— Маю декілька улюблених анекдотів — про бандерівців — каже доктор філософії Олеся Ісаюк, яка представила в Києві своє дослідження «Совєтські анекдоти». — Здебільшого анекдоти про бандерівців доволі специфічні, з категорії чорного гумору. Для прикладу розповім такий: «Повстанці допитують полоненого чекіста, той відпирається: «Ничего не скажу, хоть режьте!» Командиру це набридло, і він каже одному з хлопців: «Неси щипці, цвяхи». Заходять хлопці з розпеченою жаровнею і цвяшками. Енкаведист злякався, питає перекладача: «Зачем это?» — «Сейчас раскалим, будем вам под ногти загонять». — «Не надо, все расскажу!» Командир — перекладачу: «Що він там белькотить?» — «Каже, що москалі тортур не бояться».
«ПИТАННЯ: ЯКА НАЙБІЛЬША ПОМИЛКА СТАЛІНА? ЇХ ДВІ: ТЕ, ЩО ПОКАЗАВ ІВАНУ ЄВРОПУ, І ЄВРОПІ — ІВАНА»
— Правда, що президент США Рональд Рейган мав у своїй колекції декілька тисяч анекдотів про Радянський Союз?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Скільки він їх назбирав, можливо, ніхто й не рахував. Але достеменно відомо, що Рейган часто розповідав анекдоти про СРСР під час своїх публічних виступів. Наприклад, такий: «Прийшов чоловік в автомагазин записуватися в чергу на «Жигулі». Заплатив завдаток, продавець каже: «Приходьте рівно через 10 років». «Зранку чи ввечері»? — спитав покупець. «Яка вам різниця»? — здивувався продавець. — «Справа в тім, що рівно через 10 років зранку до мене має прийти сантехнік». Або такий: «Чоловік прийшов в КДБ з заявою про те, що в нього зник папуга. Його питають: «Чому ви звертаєтесь до нас, а не в міліцію?» — «Бо я хочу одразу сказати, що категорично не згоден з усім, що каже той базіка».
— За 74 роки радянської влади були періоди, коли з’являлося особливо багато анекдотів?
— Так. Перший сплеск народного гумору викликали індустріалізація і колективізація кінця 1920-х — початку 1930-х років. Навіть відважувалися глузувати над «великим вождем и учителем» Сталіним. Наприклад: «Приїхав він відпочити на Чорне море, поліз купатися й став тонути. На його щастя, нагодився якийсь селянин, врятував «отца народов». Сталін трохи оговтався від переляку й каже: «Дякую тобі, товариш. Хочеш коня або корову?» — «Ні, бо розкуркулять». — «Можу зробити тебе секретарем партячейки або головою сільради. Хочеш?» — «А ти хто такий, що мені таке пропонуєш?» — «Ти що, не впізнав? Я ж Сталін». — «Йо, товаришу Сталін, — випалив дядько, впавши перед вождем на коліна. — Дуже прошу, нікому не кажіть, що я вас врятував! Бо люди в селі мене приб’ють».
Другий період масової появи анекдотів на злобу дня був в перші повоєнні роки. Зокрема, активно обігрувалася тема появи Червоної армії в Європі. Скажімо, ось так. «Питання: яка найбільша помилка Сталіна? Їх дві: те, що показав Івану Європу, і Європі — Івана». У нас в Західній Україні в той період реальні події та вислови ставали анекдотами. Наприклад, фраза відомого композитора Станіслава Людкевича: «Вони нам простягнули руку допомоги, а ноги ми простягнемо самі». (До речі, Людкевич зробив непогану кар’єру — став народним артистом СРСР, Героєм соціалістичної праці, кавалером Ордена Леніна. — Авт.).
Зрозуміло, що ексцентрична поведінка лідера СРСР Микити Хрущова також стала предметом величезної кількості жартів. А коли соратники відправили його на пенсію, з’явився анекдот про анекдот: «Одесит направив петицію в ЦК Компартії: «Будь ласка, поверніть Микиту Сергійовича, бо краще 10 років без хліба, ніж рік без анекдотів».
