П’ятирядковий «дієслівний»
вірш «Прилетіли коні – ударили в скроні» Микола Вінграновський вміщав майже в
усіх своїх поетичних збірках і томах вибраних творів. Його поет написав 1964
року. У книжці «Сто поезій», котра вийшла у світ 1967 року (якщо не брати до
уваги газетних публікацій), цей вірш надруковано вперше. Анатолій Качан,
впорядковуючи «Вибрані твори» поета (К., Дніпро, 2004), чомусь «паспортизував»
його 1974 роком. Згодом цієї ж похибки у новому виданні «Вибраних творів» (К.,
«Смолоскип», 2013) допустився Мирослав Лазарук. До речі, у тернопільському
тритомному виданні творів Миколи Вінграновського (Тернопіль, «Богдан», 2004),
де вміщено мою передмову («Поет – це слово. Це його життя.., 54 стор.), маємо
той самий недогляд. Не знаю, хто ці томи готовив до друку, але редактор
видавництва Богдан Будний категорично переконував, що впорядкування у них
творів «суворо» контролює сам їх автор. На жаль, він уже був важко хворий,
навіть у передсмертній порі…
Невже так принципово: 1964 чи 1974 року, – чую умовний докір, –
написано вірш «Прилетіли коні – ударили в скроні»? До того ж, – подібних віршів
у творчій біографії поета є близько десятка, а то й – більше.
Прилетіли коні –
ударили в скроні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прилетіли в
серпні – ударили в
серце.
Ударили в
долю, захмеліли з
болю,
Захмеліли з
болю, наїржались вволю.
Отакі-то коні – сльози
на долоні.
Отже, принципово чи ні,
написано зацитованого вірша, але, як бачимо, заголовок статті переконує, що
Миколі Вінграновському було вкрай важливо, щоб
його Слово не загубилось у плині часу, щоб воно повторилось і через п’ятдесят
літ. Цікаво, що цьогоріч віршеві «Прилетіли коні…», як і багатьом його іншим
віршам-ровесникам, себто поезіям,
написаним 1964 року, якраз минає півстоліття. Це по-перше! А по-друге,
творче десятиліття між 1964-1974 роками не було самоповтором поета, сказати б,
механічним актом творення, а було художніми видозмінами, експериментами,
стильовими пошуками у жанровій і версифікаційній площині, образному мисленню і
загалом у поетиці.
Микола
Вінграновський дотримувався погляду, що вірш завжди народжується у конкретному часі,
певній психологічній атмосфері, емоційно-інтуїтивному стані, отже його не слід
«переписувати» в якихось інших часових
умовах, бо тоді він буде іншим твором, перестане «дихати» тим власним
«киснем», яким він дихав при першому своєму народженні. З цього приводу він
зокрема висловився:
«Ну
як можна себе редагувати, редагувати те, під чим ти вже розписався і нині й
повіки-віків? Редагувати можна до безконечності, але не треба було тоді ставити
своє ім’я ще на гарячому аркуші під останнім словом. Бо що ж тоді виходить?
Сьогодні ти написав одне, а через рік чи два це саме провіюєш по-іншому? Поезія
– не чоботи, які можна перешивати, вшивати нові передки чи ранти. Досить того,
що редагують редактори, така у них робота. Є справжній і єдиний редактор – час.
Він тебе і провіє, і просіє на своєму ситі так, що не лишиться від тебе не
тільки висівок, а й натяку, що ти такий був чи принаймні думав, що був у
літературі. Прикладів – хоч греблю гати. Треба, мабуть, любити таке, таких,
таку, як воно є, і любити одразу, з ходу, залпом, раз і назавжди. І – не
помилишся! Я сказав: «і – не помилишся»… Ох, як би я хотів ці слова повторити
ще через п’ятдесят літ і… не помилитися».
І
справді… Якщо б відважився навіть найвимогливіший до себе поет
«підредаговувати», скажімо, рядки: «Із крила небокраю впала хмари червона
хустина / І виглядує вірш мій, / наче хлопчик рудий, із-за тину…», то він їх
унікально-милому художньому «єству» підписав би смертний вирок.
