Взяв я суму із суму –
Ту, що народ мій носить.
Винесла павутинку,
Мов Аріадна, осінь…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Йду не назовсім, Світе,
Чом же холоне серце?
Перебігають літо
Квітів пусті відерця…
Жде од колиски вітер –
Голий, як ми у Бога…
Все вже, на що не гляну,
Мріє в лиці дороги…
Мальви біжать до мами…
Граються в серці діти…
Всі, хто навчив кохати,
Всі, кого смів любити.
Земле моя наївна,
Вік я у тебе вірю.
Як же я довго мріяв
Всю тебе серцем змірять –
До хутірців найглибших…
Там – де дівча без фальші,
Стріти сирітку
вишню…
Кожним листочком – нашу…
Сонечка всі манюні
Я відпустив на небо,
Що ж у цім світі жду я?
Що залишив для себе?
Савичу, Ваші сурми
Грають ключами в небі,
Як же я страшно-довго
Духом баривсь, ганебно.
Зойк цей краси віднині
З пам’яті вже не зітрем…
Сльози мої кохані,
Очі мої пролиті…
***
Роздягнись, моє слово. Удар їх
Голизною, презирством ганьби!
Нам повії не треба і даром!
На миру Україну люби!
Споглядають нехай, що хотіли!
Захлинуться в цинічній злобі!
Не пізнати такого їм тіла,
Як даровано Богом тобі!
Поклянися Вкраїні належать!
Кров’ю, словом і сім’ям своїм!
Щоби дітками вийти з пожежі,
Воскресити онуками дім!
Роздягнись, моє слово. Клянися:
«Я покаявсь, зумію, навчусь!»
Сам для себе ще раз народися,
Поверни себе в Київську Русь!
МІЙ НАРОД
Українці – народ травоїдний.
Порядкують же в нас хижаки.
В курниках скрізь лисиці дорідні,
А в кошарах – законні вовки.
І від цього така мішанина
І законів, і віри, і правд!
У одних – найлихіша година,
А у інших досягнень парад…
Скрізь суди – до людини ворожі,
Правда лисяча й вовча у них!
В нас закони не людські й не божі,
Хто ж нас буде од них боронить?
Тут живу – плоть од плоті – з
народу!
Маю душу і віру, і глузд.
І тече в мені кров мого роду,
Як і він, теж ловлюся на глум!
Хто з очей наших зніме полуду?
Де той Хтось, хто Месію зігра?
Шанс з’явився. Розкраяв нам груди.
Та мовчу, хоч давно вже пора…
Мій народ – незміримої висі,
Про такого лиш мріяв колись…
Та казати йому: розігнися,
Все одно, що просить: розіпнись!
ВІН НЕ МАЙСТЕР
Боже щастя у муках огранки
Пізнавали великі майстри.
Він же гори наверга до ранку,
Каже: „Надиктували згори…”
Є думки в нього навіть пророчі,
І живинка, і всі півтони.
Та в роботі вмирати не хоче!
Не дає він за Слово ціни!
Похвалу, наче золото, копить
(Є вже й од Президента Указ!)
В час, як майстер, спаливши
рукопис,
В теплім попелі кому шука.
Не чека він, що Слава, як жінка,
Прийде скорена. Він – поспіша.
Не зважає на ті соломинки,
Де на сповідь виходить душа…
До майстрів аж межи очі лізе,
Як торреро – до гордих биків.
Ні образиш його, ні повісиш.
Він – не майстер. Майстри – не
такі.
ДИВНІ ЛЮДИ…
Дід і баба жили на Вербовій,
На відчахнутій гілці у степ.
В обхідну – зіб’єш ноги до
крові…
Зовсім поруч – якщо навпростець.
«Непхаєм» до них змалку ходили.
Це такий крізь городи рівчак…
Аж у грудях, було, холодило…
Аж іскрило сльозою в очах…
Переляк там стрічав і цікавість,
Абрикоси і вишні, і клей…
А бабуся Мелашка ласкава!
А довірений гойдалці клен…
Тільки сонце весною проблисне,
Стежечки скрізь протопчуть
ось-ось…
І тоді вже – хоч рак нехай свисне,
–
Ми до баби і до діда рвемось…
А земелька м’якенька і тепла –
Мов по дідовій спині гарцюй…
А вуста п’ють весну – аж
потерпли…
А в повітрі казки – лиш почуй…
Хто ще так розповість – як
природа?!