«ЛЕОНІД ІЛЛІЧ СКАЗАВ НЕ «СОСИСКИ СРАНЫЕ», А «СОЦИАЛИСТИЧЕСКИЕ СТРАНЫ»
— В роки брежнєвського застою був пік появи побутових анекдотів, багато з них — з певним політичним забарвленням, — продовжує Олеся Ісаюк. — Розповім такий. «Чи можна побудувати комунізм у пеклі?» — «Ні». — «А чому?» — «Та як, чому — то смоли не вистачає, то дрова сирі, то сірники мокрі, то чорти на партзборах». Натяк на безгосподарність, розхлябаність, що панували на заводах і фабриках.
Тоді популярними темами анекдотів були черги, дефіцит, низька якість багатьох радянських товарів, неефективна економіка, обов’язкове відвідування зборів та політінформацій, суботників, примусова участь в демонстраціях, привілейоване становище номенклатури, хамство працівників торгівлі тощо.
Пропаганда всіляко звеличувала Брежнєва, що викликало у людей одночасно іронію і огиду. А підлабузницька фраза «дорогой Леонид Ильич» стала крилатою. Про цю людину було дуже багато жартів, як правило, доволі в’їдливих, як наприклад, такий: «Що таке брови Брежнєва? Це вуса Сталіна, тільки на вищому рівні».
— Протягом 1970-х років Брежнєв поступово ставав немічною людиною з дуже поганою дикцією, але у відставку не пішов (існує версія, що соратники не відпустили його на пенсію. — Авт.), — продовжує Олеся Ісаюк. — Тож з’явилася численна кількість анекдотів, в яких обігрувалися, зокрема, дефекти дикції генсека. Ось, наприклад: «Телеграфна агенція Радянського Союзу вповноважена заявити: працівників м’ясокомбінатів просять не турбуватися — Леонід Ілліч сказав не «сосиски сраные», а «социалистические страны».
Цікаво, що саме тоді, в 1970-ті роки, з’явились анекдоти про бандерівців. Вони були особливо популярні в Москві. Батько одного мого знайомого з Чернігівщини на початку 1980-х потрапив в Білокамінну і був в інтелігентних тусовках в центрі уваги: гість з України, який знає безліч анекдотів про бандерівців.
«ШТІРЛІЦ СТАВ ОДНИМ З ПОПУЛЯРНИХ ГЕРОЇВ АНЕКДОТІВ НЕ ТІЛЬКИ В СРСР, АЛЕ Й В ПОЛЬЩІ»
— Радянська пропаганда створювала ікону з образу Леніна: бездоганно чесний геній, безкомпромісний борець за щастя простого народу, байдужий до матеріальних благ, гуманіст, який дуже любив дітей. Народ кепкував з цього «святого»?
— Ще й як глузував! Наприклад, цитати з щоденника комуніста. «Понеділок. Беру газету —Ленін. Вівторок. Включаю телевізор — фільм про Леніна. Середа. Приходжу в ЖЕК — на стіні портрет Леніна. Четвер. Відкриваю книжку — цитата з Леніна. П’ятниця. Боюся відкрити консервну банку». Фольклор зло висміював всі складові підсолодженого образу вождя. Ось жарт з приводу кліше «Ленін — друг дітей». «Дзержинський (очільник сумнозвісної ЧК — Авт.) питає Леніна: «Коли розстрілювати контру — зрана чи по обіді?» — «Тільки зрана, а обід віддайте дітям».
Нав’язлива пропаганда так остогидла людям, що з’явилось багато анекдотів про недугу дружини Леніна Надії Крупської, зовнішність якої була спотворена Базедовою хворобою (дифузним токсичним зобом). Наприклад, лист від дівчини Тетяни в редакцію газети: «Що слід робити, щоб мати успіх у кавалерів?» — «Дорога читачко, не переживайте — у Крупської он яка біда, а якого хлопця відхопила».
До речі, про Леніна, Крупську та Дзержинського існує чимала серія специфічних анекдотів, які я не буду розповідати, бо вони занадто пікантні.
— Як з’явилися радянські анекдоти про Вовочку і Чапаєва?