Вірш
«Прилетіли коні – ударили в скроні» містить у собі всього двадцять без
прийменників слів, серед яких вісім – дієслова. Точніше, не вісім, а чотири, бо
– «прилетіли» повторюється двічі, «ударили» – три рази, «захмеліли» – двічі і
«наіржались» – один раз. Дієслівну поезію Миколи Вінграновського презентують,
наприклад, і такі його художні вислови: «Цвітуть на білому хати», «У лісі вже
нічого не цвіте – цвіте лиш дятел…», «Тринадцять руж під вікнами цвіло»; «… на
обличчі тихомолодому цвітуть два маки тихомолоді»; «Біля білого ранку мак
червоний розцвітав»; «Цвіте куга, цвіте пасльон при березі в тумані»; «…і чуло
сонне каченя: цвіте цвіте його крилечко»; «При хаті півники цвітуть! Цвіте над
півниками слива»; «… і хата пахне їй борщем. Цвіте над нею небо»; «Цвітуть
обмерзлі криниці»; «Мені це літо впало у лиман… цвів молочай»; «Зацвів для
матері останній пізній сонях» та ін.
Хто
може, навіть при своїй найпринциповішій вимогливості, сказати, що у віршах
Вінграновського забагато «цвіту»?! Це хіба що міг би бути найбільший нісенітник
і найсліпіший дальтонік… «Цвіте» у каченяти «крилечко» і «цвітуть обмерзлі
криниці», або цвіте «для матері останній пізній сонях» чи «цвітуть на білому
хати» і т. інше. Це у кожному випадку унікально-романтичний, особливо чарівний,
красивий і не так для «ока», як для душі «невідцвітний цвіт». Або ж візьмімо до
уваги, здавалось би на перший погляд, зовсім побутове дієслово «стояти», яке
під художнім пером Вінграновського, зберігаючи свої первісно-змістові значення,
набуває асоціативно нових і самобутніх семантичних конотацій. Наприклад:
«Стоять сухі кукурудзи»; «Ліс в осені стояв…»; «Стояв… осінній щем»; «Стояла
баба руки склала, Старій давно пра-пра-пра-про…»; «Стояла в травах ніч…»; «На
могилі стояло сонце…» і т. інш.
У
змістовому контексті віршів із дієслів «стоять», «стоїть», «стояла»… тощо поет
«знімає» їхню зовнішню статику і орухомлює, оживлює їх. В результаті – це та
образна атрибутика, що по-своєму удинамічнює твір. «Старі кукурудзи» не просто
стоять, вони виконують свою «дійову» художню функцію – функцію пейзажного фону,
тла краєвиду, де щось відбувається і вони у цьому беруть участь. Наприклад, цей
малюнок:
Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо.
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.
Лисиця їла — і нема.
Лиш облизнулась в жовтій тиші.
А з хмаренятками у звишші
Хмарина-мама йде сумна…
Дружина спить, і на столі
Лежать панчохи і в’язання.
І в шибці чорт стоїть до рання.
Зоря і чорт на чорнім тлі.
У
Миколи Вінграновського є багато віршів з вражаючою перевагою дієслівних лексем.
Аби строфа складалась майже із самих дієслів – це швидше схоже на
версифікаційну забаву, на гру. Не пам’ятаю хто, але хтось із критиків
висловився, що у Вінграновського абсолютний художній слух. І цього не
заперечиш. Вслухаймось у музику, скажімо, такої дієслівної градації, як маємо у
першій строфі:
Прицокало, прибилось,
притекло,
Припало, пригорнулось,
причинилось,
Заплакало і –
никма утекло
Чорняве полум’я
з печальними очима.
До
телефону – він його
не бачив.
Хоч телефон –
сюди-туди: нема!
А
ніч, а дощ,
а град по
ринвах скаче,
І
груша з грушами
прибилась до вікна.
Прицокало, прибилось,
прилюбилось…
Узяв у
голову, чи, може,
так – приснилось!
