Видатний
український правозахисник, колишній політв’язень Василь Овсієнко згадував:
«Коли я вступив у 1967-му до Київського державного університету імені Тараса
Шевченка, вірші Миколи Холодного цитували, як молитви». Він був кумиром молоді,
одним із найпопулярніших сучасних вітчизняних поетів.
«Поетів не стане завтра – залишаться члени Спілки…»
Коли
ми з дружиною Танею в 1989 році приїхали мешкати й працювати до Чернігова,
Микола Костьович жив в Острі, під пильним наглядом КДБ. Ті гебістські органи
знали свою справу – діяли вельми підступно й винахідливо, немов банда єзуїтів у
похмурому середньовіччі: неблагонадійному поетові буквально випалили душу,
зумисне створивши йому репутацію «зрадника» й «стукача», водночас жорстоко
переслідуючи Холодного навіть в останні роки життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вмирають поети
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарнях вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поету копають яму.
Коли – знає тільки він сам.
В поезії білі плями,
на серці ще більше плям.
В машині, за місто, як сніг,
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкости.
Кати над труною щось мимрять…
Важка їх діймає турбота:
як тільки поети вимруть,
не стане катам роботи.
На Байкових зимних схилах
капають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки…
Поетів не стане завтра –
залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
і хто нас запалить, хто?!
Он знову на третій швидкості
помчало когось авто…
Цей
вражаюче пронизливий вірш Миколи Холодного – з самвидаву 70-х.
Відверто
кажучи, огудити Миколу Костьовича щоразу «старались» деякі наші «офіційні»
письменники, котрі пречудово почувалися при всіх режимах, завзято прославляючи
радянську владу. Вони користувалися пільгами, були досить заможними й
впливовими людьми, однак нікому навіть не спало на думку заступитися за
опального поета й бодай трохи полегшити його долю.
Навпаки, про «дивного відлюдька» Холодного, якого
свавільно цькувало КДБ, зруйнувавши йому життя, в наших письменницьких колах,
особливо під час різних фуршетів, безсовісно
розповідалися всілякі небилиці й плітки. Власне, що це було? Заздрість
до значно популярнішого й обдарованішого колеги? Авжеж, звісно, йому заздрили,
бо справжній талант, як відомо, у крамниці не купиш. Тепер очевидно: творчість
Миколи Холодного повинна нарешті зайняти достойне місце в українських
підручниках та хрестоматіях – на одному рівні з віршами Василя Стуса й Василя
Симоненка.
Недаремно
Юрій Мушкетик, розповідаючи про свого видатного земляка, сказав, що у Холодного
є такі вірші, яких, мабуть, немає ні в кого. За своєю високовольтною поетичною
напругою, за силою філософського звучання. І процитував декілька рядків із
ранніх поезій Миколи Костьовича:
Жінка кинула чоловіка,
і торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочок з герба.
Або
ось такі неймовірно пророчі, як на мене, геніальні рядки:
Сьогодні у церкві коні ночують і
воду п’ють.
Сьогодні новим іконам прочани
поклони б’ють…
Сьогодні ґвалтують рації про мера
шлункові болі.
Сьогодні зникає нація, а світ
очманів на футболі…
Ви,
як завжди, виявилися праві, Миколо Костьовичу. Тому я все частіше перечитую
Ваші проникливі вірші, й прагну, щоб їх почули якомога більше наших
співвітчизників.
Пляшка,
яка зігріла моє життя
Час
спростувати міфи, вигадані одіозними «органами» й моїми колегами (я не називаю
прізвища виключно тому, що цих людей уже немає на світі, а про небіжчиків зазвичай
говорять або добре, або ніяк).
Наприклад,
чомусь люди, які ніколи не бачили Миколу Холодного або раз-другий, між іншим,
спілкувалися з ним, досі намагаються «пригадувати» його надто похмуру вдачу,
мало не келійну «відлюдькуватість» та химерну, «напівбожевільну» поведінку.
Мовляв, поет жив і поводився так «пекельно», як емігрант Тодось Осьмачка у
відомому романі Михайла Слабошпицького.
Однак,
познайомившись із Миколою Костьовичем невдовзі після свого переїзду на
Придесення, я одразу ж збагнув: усе, що пліткують про нього лицемірні
недоброзичливці – як то кажуть, сон рябої кобили…
Кажуть Вам, що я на лезі бритви
для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
… Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
Це
– з його зворушливого вірша «Дорога до матері», написаного ще в далекому
1968-му.
Звичайно,
Холодний не любив і не терпів фальші, яку відчував одразу ж. Але, коли він
бачив, що співбесідник ставиться до нього з повагою, ніколи не вдавався до
образ, не намагався бодай чимось принизити людину. В усякому разі, за увесь час
нашого багатолітнього спілкування я не мав із ним жодних проблем, ні разу не
почув від Миколи Костьовича лихого слова.