— Я б поставила в цьому ряді персонажів ще й Штірліца. З історією появи анекдотів про нього та Чапаєва ситуація зрозуміла: обидва зразкові герої фільмів, які свого часу мали в СРСР величезний успіх серед глядачів. Мегапопулярність цих екранних постатей призвела до того, що вони стали персонажами фольклору. Цікаво, що Штірліц став також популярним героєм анекдотів в соціалістичній Польщі. Зрозуміло, що поляки переносили на його образ свої уявлення про типового росіянина — людини не надто культурної, яка вживає багато алкоголю. Ось один з по-льських анекдотів про цього розвідника. Штірліц прокидається після добрячої пиятики з Мюллером і не може зрозуміти, де знаходиться. «Якщо в Росії, — каже він собі, — тоді я полковник Ісаєв. Якщо в Берліні — тоді штандартенфюрер СС Штірліц». Поляки не так сильно, як ми, соромляться публічно говорити про інтимні речі. Певно, тому у них є чимало доволі пікантних анекдотів про цього персонажа. Ось один з них — чи не найневинніших в цій серії. «Заходить Штірліц до Мюллера й каже: «У вас такий цікавий малюнок на трусах — жовті квіточки на рожевому фоні». — «Штірліце, ви засипались! Про мої труси знає тільки російська піаністка». — «Группенфюрере, застібніть ширінку, інакше про них будуть знати всі».
Щодо Вовочки, то з історією появи цього популярного персонажу ясності немає. За однією з версій, спершу в особі Вовочки висміювали пропагандистський образ маленького Леніна — хлопчика з пухкими щічками, який вчився на відмінно і прочитав неймовірно велику кількість книжок. А згодом Вовочка трансформувався в іншого героя — безпосереднього, можливо, занадто прямолінійного хлопчика, який і став дуже популярним в народі. Такий варіант тлумачення не очевидний, тому, цілком можливо, справжня історія цього образу інша. Ось один з анекдотів про нього: «Діти пишуть диктант. Вчителька: «Вороні Бог послав шматочок сиру…» Вовочка: «Так ви ж казали, що Бога немає!» — «Сиру теж немає. Так що тепер — диктант не писати?»
— Незліченна серія єврейських анекдотів виникла в радянські часи?
— Ні, ще в царські. Але в період існування СРСР таких анекдотів, дійсно, з’явилося дуже багато. Скажімо, серія про Рабіновича, образ якого уособлює уявлення про євреїв як про розсудливу, мудру націю. Ось, наприклад, анекдот, який, певно, виник в 1920-ті роки: «У Рабіновича питають: «Чому ви так стоїте за радянську владу»? — «А що мені за неї сидіти?»
Згодом було багато анекдотів про негласні утиски євреїв (представникам цієї національності було важче, ніж іншим, вступити в вузи, зробити кар’єру). Наприклад: «Що таке чудо-юдо? Це єврейська дитина, яка змогла поступити в Московський державний університет (чи не найпрестижніший виш в СРСР)». Сплеск появи нових анекдотів викликала й ситуація, коли в 1960—1970 роки багато євреїв намагалися виїхати в Ізраїль, а радянська держава намагалася завадити. Один з найкоротших анекдотів на цю тему: «Єврейська дружина — не розкіш, а засіб пересування».
— Влада в СРСР наполегливо втлумачувала громадянам, що анекдоти придумують в антирадянських центрах на Заході і за допомогою «Голосу Америки» та подібним їй радіостанціям передаються в Радянський Союз? Так було насправді?
— Ні, це пропагандистська вигадка. Якщо б то було правдою, то після розвалу СРСР ця інформація стала б відомою. А ось анекдоти про начебто тупих чукчів та молдаван, хитрих «хохлів», вайлуватих естонців, схоже, продукувалися в КДБ. Імперській владі було вигідно дискредитувати поневолені народи, нав’язувати їм комплекс меншовартості. Щоб їх представники прагнули позбутися національного коріння (рідної мови, культури) і ставали росіянами по духу.
Але асиміляторська політика викликала у багатьох спротив, який виражався, зокрема, в анекдотах. Будь ласка, такий: «Зловили українець і росіянин Золоту рибку. Росіянин каже: «Я старший брат, тому загадаю бажання першим». «Ну, якщо тобі так сильно кортить, то добре», — каже українець. «Рыбка, высели всех хохлов из России, а затем построй стену, чтобы они не могли вернуться». «Виселила і побудувала»? — питає українець Рибку. — «Так».— «В такому разі, все, що за стіною, залий бетоном».
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.