Чорняве полум’я,
чорняву ту завію
Узяв у
душу, як блакитний
сон.
А
чути плач – то
плаче телефон,
Просунувши у
ніч свою холодну
шию.
Це
мелодійне нарощування слів, своєрідно розташованих у семантико-синонімічний
ряд, якраз заперечує будь-яку «гру», а говорить на користь логічного
розгортання думки та її психологічно-драматичного навантаження. Цілісність такої структури, себто об’єднаних
між собою однорідних лексем, формує, можна сказати, макрометафору. Перша строфа
цього чотирнадцятирядкового вірша (такого собі, за Ігорем Качуровським,
модерно-експериментного сонета), що укладена майже із самих дієслів, по-своєму
герметична, «закрита». Але дві наступні строфи та два рядки між ними, що, наче
не на своєму місці (традиційно вони мали б завершувати вірш!) «розкодовують»
герметичність, створюють політ відкритим асоціаціям.
Сказане
може доповнити дієслівна строфа з вірша «Її ім’я»:
Наздогнало. Обхопило. Глянуло.
Прокляло. Простило. Обняло.
Засмутилося. Задумалось. Поганило.
Випросталося. Звело. І – повело!
Тут
все без винятку дієслова. Правда, є одне-однісіньке «і» між ними, що
знадобилось поетові для ритмо-мелодики. Усі ці дванадцять дієслів водночас
виконують функцію дванадцяти самостійних називних речень, які водночас мають
свій внутрішній взаємозв’язок, свою концептуальну логіку. З цього приводу
прекрасний вінграновськочуттєвіст і вінграновськознавець, великий друг поета
Леонід Талалай висловився: «Вінграновський – весь вогонь, пристрасть, дія, для
нього «невозможное возможно», навіть якщо це міраж, ілюзія, він може
«жити-назад», «у синьому небі висівати ліс». Його слово багатше відтінками. У
строфі «Наздогнало. Обхопило. Глянуло» ціла історія покаяння, історія не
мертвих фактів та ілюстрацій. Це живий дух самої плоті історії і її духу. Слово
поета набуває глибокого поетичного змісту і, незважаючи на перевантаженість
художньою інформацією, воно легке, рухливе. Вінграновський володіє даром такого
органічного відчуття слова, як ніхто з сучасників, він уміє розрізнити найтонші
його модуляції, так висловити, що звукова енергія слова розгортається і
заворожуючи звучить у душі читача навіть тоді, коли звук не завжди
урівноважується смислом.
Читаючи
поезію Вінграновського мимоволі замислюєшся над природою слова, над його
ірраціональною дієвістю, його магією. Певен, що для нього слово – живий
організм, і він міг би про нього сказати словами Флоренського: «А чрез меня –
слово отображает и несет с собою влияния, стекшиеся в меня от тех, кто
образовал мою личность, понимая слово «личность» не чисто психологически, но и
более целостно, т.е. относя ее как святоотеческий термин ипостась, к душе и к
телу, и к астралу в их индивидуальном единстве. Можно сказать, что в слове
исходят из меня гены моей личности, гены той личностной генеалогии, к которой
принадлежу я. И поэтому словом своим входя в иную личность, я зачинаю в ней
новый личностный процес». Вінграновському дано говорити і на найвищих регістрах
і переходити на шепіт, на ворожіння, заклинання».
У
цьому зв’язку герменевтично «просвітлюється» вірш «Прилетіли коні – ударили в
скроні». Не знаю, чи є хтось такий, аби гарантовано твердив: «це вірш саме про
те і те, а не про щось інше…». Цікаво, що спершу (якщо не брати до уваги
газетних публікацій) вірш був надрукований у «Ста поезіях». Підкреслюю, час
його написання – 1964 рік. Спочатку вірш не мав адресації конкретній особі.
Присвята Павлові Загребельному з’явилася в інших пізніших виданнях.
Щоб
хоч якось «розсекретити» цей таємничий сюжет вірша, я зателефонував до Михайла
Слабошпицького, який «усе знає». Мій телефон зупинив його по дорозі в аптеку.
