МИХАЙЛО СИДОРЖЕВСЬКИЙ. «ПОКАНА ЗА ПЪТУВАНЕ»/ «ЗАПРОШЕННЯ ДО ПОДОРОЖІ» (2021, ПОЕЗІЯ, ВИДАВНИЦТВО «ОГЛЕДАЛО», СОФІЯ, БОЛГАРІЯ)
І тінь зела зволожену, коли
Її в завмерлу полудневу пору
Перетинають риби…
Мойсей Фішбейн
2021 року в софійському видавництві «Огледало» побачила світ поетична збірка-білінгва (українською і болгарською мовами) «Запрошення до подорожі» письменника Михайла Сидоржевського. Передусім привертає увагу символічна назва книжки, яка потім, після прочитання, усе пояснює: це подорож у минуле, туди, де автору було не лише затишно, а й тривожно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Багатогранні, поживні для серця й душі потужні поетичні тексти в наш час скоріше велика рідкість, аніж закономірність. Особливо це стосується поезії сповідальної, певним робом «молитовної» (оскільки поетичний текст – це, переконаний, усе ж таки молитва душі), «тихої поезії», яка не потребує великих галасливих залів і гучних пістрявих презентацій, бо вона просто є в нашому часі, присутня тут і саме така: на надриві почуттів, надміру велична й всеосяжна, незглибима і натхненна, просякнута до основи своєї, до самісінького кістяка, тією невичерпною снагою, яка вирує у книжці й осяває найпотаємніші куточки людської душі.
Власне я сприймаю цю збірку як первоцвіт, але якісний і вистояний, той, що потім дасть родюче насіння.
Якою ж має бути справжня поезія? Це риторичне питання, на яке ніхто й ніколи не дасть вичерпної відповіді, проте переконаний, що вона повинна бути невагомою, як пір’їнка, і водночас важелезною, наче камінь. І завдання поета – спромогтися поєднати якомога вправніше ці дві несумісні й протилежні речі. Оскільки слово має вабити, а текст мати приховану енергетику – завдання оповідача полягає у філігранному поєднанні цих двох начал – і тривожних порухів своєї душі, і звичайних слів у єдиний цілісний образ. Тобто має зростися геть протилежне, можливо, навіть несумісне, як час між вечоровим смерком і ранковим світанням. На моє переконання, поезія має бути суголосна часу й тому простору, де вона народжується, проте обшир, виниклий в уяві митця, не може мати якихось меж і поділів.
У віршах збірки спостерігаємо загострену напруженість авторської думки і драматизм, притаманний наповненій почуттям любові душі, але пойнятої стражданням, наприклад: «…затули від сонця пекучого / прихисти від неба безжального…». Тут вірш схожий на молитву, звернену до тієї сили, що дарує життя. Тут слова сповнюються чуттєвістю й експресією і приводять у рух магічні важелі віршових рядків, і ніби якась незвідана сила занурює нас у проблематику, порушену в збірці, бо чільною темою в ній є саме тема часу, а також дорослішання, змужніння і набутий досвід. Цей набутий досвід дуже чітко висвітлено в аспекті екзистенціалізму і вельми співзвучний філософським засадам, наприклад, Ж.-П. Сартра. У своїй рефлексійності поет ніби намагається опертися на прихований душевний біль, який стає архетипом і унеможливлює ступити читачеві на інший бік світла чи темряви, а тексти подекуди нагадують роз’ятрену рану, куди зненацька потрапила сіль, наприклад: «… там, де чорні вільхи / як чорні вдови / вздовж настороженого берега, / і стишений плескіт ріки, / і сяйво молодого місяця / над темною / безоднею / води». Письменник за допомогою епітетів і метафор посутньо увиразнює поетичні образи і цим ніби доводить, що все – минуще і лише слово – безвічне, особливо, коли на це слово здобувається чутлива людська душа. Прецінь, автор намагається виокремити із суцільного потоку свідомості те справжнє й ваговите, що відчуває сам, і ніби веде крученими сходами до лабіринту власних думок, щораз розгортаючи перед читачем безмір душевного світла і болю.
Звичайно, відразу, з перших рядків, упадає в око отой медитативний тихоплин, притаманний український поезії XX століття, зокрема творам Миколи Зерова, Володимира Кобилянського, Василя Бобинського та ін.