Він
умів дружити й завжди, за першої-ліпшої нагоди прагнув зробити щось добре для
своїх приятелів, підтримати їх у скрутну хвилину; хоч йому самому жилося дуже
важко. Адже в невеличкому провінційному містечку до нього ставилися мало не як
до «ворога народу».
Ще
б пак! Хоч далі самвидаву вірші Холодного у нас не пробивалися, його книжки
побачили світ у Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі (особливий
резонанс викликала збірка «Крик з могили»). Невизнаний в СРСР поет став
лауреатом почесної премії Ватикану.
Авжеж,
він знав собі ціну й принципово не підтримував нездар і лакиз, які раптом, ніби
за помахом чарівної палички, перетворилися на патріотів України. Зате зі
справжніми друзями був завжди щирим, товариським. Тому всі його приятелі,
навіть тепер, після трагічної смерті Миколи Костьовича, відгукуються про нього
як про добру, чуйну й шляхетну людину. Був би він затятим «відлюдьком», як
стверджували міфотворці Холодного, хіба мав би таких вірних товаришів?!
Пам’ятаю,
вперше ми зустрілися, коли Микола Костьович лікувався в санаторії поблизу
Чернігова. Вже з перших хвилин нашої розмови у мене з’явилося відчуття, ніби ми
знайомі сто років. Холодний дуже доброзичливо поставився до зовсім невідомого
молодого поета, кілька годин уважно слухав мої вірші й першим запевнив, що я –
не безнадійний… Власне, ця щира підтримка відомого письменника стала
вирішальною.
Невдовзі
на Чернігівщині відбулося Шевченківське свято, на яке приїхав із США
співзасновник легендарної Нью-Йоркської Групи, головний редактор популярного
американсько-українського журналу «Світо-вид», поет Богдан Бойчук, який
надрукував немало віршів Миколи Холодного.
Побачивши
пана Богдана, Микола Костьович одразу ж розшукав мене й представив класикові
української діаспорної літератури; й саме завдяки цій несподіваній рекомендації
невдовзі в журналі «Світо-вид» з’явилася одна з перших моїх поетичних
публікацій.
Іншу
незабаром організував… Микола Холодний, обравши для цього не менш популярний і
авторитетний у письменницьких колах журнал «Кур’єр Кривбасу». Попри таку
начебто регіональну назву, цей унікальний часопис, очолюваний Шевченківським
лауреатом Григорієм Гусейновим, і зараз справедливо вважається чи не найкращим
«товстим» журналом в Україні.
Причому
Микола Костьович надрукував чималу добірку моїх віршів зі своєю передмовою.
Власне, ці дві публікації, що побачили світ із легкої руки Миколи Холодного,
враз кардинально змінили моє життя – прийшло перше визнання, і я нарешті
повірив у себе, що дуже важливо для будь-якої творчої людини.
До
речі, підтримавши молодого поета, Микола Костьович не вимагав нічого навзаєм,
зовсім не переймався цим. Йому було просто приємно почути – старання не
виявилися марними. Він щиро привітав мене й сказав, що якось приїде до
Чернігова з пляшкою, щоб разом відзначити цю приємну подію. І незабаром таки
виконав свою обіцянку – завітав, виклавши на стіл у моєму журналістському
кабінетику півлітрову пляшку оковитої й щедру закуску: «Пригощайся, у тебе й
Тані – все життя попереду!». Зазнавши
стільки лиха, Холодний був душевною, незаздрісною й нежадібною людиною.
«Вірю у тринадцяту гармату і в тепло святих твоїх долонь!»
Ще
один міф – з поета Миколи Холодного зробили такого собі «вічного
революціонера». Так, він щиро любив Україну й свою рідну Чернігівщину (Микола
Костьович народився 31 липня 1939-го на мальовничому Ягідному хуторі, в селі
Краснопілля Коропського району). Однак він – не лише борець за незалежну
Україну, правдолюбець, а й глибокий, напрочуд оригінальний філософ. До того ж,
життєлюб і неперевершений жартівник. Ось як у цьому своєму «Епатажі, якому не
придумаєш назви»:
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
І дивився на нас
весь Донбас,
весь Донбас,
припинивши роботу.
А
водночас він – тонкий, чарівний лірик, який пристрасно закохувався й дорожив
своєю любов’ю!
Тринадцята гармата
У Чернігові на Валу – дванадцять гармат. Іноді
дівчата жартома призначають побачення біля тринадцятої.
Де моя тринадцята гармата?
Заряджу і вистрелю коли?
Я нащадок дикого сармата –
Ти мене очима не коли.
Ти ріка – і я здіймаю хвилю,
Ти фортеця – йду у гармаші,
Якщо прямо в
серце не поцілю,
То лишуся раною в душі.
Що від Бога збутися повинно,
Не тікай ні в поле, ні в ліси.