Так у храми життя заведе!
Йду до баби і діда городами! –
Відкриває Господь мені день…
Працював мій дідусь у коморі,
Мав од жадності гальма, казав…
Чувся зроду – як вітер на морі,
Не запався у ньому козак…
Та комора – куди самобранці,
Не було чого там – я не знав…
Їж од пуза в обід і уранці…
Лиш з собою дідусь не давав…
Уявляєте – вік у коморі…
А
ніколи й ніде не прокравсь…
Людям же у голодомори
Спромагався життя рятувать…
Як помер – не одні признавались…
Тим дав дерті, а тим – отрубів…
І ніхто не доніс. Не забрали…
Сам Господь його Лихо одвів…
Баба й дід до нас рідко ходили,
То їм ніколи, то – не з руки…
І тоді, як були ще при силі…
І тоді, як догнали роки…
Дід – той чарку, бувало,
попросить…
А бабуся, так грішно сказать…
«Вдома їла я… Сита я…
Досить…»
Не хотіла й до столу сідать…
Мов боялася діток об’їсти…
Гірко плакала мама в кулак:
«Що Ви, мамо… чи ніде в нас
сісти?..
І за віщо караєте так?!»
Довго мама вночі голосила…
Часто тато виходив курить…
«Ой, простіть мене, матінко
мила…
Краще, Боже, мене забери…»
Як же швидко усе відбуяло…
І Мелашечка, й дід мій Явтух…
Чом Господь їм відміряв так мало?
Як же світ їх нежданно потух…
Йду-вертаюся – й груші поспіли…
Пада в сни мої білий налив…
А дівочі колінонька білі!
А оскома! – аж пісня болить…
Що із вікон не запнутих п’ється –
Не розкажеш… По той бік, по
той…
Йду туди – полохливо сміється…
Йду додому – купається… Ой…
ПАВУЧОК
Раптом звідкись об’явився,
Прикував мій зір.
Щоб укляк я й подивився
На цей світ – як звір…
Щоб за обрії розтікся,
Аж за вінця, аж…
Щоб Всевишністю натішивсь
Мій душі міраж…
Павутиночки не бачу, –
Стільки не дивлюсь…
Він же йде по ній – неначе
Небом похлинувсь…
Павутиночка – як віра,
Як нова пора…
Він же лапками в повітрі –
Мов на флейті гра…
Ні сопілочки не видно.
Ні пісень не чуть.
Але ж грає – що аж стидно,
Сльози аж течуть…
Ні сопілочки не видно,
Ні мелодії не чуть…
Мій дударю незавидний,
Дай хоч раз подуть…
Хто він? Що? Повір лиш тільки…
Став ним трішки й ти…
Наче видутий з сопілки…
І летить… Летить…
***
В цім щось є непоясниме,
Не шукай здоровий глузд…
Чом таке тобі приснилось?
Де та торба для полуд?
Чом, як пищики засвищуть
(Ще і місяць не бринів…),
Висипа поетів тища –
Наче бравих цвіркунів…
І стають, розкривши рота,
Сіячі і орачі…
Зизо заздрять тій роботі,
Хоч язик бери, точи…
Насміхаються й кепкують,
Серцем лиш не половій:
– А мого в столиці чують!
– Досяга за море мій!
Поголовно йдуть в поети
І малеча, і старі,
Вульгаристи і естети,
І колишні гендлярі.
Що їх манить? Що їм треба?
І чого їм не хвата?
У поета ж тільки небо!
В решти інших – суєта!
Вперто кличе їх стежина,
Що за обрій забіга…
Ділить світ наполовину –
Як веселочки дуга…
Так було у наше врем’я…
Нині – наперекосяк!
На поета мо’ й зберемось,
А на генія – ніяк…
Вирождаються радіти,
Це банально, це – ганьба!
Йдуть у циніки он діти…
У духовний дерибан!
На умі: поспать, поїсти,
Догоджати вік собі…
Постмодерні аноністи,
А по суті: голубі….
Я б відкрився Вам, та де там…
Скажуть люди, що здурів.
