ВІДГУК НА КНИГУ ІВАНА БОНДАРЕНКА «НЕДОЛУГІ НЕДОМОВКИ НЕДОУМКА»
(КИЇВ, ВИДАВНИЧИЙ ДІМ ДМИТРА БУРАГО, 2020. – 192 С.)
Розмова з самим собою – вона і приємна, і звинувачувальна, і терапевтична… Із відтінками радощів, смутку та майже фізіологічної насолоди сприймати деснянську природу, осінь, котів, чорнобривці, із затаєним поглядом відмічати вродливих жінок, купатися в кожній порі року, насміхатися над не такою вже й нікчемною старістю, над зайвою чаркою – це все весело-сповідальна лірика Івана Бондаренка.
У цій маленькій книжці за простими, знайомими майже кожній людині буденними подіями та клопотами, проступає високий професіоналізм відомого знавця світової літератури (переважно японської), виваженого вченого, мандрівника… І за допомогою хайку – перенесеної на наш український ґрунт, ми дивимося на себе здивованими очима. Хіба ж можна у двовірші так просто й так доступно розповісти про наше повсякденне, повне хатніх проблем та курйозної філософії життя?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Страждаємо і долю клянемо,
А все одно, яке це щастя – жити!
Коли мені до рук потрапила ця маленька книжечка, я прочитала кілька віршів – здалося, нічого прикметного. Майже кожен може сказати про себе так само. Але коли книжка була прочитана – сторінка за сторінкою, то на поверхню винирнула майже глиба, айсберг вічнозеленої світової життєвої антропології.
Читаючи ці коротенькі відверті строфи, є велика спокуса побачити в них перипетії життя самого автора, але художній образ і образ поета це далеко не одне й теж. І як ми знаємо з літератури, феномен яскравого й багатогранного героя говорить просто про велику майстерність автора, а не про сторінки його особистого життя. Адже, як сказав Л. Тимофєєв в «Основах теорії літератури»: «Образ – це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». І нехай відвертість поета не вводить нас в оману.
Звичними, але такими сповідально-небезпечними для автора віршами, здаються нам сторінки книжки. Поет з жахом констатує:
Поезія – не вишуканість форм,
А божевільна й пагубна відвертість.
«Недолугі недомовки недоумка» – це й кепкування над собою, й артикуляція звичних житейських істин, але насправді – це проявлення нашої підсвідомості у матеріальному бутті. Це проекція сугестивного на предметне. Автор спочатку схоплює в душі якийсь новий стан, а потім досить достовірно огортає його в слова рідної мови:
Зриває вітер золото з дерев,
І місто враз просторішим здається.
Або промовляє з гумором :
Ми мали право грюкнути дверми
І огризнутись вже із домовини.
Як багато фарб знаходить поет для описання природи, свого дитинства, куточків рідного села. Це той джерельний потічок, що не пересихає ціле життя й живить творчість щемкими спогадами, ностальгією, пам’яттю. Багато тонких фарб знаходить автор для опису дитинства, природи:
Вода в Десні – мов тепле молоко,
Трава в росі і сосни у тумані!
Спогади про щасливі роки зрілості, професійного злету, життєвої наснаги.
В Одесі знов акації цвітуть,
І люди шаленіють від кохання.
З чутливістю, а часом і з помітною самоіронією ставиться автор двовіршів до таких звичних чоловічих пристрастей, як жінки та чарка. Засуджені релігією та соціумом, вони – ці пристрасті – наповнюють наше життя святом, болем, гармонією маятника, що хитається між спокусливими миттєвостями та невідворотністю розплати за них.
Якщо вмирати, виснаженим вщент,
То краще від тривалої розпусти!
Жінки – це окрема сторінка сповідальної лірики автора. Вони й манкість, і злет, й розчарування, й буденність:
Хоч і посивів, очі все одно
Обмацують в метро красунь сіднички.
