ОЛЕКСАНДР ЛЯШКО. «СІМ ФУТІВ ПІД СУЗІР’ЯМ ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ»
На початку послухаємо Євгена Маланюка: «Юрій Яновський (…) – це був той, що відкрив і завоював нам море, море в значенні не географічному чи навіть геополітичному, а в значенні психологічному, як окремий духовий комплекс, який був ослаблений у нас, або й цілком спараліжований.
Пригадується його майже геніальний дотеп (в листі, либонь, до Хвильового), як то малоросійський простачок-селюк, «граціозно спершись на пужалко», каже, що про море нам «яко народові неморському» писати взагалі «ніззя». (…).
І рання книжечка поезій «Прекрасна УТ», і новели «Кров Землі» та «Мамутові бивні», і, врешті, пізніший роман «Майстер корабля» – то етапи завоювання Моря для нашої духовности Юрієм Яновським».
Дозволяю собі таку простору цитату з есею «Юрій Яновський» через те, що Євген Маланюк, з його дивовижною здатністю бачити суть речей та явищ, дуже стисло і, водночас, точно охарактеризував проблему, яку можна назвати «українська мариністика». Наша література довгий час і справді уповільнено освоювала тему Моря. Перший такий прорив до цієї теми, за Маланюком, здійснив Юрій Яновський. Він не був моряком і морських подорожей не здійснював, проте, володіючи чудовою фантазією «вродженого» романтика, зумів настільки опоетизувати море, що мариністика стала вагомим естетичним явищем, енергетичні випромінювання якого і досі відчутні в нашій літературі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але Україна все-таки «морська держава», то ж мариністика хоч і поволі, та все ж стверджувалася в нашій літературі такими, наприклад, митцями як Костянтин Кудієвський, Іван Гайдаєнко… Особливо помітною стала постать Леоніда Тендюка – поета, журналіста, який, найнявшись простим моряком, майже шість років проплавав по багатьох морях та океанах. Фактично він став для українського читача своїм, а не іноземним першовідкривачем далеких країв, серед яких було чимало таких, про які звично говорити як про екзотичні. На надмогильному пам’ятнику Леоніду Тендюку, що на кладовищі в с. Володимирівка Кропивницького району на Кіровоградщині (саме тут біля могил батька і матері заповів поховати себе письменник), вибито довгий список країн та країв, де побував письменник-моряк. Серед них – Гавайські, Соломонові, Командорські, Алеутські острови, Нова Гвінея, Фіджі, Таїті… – всього з півсотні назв.
Знайомство з творами Леоніда Тендюка супроводжується дуже цінної для читацької рецепції відчуттям справжності зображуваного, бо ж він писав про реально побачене та пережите. І ця справжність, до того ж, була виражена майстерним художнім словом. А ще – і це дуже важливий штрих до характеристики Тендюка-мариніста, більшість його персонажів-моряків є українцями, з відповідними іменами-прізвищами.
На днях з’явилася книжка, яку по праву можна вважати не лише «останнім словом» нашої мариністики, а й значною подією в цьому тематичному напрямі. Маю на увазі книжку морських замальовок Олександра Ляшка «Сім футів під сузір’ям Південний Хрест» (Кропивницький, Центрально-Українське видавництво).
Але перед тим, як розповісти про книжку, – трохи про самого автора, бо зв’язок між змістом та стилем твору і самим автором, його особистістю саме в цьому випадку є особливо тісним.
Передмова Тараса Федюка до книжки Олександра Ляшка має назву «Нотатки «морського вовка». І це вельми точна характеристика автора, бо ж якби він задумав позначити на глобусі пунктирними лініями свої подорожі по морях та океанах нашої планети, то будьмо певні, що той глобус був би густо помережаний ними. Не знаю, чи й знайдеться в Україні чоловік, який би зрівнявся з Олександром Ляшком за кількістю та довжиною пройдених морських маршрутів.
Він народився в сім’ї офіцера і тому його дитинство пройшло в російських містах. Проте канікулярні місяці проводив в Україні, на батьківщині свого батька у селі Лиса Гора, що на півночі Миколаївщини, або ж на батьківщині матері у містечку Остер на Чернігівщині. Ці відвідини назавжди прив’язали його до України, особливий вплив на нього зробили літні перебування на берегах «зачарованої Десни».
Навчався у Першому Ленінградському медичному інституті. Проте невмолимий потяг до подорожей не дозволив йому стати таким собі «стаціонарним» лікарем. Він бере участь у знаменитій полярній лижній експедиції «Комсомольської правди». Багато хто з людей середнього і старшого віку, мабуть, пам’ятають телесюжети московського телебачення про той похід.
Давня, ще з дитинства, мрія про морські подорожі привели його до Одеси – тут він влаштувався корабельним лікарем – почалося довге, за його словами, «бродяче життя моряка-ескулапа». У перервах між рейсами – активна робота журналістом.Тарас Федюк у згадуваній передмові до книжки «Сім футів…» зазначає, що Олександр Ляшко «практично все життя працює як журналіст». І це – правда, при чому він проявив себе в спортивній журналістиці, написавши чимало репортажів про матчі з участю київського «Динамо».
А ще – в 2004 році під час пам’ятної Помаранчевої революції був координатором наметового містечка на Майдані. За свою самовіддану працю був удостоєний ордена. Цей штрих до характеристики його особистості вельми красномовний.
