МИ
Ми висіялись тут –
Серед старого лісу.
Ми висіялись тут.
Ми висілись – тут!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І тяжко нам рости
Та пробиватись знизу.
… Десь хмари в чужині
Замрійливо цвітуть.
Ми висіялись. Нам
Ще треба сонця й вітру.
Нам треба ще дощів…
Нам треба ще і ще!
Щоб небо мовчазне
Утримати, як – віру,
Як – голограму нас,
Ще не розбиту вщент.
Ми вічно тут були.
Тут – душі наших предків.
Тут спокою нема,
Тут підлості нема.
Тут хмарами гули:
Татари, німці, шведи…
Тут упродовж віків
Сибірила зима.
Нам треба бути тут!
Хай – холодно й тінисто.
Хай десь, на чужині,
Багатші є ліси…
Нам треба жити тут!
І вижити врочисто.
І нашим хмарам
Прийде час цвісти!
НАДІЯ
Просинаються в лісі дуби,
Коли повно вже листу і птаства,
Коли всі скороспілі гриби
Знов коронами б’ються за царство…
Прокидаються в лісі мужі,
Що найвищі за всіх, наймужніші!
І освячують лист, як ножі
В росянисто-синявистій виші.
Не страшна їм земна каламуть,
Шарудіння в торішньому листі…
Вони просто цей ліс не здадуть!
І – сто років, і – двісті, і – триста…
Вони будуть із ним до кінця,
До останнього подиху в кронах!..
Вірні, мужні і добрі з лиця,
Мов зелені – на синім, ікони!
КРАЙНІЙ
Я народився в хаті скраю –
Найкрайній в нашому селі.
За нею луки пахли чаєм,
У травах коники сюрчали
І ранок росами білів.
Я народився там, де світло
Горнулось хвилями згори, –
Займались вікна, листя, квіти,
Вогнем зеленим серед літа
Палахкотіли явори!
Я народився на роздоллі,
Де вітер крила роздавав…
Тому я предковічну волю,
Немов свою прийдешню долю
Гарячим серцем відчував.
Тепер я знаю: бути скраю,
Переднім, крайнім, на краю…
Це значить – першим зустрічаю
І сонце-крило захищаю
Бентежну Русь мою!
РАНКОВА УКРАЇНА
Синіє небо, як хустина,
Така погожа благодать…
Моя ранкова Україно,
Дозволь тебе поцілувать.
Дозволь тебе обняти ніжно,
Ступити на твою ріллю.
Тебе в душі несу, мов – пісню,
Як матір трепетно люблю.
З тобою я – одне-єдине.
Без тебе я – один-одним…
Дозволь назватись твоїм сином
І, незрадливим, бути ним.
Дозволь, кохана моя мати,
Чолом припасти до чола
І так тебе поцілувати,
Мов квітку вранішня бджола.
ОРІЄНТИР
З усіх світів
Найближчий мені світ,
В якім вікно
Вкраїнське моє світиться.
Від нього хрестиком
Вирізблюється слід,
Той слід побачить можна
Навіть з місяця.
Вечірні хмари
Котяться, мов – дим…
Пухнасті,
Засинають під хатами.
І кущ калини,
Як – орієнтир!
Між нашим
І не нашими світами.
УКРАЇНЦЯМ
Нас багато було.
Нас поки іще є ,
Не розмішаних
Кров’ю манкурта.
Своє сонце, мов хліб,
З печі ми дістаєм
Як збиваємось
Вкотре до гурту.
І тоді навкруги
Молодіє земля.
І віддячує нам
Променисто.
І зливається в „МИ”
Наше рідкісне „Я”,
Багряніє
Рясним падолистом!
Коли ми на зорі
Орем землю СВОЮ –
Щасливіших від нас
Не буває!
Як боронимо ми
Україну в бою –
Навіть верби
На марші співають!
А, коли ми порізно,
„Сам собі на умі” –
Бур’янища тоді
Розкошують.
Розкошує чужак…
Та виходять з димів,
Ті, що з неба
Нас бачать і чують.
Наші предки сумні –
Українство святе,
Наша пам’ять,
Вовік непоборна!
… Знов жовтіють жита,
Синє небо цвіте .
І тужавіють зерна,
Як – жорна!
* * *
Отак я виріс. В світі не один.
Уже сплітаюсь із другим корінням…
Летить углиб наш соколиний клин,
Щоб вибухнути кроною й насінням!
Корінчиками чистими, як сон
Вбираєм сік земний і прохолоду,
Щоб вберегти від круків і ворон
Глибоке серце свойого народу.
І хай хоч грім, хоч блискавка згори,
Хай всяких бід нам доля наворожить –
Підніме ліс зелені прапори –
І пагонами вкотре нас помножить.
* * *
Лишай асфальту земля здирає
І вибухає корінням вже!
На срібні верби мойого краю
Лягли тумани нічних пожеж.
Чом так покірно і боязливо
Птахи літають над верховіть?
Сама свобода не ощасливить –
Єднатись треба. І майоріть!
Лишай асфальту земля підніме,
Розправить крила зелених віт.
Єднаймось, браття, поміж своїми
Хоч на обніжку тисячоліть!
УКРАЇНКА
Дівчино, зернинко польова,
Скільки в тобі листя, скільки цвіту?
Ти якою будеш серед літа?
Ти якою станеш у жнива?
…Щоб стебло не всохло молоде,
Щоб вітри його не обламали.
Чуєш, світ дурманиться, гуде?
Чуєш, знов сумної заспівали?
В тебе ж сонце в головах стоїть.
І земля чека твого коріння.
Дівчино, зернино, первоцвіт,
Вічна жменько вічного насіння!
* * *
Така в нас доля вистраждано-чесна:
Обороняти зусібіч себе!
О, бездоріжжя наше перехресне!
Де кожен зайда, знай, своє скубе!
Самі собі – плебеї та гетьмани,
Сліпі на єдність, в закликах – глухі…
Гуртуємося війнами та ранами,
Ще гірше – нагаями пастухів.
Роз’їхались, розсипались горохом,
Так, певне, легше, бо життя – одне.
А як же ті, хто гибів в содормохах*?!
Їх дух свободи в душу не війне?!
Хіба даремно полягли герої?!
Хіба даремно пружніють хліба?!
Хіба здамо ми Українську Трою,
Хіба себе ми зрадимо, хіба?!
Гартуймо сталь, гуртуймось воєдино,
Розпізнаваймо – ворог де чи брат.
Хай в кожному проснеться Україна!
Хай в кожному прокинеться солдат!
НІКОМУ УКРАЇНУ НЕ ВІДДАМ!
Нікому Україну не віддам –
Собі залишу, дітям та онукам,
На вічне щастя чи на вічну муку –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Я душу в неї переллю, крилату,
Я буду з нею в будень і у свято –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Хай нелегкою буде моя ноша,
Ні за принади, ні за які гроші –
Нікому Україну не віддам!
Нікому Україну не віддам!
Бо дерево мого рясного роду
Лиш тут росте, заквітчується, родить –
Нікому Україну не віддам!