Розплодилося поетів –
Як у лузі комарів…
І гопак їм примітивний,
І «Солом’яний бичок»…
Свій народ для них противний…
Гордо пишуть ні про що…
Насміятись чи куснути…
А точніш – попить крові…
Ось чим прагнуть доторкнутись…
Ось що в них у голові…
В інших брахмани, хасиди,
Бережуть народів дух.
В нас же трутні, дармоїди,
Годувальники для мух!
Все в них висмоктане з пальця.
Європейську моду бдять!…
Дід Гаврило каже: «Паці.
Пальцем роблені. Їх мать!»
ТОРБА
Ще тоді, як у світ я приходив,
Дав Господь мені, курям на сміх,
(Ані силу могутню, ні вроду) –
Перелатану торбу для бліх.
І коли в мені все забуяло,
І коли білий світ погукав,
Навіть безміру стало замало,
Не вмістилася доля в руках.
Отоді й обізвалася Торба:
«Час прийшов, не вагайся, греби».
Покотилась з великого горба,
Поманила під інші горби.
Торба звабою, мрією стала,
Для моєї гордині й очей,
Над безсонням ночей зацвітала
Дивним райським пропащим кущем.
З нею йшов би я вгору і вгору,
У поважні, найбільші старці,
Та, спасибі, украли і торбу
Добрі люди, точніше – людці…
Озирнувсь: ні скарбів, ні талантів
–
Хоч на Той Світ назад вирушай.
Сів край шляху та й гірко
заплакав.
Аж тоді обізвалась душа.
Я ж тобі іще змалку казала…
Не катуйся, і це промине.
Я під торбою в тебе лежала,
Ось тому і не чув ти мене.
Вчись любов у душі сповивати,
Не жалійся й не плач – поготів.
Має ваду сльоза – просихати,
Не лишаючи жодних слідів.
Стільки зможеш – себе не зцурайся,
Те, що каже душа – не забудь.
Приготуйсь, ті, що торбу украли,
Ще й по душу Всевишню прийдуть.
В грудях маєш ти полум’я-пісню,
Голосочок – аж світу за край…
Вічний з нею ти. Хоч – не
залізний…
Зможеш-схочеш – бери, обирай…
***
Я полюбив. Нарешті. Диво
сталось…
Лежить у серці ключик золотий…
Ти вся – моя. Ти навіть не
спитала,
Коли впускала вперше в за-світи…
Люблю тебе. За що – і сам не знаю.
Годую болем вигадку свою.
Коли про тебе мріять починаю,
Неначе справді Бога пізнаю…
Люблю тебе. І можна б вийти з
кадру.
А як же світ? А як же, врешті,
Бог?
Чому й тепер не знищив Божу кару?
Для чого звів і чим з’єднав обох?
Відкрийсь мені. Яка твоя природа?
Прозріння це чи Божа сліпота?
Осінній лист чи з неба зірка горда
Кудись у безвість пада-проліта?
Не клятва це. Та, знаю, не порушу
Того, що зріє нині
назавжди…
Бог душу дав. Тобі даю я душу,
Візьми її в пустелю – як води…
Дивлюсь, дивлюся знов у твої очі,
Як наче там є відповідь на все…
Твоє ім’я кохане і пророче
У вічність нашу пісню понесе.
Всього тепер безмірно в нас і
мало…
І плаче щось дитяче, як горох…
…Моя зоря тобі у душу впала.
Люблю її. Кохаю вас обох…
***
Л. А. і холодноярівській сльозі
На руках не дитя — козенятко,
Із-під блузки — пучечок трави.
Винувата усмішка. І латка
На спідниці. І лезо брови.
І постава, і одіж — од мами,
Одяглась на гостини селом.
У дівоцтво, розмите літами,
Б’ється цвітом, як вишня у скло.
Крізь автобусні вікна очима
Зіткнемося (Ця мить одкровень!),
І здогадка болюче-причинна
Поміж кров’ю й сльозою прорве!
Ввійде в душу такою журбою,
Що безтямно шепчу, хоч і гріх:
Я б сьогодні ліг в постіль з тобою
І в могилу вже завтра б я ліг…
Це Вкраїна, моя Україна.
Це мені за терпіння й труди.
Осквернити не смію зневір’ям,
Не прийняти, не стать молодим.