А ще – він поет, тобто людина з особливим світосприйманням – чуттєвим, здатним поціновувати все бачене та почуте з позицій краси. Поет – це особливе ставлення до Слова, постійний внутрішній тренінг з розвитку його зображувально-виражальних спроможностей. Повертаючись з чергового рейсу, привозив із собою добірку поезій. Був прийнятий в коло одеських поетів. Один із них, Борис Нечерда, написав передмову до його першої збірки.
Я знався з Борисом Нечердою в студентські роки. Пам’ятаю його перші, ще російськомовні поезії, у яких відчувалися морські мотиви – Борис навчався в «мореходці» і теж мріяв про море. Але надто втягнувся в богемне життя тогочасної творчої молоді і залишився на суходолі. Думається, що його товаришування з поетом-моряком було викликане майже підсвідомим бажанням хоч якось компенсувати свою незреалізовану мрію…
Коли читаєш книжку «Сім футів…», то тебе від початку і до останньої сторінки не покидає здивування: хіба можливо, щоб одна людина відвідала стільки місць на нашій планеті? Середземномор’я з усіма його визначними історичними містами, майже всі більші й менші порти східного та західного побережжя Африки, заглиблення в пустелю Сахара, азійське побережжя Індійського океану, малозаселені острови Атлантичного океану, порти Бразилії, Аргентини, Болівії та Перу, побережжя закованої у льоди Антарктиди і т.д. і т.д. – цей перелік ще можна продовжувати і продовжувати, і він не може не вражати.
А ще світовий Океан – його постійний герой, опис якого у Олександра Ляшка часто зустрічається. Ось одна із чисельних рефлексій, висловлена ним: «Захоплені заходом сонця, ми й не помітили, як океан накрив оксамит густої темно-синьої тропічної ночі. Над головою в неосяжній чаші нічного небосхилу діамантово мерехтіло величезне, на півнеба, сузір’я Скорпіона. А трохи осторонь сріблясто виблискував перевернутий ківш Великої Ведмедиці.
Слід зауважити, що нічний тропічний небосхил – пишний і по-царському багатий – не йде в жодне порівняння зі скромним нічним небом наших помірних широт. Його яскраво палаюча зоряна люстра висить над головою від горизонту до горизонту, і можна, немов за зоряною картою, вивчати сузір’я».
Звичайно ж, у цьому описі, як і в багатьох інших, що стосуються всього розмаїття баченого і пережитого ним – океанських штормів, білосніжного побережжя Антарктиди, великих і малих портів, тропічних лісів, відчувалася «рука поета». Тому його книжка, що складається із замальовок переважно новелістичного характеру, уміло візуалізує різні куточки нашої планети.
Якщо ж він пише про людей – моряків чи просто пасажирів, – то відчувається проникливий інтелект лікаря, який бачить і розуміє не тільки «тіло» людини, а й його внутрішні психічні стани.
Втрата Україною в перші роки своєї державності Чорноморського пароходства є болючою темою, до якої Олександр Ляшко неодноразово повертався. Чорноморське пароходство було одним із найбільших у світі, його чисельні кораблі (їх було більше чотирьохсот) плавали по всіх морях та океанах, перевозили різні вантажі. Пароходство давало мільярдні прибутки. У 90-х роках його розпродали і досі невідомо у яких кишенях опинилися кошти від розпродажу. Це одне з тих чисельних безглуздь, якими сповнена новітня історія уже незалежної України. Причини цього явища не лише в розвинутому «хапальному» рефлексі напівдикого капіталізму, який прийшов на зміну нібито «розвинутому соціалізму». Ні, він у глибоко закоріненому малоросійстві, яке не сумісне з відчуттям державності, з прагненням облаштовувати її, свою державу, як рідний дім.
Відомо, що один із головних секретів привабливості літературного твору криється у його здатності викликати в читача відчуття новизни – відчуття нового, ще незвіданого. Олександр Ляшко відкриває читачеві далекі екзотичні краї, про які більшість із нас чула, по-своєму уявляла, але ніколи не бачила і, вочевидь, вже ніколи й не побачить. Тому з таким інтересом читаєш його розповіді, розуміючи, що це розповіді очевидця, що це не белетристика, а якісна, наділена художньою принадністю «література факту».
Та справа не лише в екзотиці далеких країв. Знайомимося з повсякденним побутом моряків, «прозою» їх життя.
Окремий інтерес викликає зображення внутрішнього життя круїзного корабля, так званого «пасажира», який перевозив по історичних місцям Середземномор’я, а потім і біля побережжя Антлантиди американських туристів. Олександр Ляшко був на тому «пасажирі» корабельним лікарем, то ж показав його життя із середини. І цей показ – теж відкриття, і неабияке, наповнене цікавими деталями, спостереженими допитливим і розуміючим оком.
Книжка «Сім футів під сузір’ям Південного Хреста» написана в мальовничому селі Червона Поляна, в ошатному будинку на березі тихої і чистої річки Чорний Ташлик. Тут, зійшовши остаточно на берег, поселився він – «морський вовк». Вочевидь, вибирав місце неподалік від уже згадуваної Лисої Гори – батьківщини свого батька.
Коли писав цю книжку спогадів, у відчинене вікно вливалося настояне на чебрецях та польових квітах степове повітря. І вчувалося йому в цьому повітрі ще й запахи морських вітрів…