Ніжної троянди, панно Інно,
Дай торкнуся краплею роси.
Не шукай поважної причини,
Що не можеш вийти за межу.
Як любов’ю юного Тичини,
Я тобою, мила, дорожу.
Сходами освітленої зали
У середні спустимось віки.
Нас іще докупи не зв’язали
Аж занадто гострі язики.
Дуже мало дав їм компромату,
Не забудь, не
зрадь, не охолонь.
Вірю у тринадцяту гармату
І в тепло святих твоїх долонь.
«Листи від Павла Тичини приходив читати увесь хутір…»
І на завершення – фрагмент інтерв’ю, записаного з Миколою Холодним у 1992
році.
Пане Миколо,
нарешті має вийти Ваша перша й, гадаю, не остання збірка в Україні…
Так, називатиметься вона «Дорога до матері».
Це – вистраждані поезії. Вони – дуже дорогі мені. Приємно, що нарешті згадали
про Холодного й на останньому пленумі Спілки письменників України. Скільки
років я був «ворогом народу»!
Тепер
артистка Чернігівської обласної філармонії Paїca Решетнюк готує цікаву програму
за Вашими творами, а Чернігівський літературно-меморіальний музей Михайла
Коцюбинського організовує виставку Ваших публікацій.
На виставці, до речі, будуть листи від
онучки Івана Франка, мій переклад вірша Поля Елюара про кохання зі штампом
Київського науково-дослідного інституту судової експертизи, довідка про
реабілітацію…
Розповідають,
Ви були знайомі з Павлом Тичиною.
Ми листувалися ще за життя Сталіна. Я тоді
ходив до школи й писав вірші. Павло Григорович надіслав мені брошуру Володимира
Маяковського «Как писать стихи?». Протягом кількох років він передплачував для
мене «Літературну газету» (так тоді називалася нинішня «Літературна Україна»).
Я мешкав на хуторі Стягайлівка. Листи від Тичини до нашої хати приходив читати
увесь хутір.
Іван Дзюба
якось процитував афоризм Брехта: «Якщо в небі лише зірки першої величини, то –
не небо»…
Правильно, тому варто згадати не поціновану,
як на мене, належним чином, хоч заслуговує на це, поезію Петра Куценка – митця
зі складною долею, активного учасника літературного процесу «шістдесятників».
Гарно ставлюся я до життєрадісного поета Володимира Сапона. Обожнюю вірші
вінницького поета Михайла Каменюка (це – на мій погляд, європейський рівень).
Болить серце, що у видавництві «Дніпро», через відсутність паперу, досі не
вийшли в світ вибрані поезії Віктора Кордуна (ця книжка незабаром з’явилася –
С. Д.). Сумно, що в Чернігові забуто молодого талановитого поета Олександра
Самійленка, який трагічно пішов із життя, й багаторічного в’язня сталінських
таборів, ученого зі світовим ім’ям Всеволода Ганцова. Слід воскресити ці світлі
імена!
У наших
книгарнях досі, куди не глянь, – російськомовні видання…
А торгівля в книгарні бюстгальтерами? Це –
взагалі «апогей поезії»! Хочеться сподіватися, що українська влада нарешті
зверне увагу на подібні знущання над літературою й наведе порядок. Бо інакше
про яке духовне відродження в нашій незалежній державі може бути мова?!
В Україні,
мабуть, немає жодного відомого поета, навколо якого б не було інтриг. Чув
якось, що Холодний – мало не антисеміт…
Навпаки, я дуже гарно ставлюся до євреїв. У
1958 році я опинився в Миргороді. Там мені надала притулок єврейська сім’я.
Коли взимку 1965-го мене виключили з Київського університету, я мешкав на
Корчуватому у вченого-фізика, дружина якого була єврейкою. З нами підтримував
тісні контакти фізик-правозахисник Леонід Плющ. Він теж мав дружину єврейку. Це
були золоті люди! І серед росіян у мене – багато приятелів, з якими підтримую
постійні творчі стосунки.
Але от поніс якось до журналу «Всесвіт»
власний переклад оповідання московського письменника Володимира Потресова.
Кажу: «Приніс вам закордонного автора». «Який же він закордонний?» – здивувався
редактор і порадив звернутися до іншого видання… Що ж, можливо, для декого
незалежна держава Україна – лише гра слів. Але тільки не для мене. Я десятки
років молився, щоб ми нарешті отримали жадану свободу! Однак жодної неприязні
до російського, єврейського чи будь-якого іншого народу я не маю – тільки до
недолугих кремлівських політиків, які роз’єднують народи. Щиро шаную людей усіх
національностей. Власне, це і є демократія!
Що Вам дала
нова влада?
Яка нова влада? Ви знущаєтеся? В Козельці,
наприклад, керують колишні кадебісти-партократи. Що вони мені можуть дати?!