Білий світ мій, як аркуш, подерся,
Знов ні слова, хоч стільки
списав…
Та не сохне чорнило у серці
І в криницях дівоча краса…
Так дання і багато, і мало,
Та на більше не здатна й земля…
Я усю її в грудях тримаю…
І очима боюсь затулять…
***
Чого нема — того немає,
Хто не повірив — той не жде.
Я запізнився і не знаю
Хто до Творця нас підведе.
Краєчком неба за водою
Дівча нелюблене пішло.
Зозуля плаче за рікою,
Літає коник над селом.
Скрізь душі учаться радіти,
В звірята граються, в пташки.
І на черешнях спіють діти,
І спіють вишні й огірки.
Стіка туман, як сон, балками,
Картини тануть в нім, як сніг.
І гладить боязно руками
Усе, що тулиться до ніг.
Стою — не знаю що просити,
Така Господня благодать!
Він може все мені простити,
І навіть більше може дать…
Крізь очі й пальці витікає
Світ манить, грає-заграє,
Прошу іще, хоч добре знаю,
Що все це вже було моє…
***
Знов десь бродить душа за рікою…
Прокидаюсь — покликать боюсь.
Притулюся до шибки щокою —
Мов до світу всього притулюсь.
Звідкись знаю: ніколи-ніколи
Не озветься, хоча й не німа.
І немає пояснення болю,
Безнадій і надії нема.
І стою. І подітися ніде.
Темнота — аж у скронях гуде.
Гряне хвиля — і спазми на видих,
Наче вічне прощання гряде.
Перестав я питати у Бога
І навіщо усе це було?
Гріх казать, що готовий до всього,
Та все ближчає неба розлом.
На немодну прозріння обнову
Промінялись життя бариші.
…Тільки й був я, щоб вигукать
слово
Не з чиєї — з своєї душі…
***
По балках заплакали зозулі
І в плачах тих чути крізь туман
Плач жінок за тим, що вже й
забули,
Плач дівчат за тим, що ще нема…
У людей і в літечка — неділя…
День — а наче сипляться зірки.
Душі тихі й чисті, мов наділи
Почуттів святкові сорочки.
Мить іще — і матимеш нагоду
Перейти убрід зозулин плач.
Там верба стоїть, мов не по воду —
За водою дівчина пішла…
Там по кладці кізка вередлива
Пробіга, як усміх по устах.
Там, неначе яблука наливом,
Наливає серце висота.
… Загадаю подумки на вірність,
Нічию, а так, узагалі…
Тонко-тонко порветься наївність,
Мов благенький ситчик на гіллі…
***
В.Т.
Я так не любив і матір
Дітей своїх, як тебе,
Дівчатко не винувате,
Вигнане із небес.
Я думав, усе я знаю
Про світ цей… про цей і той.
Наївну тепер питаю:
Відкрий мені свій листок.
Дай зазирнуть за обрій
Платтячка і проклять.
Я — хлопчик. Я ще хоробрий
Заново світ прийнять.
Прийшла ти і все змарніло,
Чорнобиль услав до тла.
Це юне сліпуче тіло,
Мов білий графіт, пала.
Спиваю цю смерть устами,
Втискаю життя у мить.
Виходжу за часу браму,
Чую, як кров димить.
Застують зір мій лиця
Мрій, вояжів, столиць.
Ти — всіх світів столиця,
Кинута горілиць!
Ну де ти, скажи, взялася?
Я їв у той час чи спав?
Ти якась не така вся,
В слід твій душа ступа.
Дівчинко, дівчинонько,
Доленько, доленя, —
Так заспівали тонко
Приструнки навмання!
Так пригорнувся світ весь —
Сили нема піти.
Лишилось спитати тільки,
Лишилось спитать: а ти?..
***
Заграй мені, зоре, ти вмієш, я
знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.
Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.
Щоб тільки поглянуть на тебе, о
зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море
—
Назад — не лишаючи сил…
Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді
мною.
Ти будеш собою світить
Поплавляться трави і скелі, і очі,
І ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов
прошепоче,
Слова, що судились мені.
Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.
Спасибі, що звідав це щастя без
міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав отак і помру.
… Заграй мені, зоре, ти вмієш, я
знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі…
м. Запоріжжя