«Михайле, – кажу без толерантного вступу, – про що вірш Вінграновського
«Прилетіли коні…»? Отак зненацька.., але якщо б і не зненацька.., то не можу,
не знаю, не скажу… Це, мабуть, щось сюрреалістично-загадкове,
божественно-містичне, божественно-сповідальне, молитовне. Ой боюсь…не знаю. Це
якась його вища розмова… Я був свідком товариського діалогу Вінграновського із
Шевою, тобто з Анатолієм Шевченком, у якому Шева наполягав: «Колю, відкрий
таємниці вірша «Прилетіли коні – ударили в скроні». – «А ви спитайте у Верлена
або ж у Рембо про що і як вони писали…» – таким чином М. Вінграновський питання
наче «закрив».
До
речі, творчістю Рембо не тільки цікавились, але й перекладали українською Юрій
Клен, Василь Бобинський, Микола Терещенко, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Василь
Стус, Дмитро Павличко та інші. Миколі Вінграновському, очевидно, як всім
шістдесятникам, Рембо теж був добре знаний. І все ж, українському поетові
нізащо не хотілось би бути наслідувачем «алхімії» слова французького
«маестро»-поета. Реакція Вінграновського
– це швидше всього «атакуюча» відповідь
на «атакуюче» запитання Анатолія Шевченка. Адже його художнє реформаторство
цілком відрізняється від реформаторства Артюра Рембо. Вінграновський, звичайно,
не мав би потреби та підстав говорити так, як висловився про себе Рембо: «Це
історія, – писав він, – одного з моїх шаленств. Я здавна пишався тим, що
опанував усі можливі краєвиди і вважав сміховинними знаменитості живопису та
сучасної поезії.
Мені
подобались ідіотські картини, герби на воротах, декорації, полотнища бродячих
цирків, вивіски, кустарна мазанина, призабута белетристика, церковна латинь,
безграмотні книжки про кохання, романи про наших предків, казки про фей, дитячі
книжечки, старі опери, безглузді приспіви, наївні ритми.
Я
марив хрестовими походами, подорожами в незвідані частини світу, незнаними республіками,
відгримілими релігійними війнами, переворотами у звичаях, рухами народів і
континентів; я вірив у всі чари.
Я
винайшов колір голосних!– «А»– чорне, «Е»– біле, «І»– червоне, «О»– синє, «У»–
зелене.– Я погодив форму і плин кожної приголосної і тішив себе надією за
допомогою інстинктивних ритмів винайти таке поетичне слово, яке рано чи пізно
буде приступне всім почуттям. Я зберігав тлумачення.
Спочатку
це було навчання. Я записував безгоміння, ночі, я занотовував невимовне. Я
фіксував запаморочення».
Такий екскурс нехай і не обґрунтовує «сюжету» вірша
«Прилетіли коні…», але, по-моєму, налаштовує на відповідні роздуми, тобто
по-своєму підтверджує те, що поетові дозволяється в с е – навіть чути
«безгоміння» і «занотувати невимовне». Тому аналогічне чи навіть те саме
питання, що й Слабошпицькому, я поставив Василеві Герасим’юкові. Він, мені
здається, навіть здивувався такій наївній постановці, але через мить відповів:
«вірш про все – про те, чим може жити і що може собі уявляти витончена людська
душа». Далі він це «все» багатою своєю уявою тлумачив у найнесподіваніших
асоціативних візіях.
«Цей
Микола Вінграновський, / Несерйозний чоловік цей… все плутає на світі», – цитує
оці поетові рядки із «Гайявати» Іван Дзюба, щоб дати своє тлумачення віршеві
«Прилетіли коні – ударили в скроні» та «подібним» йому поетичним речам.
«Справді, – каже великий критичний авторитет, – у його поезії усе «сплутане».
