дуже відоме імʼя),
насправді це величезна шерега людей, образ яких осів на контурах персонажа
Гната. Він певною мірою несе в собі філософію стоїків, зневагу до слабкості, до
власного страждання. До речі, проблема страждання тут вирисовується у доволі
цікаву конфігурацію. Філософська теза “Людина конституюється як людина в акті
страждання” тут, на матеріалі цього героя не працює. Навіть попри аксіоматичність цієї фрази в християнському
світі, догматичний суворий відблиск, який створює її смислове коло. Так, страждання
розглиблюють духовний ресурс людини, цей стан лежить у передзародковому акті
народження емпатії. В “Естетиці” Фрідріха Шіллера є пасаж, в якому він говорить
про можливість людини обирати страждання як форму свого внутрішнього існування.
Близько до тексту це звучить так: “Стоїк відчуває такий самий голод, як і
хробак, який звивається від голоду під його ногами, але стоїк може обирати ‒
терпіти йому голод ‒ чи ні. Хробак цього вибору немає”. Цим німець показує
різницю двох форм життя ‒ життя Духу і життя організму. Вибір страждання є
актом усвідомлення своєї вищості. Автор роману “Десятий рядок” через Гната уводить
до цієї тези смислову дихотомію, яка народжується темною, невидною нам стороною
цієї фрази. Спробуємо розібратись. Що є акт страждання, яка його природа?
Конкретніше ‒ як його природа повʼязана з його функцією? Що і чому страждає в
людині? Цей стан утворюється за принципом дзеркала, в якому відбивається уся
жалість людини до себе. Страждають саме ті сектори душі, які шкодують себе.
Висловлюючись фігурально ‒ страждання є “лобним місцем”, перехрестям доріг,
стоячи на якому, людина хапає за руки перехожих, звертаючи їхню увагу на свій
біль, тамуючи його увагою інших. Страждання викликане егоїзмом, любовʼю до
свого Я, страждання є точним відбитком обʼєму цієї любові. І тут ми бачимо
прямопропорційну залежність. Гнат може
піднятись над цим відчуттям: “Гнатові вдалося створити цю тишу всередині себе
‒і це був його єдиний порятунок. Він перестав боятися. Щось водномить тріснуло
в душі, прощаючись із нею нелюдським зойком. Більше цього зойку не чув ніхто”.
Тут слід зробити невеликий висновок по ходу міркувань. Така постійно
проговорювана тема страждання у творчості Степана Процюка зазнає абсолютно
нового художньо-інтерпретаційного повороту. Авторові набридло бути співчутливим
і манірним у своїх творах.

Син Гната Марко ‒ це вже помʼякшена
версія волюнтаристичного батька. Рефлексивний, але твердий викладач-історик
Львівського університету потрапляє у складну ситуацію, коли його намагаються
зламати за допомогою колективу. Тут описана поширена метода розправи з
інакомислячими у сімдесяті роки, про подібні процеси можна прочитати у книзі
спогадів Богдана Гориня “Не тільки про себе”. До речі, ця практика за
посередництвом колишніх комуністів існує і в наш час (це я до того, що “висить
у повітрі”). Персонаж Марко несе на собі цілий пласт філософії цього роману,
яку можна прочитати з наступними коментарями. Для цього потрібно згадати
досократика Анаксимандра. Він говорить про поняття апейрон ‒ безформну масу, яка є частиною буття, і коли те, що
ризикує вирізнитись, воно стає чужим масі, воно ризикує стати іншим, оскільки
наражається на небезпеку атаки себе як іншого. І звідси походить теза “За своє
Я треба платити”, її потрібно читати тут як “за свою інакшість потрібно
платити”. Ця сплата є за те, що хтось стає іншим, стає окремим, і тут він ризикує
своєю відірваністю, але саме в цьому акті він починає існувати. Внутрішній світ
Марка сформований власне через такий кут зору, який показує народження людини
як сущого.

Є в цьому романі також цікава психологічна дуель між
кедебістом і студентом, в якій останній програє, стає стукачем. Причому автор
робить цю розмову доволі живою, в якій юнак постає незахищеним і вразливим
перед пропозиціями кедебіста. Коли я читав ці сторінки, пригадав розповідь
Василя Голобородька про виклики до кедебешника: в розмові торг йшов за душу
молодого поета, в розмін на поліпшення життєвої долі, продовження навчання та друк
першої збірки, яку так і не видали ‒ він не пішов на співпрацю. Говорячи про
“Десятий рядок”, слід сказати, що авторові вдається мова персонажів, мова їхніх
жестів для передачі самого нерву розмови. Подібні сцени зустрічаємо і в
згаданому тут романі Людмили Уліцької.