Жінки – носії барв, пахощів, тепла, рельєфності, предтеча прекрасного майбутнього. Це розширення обріїв. Проявлення підсвідомого у свідомому. Висока поезія й буденна проза у спілкуванні статей у всі віки була рушієм нашого есзистенційного «Я». Тому у двовіршах Бондаренка не тільки поетичний «високий слог», а й артикуляція звичних ситуацій, що виникають у стосунках між чоловіком і жінкою.
О, як мені самотності бракує
Відразу, як закінчую кохать!
Або :
Жіночі очі – дзеркало душі,
Що завжди бреше протилежній статі.
Щоб кинути авторові виклик хочеться відмітити, що у своїй сповідальній патетиці Бондаренко жодним чином у позитивному ключі не згадав жінок – однолітків. Але що поробиш – це закони психофізіології. Жінка в поважному віці для літнього чоловіка – це скоріше компрометація його чоловічих здібностей, зневіра в його лібідо. Приваблюють погляд тільки молоді красуні:
Бруньки набряклі яблунь навесні
Нагадують пругкі Марічки груди.
Або:
Попереду красуня молода
З сідницею, мов усмішка Джаконди.
Про літніх жінок автор може сказати хіба що таке:
Який це жах! – Потрапити в купе
На цілу ніч з Петрівною на пару.
О! Ця гірка чоловіча відвертість…
Пристрасть до чарки – в цьому й сила, й слабкість чоловіків. Яким розкутим, веселим, авторитетним робиться чоловік після піднятого келиха вина. Як гарно він говорить у дружньому колі, як тонко розуміє, вміє бути чуйним, захопливим. Але ж ця яскравість оманлива, бо чарка може все зіпсувати й призводить до появи в житті не дуже привабливих картин:
Що ж! Будьмо, друзі! Вип’єм за життя!
Бо хто наллє нам чарку після смерті?
Але:
Хто щасливіший: праведник в труні
Чи п’яний нечестивець у канаві?
І гарно, з самоіронією, лапідарно:
Якщо життя вмістити в кілька слів,
То ось вони: прийшов, побачив, спився!
Тема буття і смерті така природна в світовій літературі. Не обминув її й автор репрезентованих віршів. Тут, як завжди, і глибокий страх непізнаного, і буденність цього явища, і навіть іронія над ним:
На цвинтарі опівночі сичі
Так моторошно плакали за кимось.
І ще:
Троянд зів’ялих білі пелюстки
На свіжу осипаються могилу.
Але й:
Він пив таке і стільки, що смола
Йому у пеклі медом видається.
Щодо літературних знахідок, то хочеться порадуватися разом із автором його поетичному талантові, завдяки якому автор так вдало бавиться з подвійними наголосами, посилюючи зміст і мелодику вірша:
Сьогодні теж, як за́вжди, буде ніч,
І як завжди́ – для когось вже остання.
Не говорячи вже, якої насолоди додають у сприйнятті віршів численні, такі співзвучні нашій мові (ще з часів Тараса Шевченка) алітерації. У Шевченка ми дуже часто зустрічаємо повторення приголосних звуків:
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть…
У Івана Бондаренка задля інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його змістового зв’язку теж зустрічаємо багато алітерацій, наприклад:
Закохана… Заручена… Заміжня…
Розлючена… Розлучена… Одна…
І ще:
Осіннє сонце із останніх сил
Остиглу землю хоче обігріти.
Прочитавши невеличку книжку Івана Бондаренка, хочеться привітати українців, що вони зі своїм буттям потрапили у коло вишуканої світової поезії. І нехай ще довго тягнеться ця багатовікова путь:
Яєць десяток, два десятка груш –
Прямує на базар стара Євдоха.
Путь, яку проторували наші вікові традиції, наша культура, наша ментальність…
А авторові хочеться побажати вдосталь насолодитися теплими відгуками й багатством подяк від справжніх поціновувачів його таланту.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.