Але це не безпорадність чи неохайність. І не злохитра витівка. Це висока,
плідна, творча «плутанина» – неповторно-суб’єктивне поетичне осягнення
глибинної діалектичної взаємопов’язаності всього сущного з усім сущим… Поезія Вінграновського – це стихія, в якій
цілковито відсутня напередвстановленість. Жодної примисленості, «жорстокості»,
лінійності душевних рухів. Це ніби якась чистісінька ідеальна душевна
активність – рухливість і переливанність – без усякого накидного субстрату, без
будь-якого запасу упередження. Вільноплинність, неуформованість, щаслива собою
мінливість. Нічого готового, виплануваного, відзвітованого. Ніколи не
вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нуртів
його душі і який настрій хвилею його огорне і хвилею спаде, щоб поступитися
іншому.
Це
про велику, композиційну «переорбітовку» поетичної думки Вінграновського: але і
в її «мікроструктурі» маємо до діла, як у світі елементарних часток, з
постійним і непередбаченим «перескакуванням» з орбіти на орбіту, кажучи
жаргоном фізики, – яке сповнене часто таїни й сенсу, дає химерні й гострі,
часом зглибока схоплені, співвідношення речей у їхній строкатому
нагромадженні».
Один,
по-моєму, витончений чуттєвіст лірики М. Вінграновського, до того ж сам поет,
не із останнього ешелону визнаних художніх авторитетів (прізвище просив не
називати) пояснював мені, що закодований метафоризм вірша «Прилетіли коні…»,
його безмежно розпросторена асоціативність легко «переадресовується» в
конкретний реалізм конкретного часу. «Прилетіли коні…», а далі наслідки їхнього
прилету: «ударили в скроні», «ударили в серце», «захмеліли з болю», «наіржались
вволю», і… «сльози на долоні». Уся ця романтична підтекстовість уособлює появу
шістдесятників із захопленим та справедливо високо оціненим їхнім сприйняттям і
водночас вульгарно-брутальною критикою, яку до «переситу» відчув на собі М.
Вінграновський, ще до перших арештів шістдесятників. До речі, спочатку вірш не
мав адресної присвяти. Можна вважати, що Вінграновський дещо пізніше оцінить
історичний вчинок редактора «Літ. України» Павла Загребельного, який віддавав
окремі сторінки газети для молодих тоді бранців літератури В. Симоненка, І.
Драча, Є. Гуцала і того ж М. Вінграновського, що було сміливим радикальним
вчинком.
Не
відаючи художньо-естетичної вартості та не знаючи справжньої ціни подібним
речам, цього якраз найбільше боялись прорадянські охоронці соцреалізмівської
літератури. У незрозумілих їм експериментах модерного художнього мислення вони
бачили замасковану націоналістичну та антикомуністичну прихованість, здатну
руйнувати фундаментальні основи «інтернаціонального» режиму СРСР. Скажімо,
вельми промовистий приїзд до Львова 9 травня 1962 року Івана Дзюби,
Івана Драча та М. Вінграновського, який викликав несамовиту істерику ревних
пантрувачів «найщасливішого» у світі радянського режиму. Це колоритно описав
Богдан Горинь: «… із ЦК КПУ надійшла вказівка обкому партії не подавати в
газетах жодних повідомлень і статей про «візитерів», віднестися до приїзду
критично… Виступ Івана Дзюби, який заявив, що від народу приховуються справжні
таланти – видатних поетів, прозаїків і драматургів, а всяко декларуються
сірі й бездарні твори Корнійчука, Дмитерка та ін., зал Львівського університету, який надав
Євген Лазаренко (тодішній ректор), зустрів бурхливими оплесками. Дзюба дав
високу оцінку надії української літератури – молодим поетам Вінграновському і
Драчеві… Його підтримав Михайло Горинь… Викладач університету Іван Дорошенко
різко критикував присутніх поетів, напав на виступ Івана Дзюби, Михайла Гориня
і на мою публікацію у Ленінській молоді…».
«Невичерпальні
можливості глибоко інтуїтивного поета» (вислів Івана Дзюби) відчутні у його
інших речах, до речі, з повторюваним образом, зокрема із дієсловом «прилетіла».
Скажімо, «Прилетіли гуси, сіли на
воротях», «На рябому коні прилетіла весна».