Персонаж Максим, син Марка вже абсолютно вписується в
контекст колишніх персонажів Степана Процюка. Зламаний сучасністю, таким собі
“часом вбивць”, в якому влада капіталу розʼїдає людину. Ця тема присутня у
романі цього ж автора “Інфекція”. Максим схожий на фінального, зламаного
колишнього ідеаліста Саву Чорнокрила, але еволюцію його героя, його початок,
слід шукати в повісті автора “Шибениця для ніжності”, в персонажі Сашку, який
спивається і залишається зі зламаною долею майже на руках брата Демʼяна.
Еволюція персонажа Сашка доходить до етапу Максима, який не може дати собі ради
з життям, проблеми зі здоровʼям, з дружиною призводять до його надламів. Його
відчуття та стійкість зовсім інші, ніж у його діда та батька. І це показує градацію
форм буття української людини у різні епохи, ось есеїстична рефлексія
оповідача: “… ти падаєш униз … летиш у невидиму прірву… батьки неспроможні
підняти тебе, Максиме… дружина відмовляється… згадуєш, що колись від діда Гната
не відмовлявся ніхто… батько каже про виродження у твоїй персоні дідівської
крові й наругу над дідовими заповітами… безмежно соромно… сповнюєшся
самопрезирством”. Цей ланцюг персонажів є своєрідним відбитком історичного тла
кожного з них, соціального тла, яке формує внутрішній світ кожного з героїв. І
в цьому плані читач ще раз переконується, що реалістичний метод у прозі Степана
Процюка нікуди не зникає, він вкотре показує людину у її часі і у її стосунках
з іншими, з соціумом. Цей роман ламає звичайне уявлення про перехідність,
спадковість поколінь. Я поясню чому. У мене над письмовим столом висить одна з
моїх улюблених репродукцій “Гість із Запоріжжя” художника Фотія Красицького. На
ній зображено пасіку влітку, старого сивого козарлюгу, який тримає в руках
пляшку з наливкою, чарку, на траві обрус, на ньому груші, шмат хліба, ніж,
полумисок та под. Поруч із ним сидить козак з бандурою і вони удвох посміхаються
у вус, дивляться на малого хлопця, якого привели очевидно невістка або донька
цього діда з його онукою. Онук старого соромʼязливо мне шапку перед козаком з
бандурою. Розташування обʼєктів у цій картині поставлено так, що рухаючись за
годинниковою стрілкою від щойно підведеного хлопця, споглядальник картини
розуміє, що козак з бандурою, а згодом, за ним, дід ‒ це майбутні етапи життя
цього хлопця, які йому написано на долі перейти. В цій картині ‒ генетичний
закон життя, який в романі “Десятий рядок” частково зламано.

Слід сказати, що психологічна сторона роману “Десятий рядок”
посутньо не змінює улюблені підходи цього автора до внутрішнього світу своїх
персонажів. Тут і психоделія, і нервозні стани, акцентуйовані особистості, тут весь
художній арсенал Степана Процюка, але поводиться він з ним значно обережніше,
можна сказати ‒ ощадливо, не розкидає безладно по сторінках. Психоаналітичні
смуги в тексті працюють прицільно на характеристику того чи іншого персонажа, в
дозованих порціях.

Чим означується новий цикл художнього
виконання у письмі цього автора? Це широке використання алегоричних сцен. Якщо
у попередніх романах цей автор використовує вставні новели, які живляться із
джерела народно-пісенної, або ж народно-оповідної творчості, і завдання цих
інтертекстуальних вставок полягає у створенні загального настроєвого звучання
твору. Переважно це новели, у яких є мотив трагічної любові, зради та ін. У
повісті “Бийся головою до стіни” та в романі “Десятий рядок” ці вставки
перестають бути у статусі жанрового імплантату, вони отримують тут місце на
паритетних умовах. І в цих частинах письменник створює собі великий ресурс для
виходу за рамки реалізму, тут він робить градацію важких почувань, через
алегорію показує складні конфігурації людських відчуттів. Також творить
аплікації в тексті з життя правителів Давнього Риму. Іноді це справді читається
важко, це письмо може стомлювати, але воно покладену функцію виконує, робить
загальний настроєвий фон роману, причому подеколи відриваючись від
реалістичного сюжету, долаючи рамки реалізму, стираючи його межі у певних
сюжетних уламках.

Романи Людмили Уліцької та Степана
Процюка насправді показують не лишень певні історичні етапи. У власних художніх
пошуках вони пропонують свою візію людини, власне візію її духовної частини. Читач
може побачити тут рецепт розширення внутрішнього світу, протистояння повільному
але переконливому знищенню у сучасному світі супермаркету трансцендентного в
людині. І нарешті, якщо зʼявляються в різних національних культурах подібні за
темою твори, значить щось подібне “висить” у нашому повітрі, і воно промовляє
через оце романне письмо.

м. Івано-Франківськ