На рябому коні прилетіла весна,
Снігу сорок лопат їй прикидало
плечі.
На рябому коні що везла — не
везла,
Але дещо і нам привезла для
малечі.
Привезла щавелю для зелених
борщів,
В білій хмарі дощу привезла на
Великдень.
З нею зайчик приїхав на теплій
щоці,
І виглядує зайчик, поки йому
видно.
Горобцям привезла по три пуди
зерна,
По два пуди зерна їх сусідам —
синичкам.
Снігурам по пуду, аби кожен з них
знав.
Як в снігах зимувать і як жить на
позичках.
Прилетіла весна на рябому коні,
Снігу сорок лопат привезла для
годиться.
І мені привезла все, що треба
мені,
Але що привезла, не скажу, —
таємниця.
У
цьому вірші на чотири конкретні строфи дієслово «привезла» поет повторює
близько десяти разів. І як не дивно, така кількість повторень не уодноманітнює
вірша і не збіднює змістових значень повторюваної лексики, а навпаки, говорить
про те, що автор вміє максимально, без примусу, одне ж і те слово семантично
«конотувати», сказати б, зобов’язувати його виконувати різну роботу: «на рябому
коні» весна привезла «щавелю для зелених борщів», «горобцям привезла по три
пуди зерна, по два пуди зерна їх сусідам – синичкам», «в білій хмарі дощу
привезла на великдень», «снігу сорок
лопат привезла для годиться», «і мені привезла все, що треба мені…». Це
– диво-казка, повторюю, лише на чотири катренні строфи, але інший поет і в поемі
стільки не вмістить. Річ в тім, що Вінграновський полюбляє сюжетні «підказки»,
які без зайвих описів його розвивають. Наприклад, в народі побутує повір’я, що
як із теплих країв прилітають бузьки, то вони приносять «сорок кошелів снігу».
Це якраз відбуваєтьсяу березні. У Вінграновського – «сорок лопат», Образи
«рябого коня» та снігурів, що зимують в снігах і живуть «на позичках», теж
мають свої сюжетні підтексти.
Вінграновський
максимально навантажує «дію», з не вимушеною природно-органічною легкістю відчуває,
на чому важливо наголосити:
1)
на тому, що відбулось; 2) звернути увагу на те, що відбувається; 3) акцентувати
на необхідному, що мусить відбутись.
Минуле: «Відпахла липа, білим цвітом злита»;
«Стелилась тінь, спокійна, як мислитель»; «Цієї ночі птах кричав…»; Останній
лист упав на чорнобривці вчора…»; «У синьому небі я висіяв ліс».
Теперішнє: «Сестри білять яблуні в саду»; «Біля хати
білий батько на канапі Вигріває війни і журбу»; «Ходить полем кінь мій
вороненький»; «Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі з розплющеними
28-літніми очима»; «Зіходить ніч на витишений сад…»; «Глибокий вересень шумить
урилом качиним».
Те,
чому слід відбуватись: «Дивись і думай,
моя доле»; «Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю? Зацокоти мій коню»; «Де ти мій
товаришочку чалий?.. Буде тобі сіно, і до сіна, і земля барвінкова і поріг, А
мені – дружина й Україна»; «Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся. Збалакайся.
Заметушись…».
Усі ці поетичні
фрази, якщо хочете, – це окремі новелістичні мініатюри зі своїми драмами,
психологічними та філософськими глибинами думок, афористичним лаконізмом. «Оця дієслівна мова, – висловився автор
передмови до «Вибраних творів» М. Вінграновського поет Мирослав Лазарук, – аж
до метафоричності вражає точністю, нервовою оголеністю. Внутрішня дія пронизує
наскрізь. І водночас усвідомлюєш: панує та ж утаємниченість, яку не поспішаєш
розгадувати, бо розумієш: вона якраз і є поезією, котра переживе літа і
вибухатиме щоразу, як тільки торкатимешся її своєю душею, усім своїм єством…»
…Є
поезією, котра переживає час… Цього якраз хотів Микола Вінграновський, щоб його
Слово повторилось принаймні через 50 літ.
м. Львів