Іноді вірші цієї збірки нагадують посохлу траву на кримських пагорбах, коли літня спека виссала з неї все живе і трава перетворилася на шкарубку долоню струдженого, виснаженого важкою роботою рільника. А ще можна відчути в цих текстах незмірну тугу за, так би мовити, старосвіччиною, ввібраною письменником від його пращурів іще в дитинстві, наприклад: «…там пахне солодким димом і рибою…» або «…мій сивий тату, / втомлений тишею, / в холодних небесах так порожньо й пустельно…» і далі «… вдосвіта / підемо стежкою у нашому саду…» . До того ж чую в цій книжці і стривожений крик птаха, і скрип дерева, і лопотіння води, що їх відбивають слова і все життя утримує пам’ять. І що більше ти занурюєшся в текст, то глибше відчуваєш оту незбагненність і красу поетичного світу, захованому в ній, – світу болісного й журливого, просякнутого тишею і збляклим світлом, наприклад: «…заходить жовте сонце, / твоя рука в моїй руці, / а в розчахнуте небо / злітає самотній птах…». Тому поетична площина цього письменника – це обшир, не зміряний ні оком, ні серцем, а ще – світла печаль. І лише час, можливо, розгадає оте філософське наповнення, яким наділені його твори.
Коли митець домагається стерпнішого існування для власної душі – він утрачає цим свою душу, роблячи її цілковито залежною від часу й обставин. Це стосується й теми кохання, яка висвітлена в збірці якнайповніше. Це найсвітліше почуття, яким Господь обдарував живе єство, але й прирік цим його на вічне страждання, наприклад: «…так самотньо мені / у мерехтінні снігів / мовчати / і не чути, / як тишу розриває серце…» або «…будь зі мною в радості / не покинь у печалі…».
Доцільно зауважити, що згасла барва звуку іноді починає яріти з новою силою, наприклад: « …не поспішай, метелику грайливий, / лови цей промінь крильцями своїми…».
Також, переконаний, ця поезія суголосна творам наших сучасників – Василя Голобородька, Ігоря Римарука і Миколи Воробйова.
Од вірша до вірша, од рядка до рядка, ніби найважливіше приберігаючи на потім, письменник веде нас у світ, захований у його думках і спогадах, світ, який складається зі світла і темені, із дня і ночі, із яскравих і змерхлих барв, наприклад: «…холодні пасма дощу / студитимуть пожовкле сонце / змарнілого літа…». Це світ нуртування людської свідомості та сили поетичного слова й упокорення Господньому началу, де людина постає перед нами не лише як вічне найдосконаліше створіння Творця, а й таки приречене Ним на смерть. І що може бути найжахливішим, коли осягаєш це і цілком розумієш, що ти абсолютно безвладний щось у цьому змінити чи виправити. Проте письменник намагається і доводить, що слово може бути отим досконалим чинником буття, бо воно непідвладне ні часу, ні смерті – лише воно уникає тління.
Узагалі ці вірші навіюють відчуття проминання, зафіксоване у текстах, це те сухе світло, на яке багата осінь і яке виокремлюється у поезії у хисткий поетичний образ. І це складає дивовижу, як слово, сповнене величі й наснаги, тобто молитовне слово, наприклад: «…ти вдивляєшся / у відшліфовану вічністю / поверхню каменя, / і бачиш чорний оксамит / і пурпурові ризи…».
У книжці світло дуже часто перетворюється на темряву – крижану й непроглядну, а читач має чудову нагоду побачити душу поета – незглибиму, ніби старий колодязь, і оголену, наче зимове дерево. А ще – геть беззахисну і дуже вразливу.
Естетичне підґрунтя збірки повертає нас у минуле, у ті часи, коли поезія була у великій пошані, а поет мав можливість виповісти те, що хвилює його уяву, сотням зацікавлених читачів. На жаль, ми живемо не в час поезії, оскільки сучасна поезія здебільшого стала своєрідним інструментом боротьби з тією основою й підмурком, отим минулим світом і поетичним досвідом, із яких постала й сама, але цього не має бажання визнавати.
У збірці вражає охоплення найдрібніших деталей – уважне око письменника помічає все, фіксує, закарбовує. До того ж митець примудрився зберегти отой незгасний присок почуттів, що жевріє протягом усієї подорожі його книжкою, – він зігріває і дає життя, він є ніби чітка позначка у темряві, на яку має орієнтуватися читач, спокушений мимохіть летом письменницької думки, ніби мандрівне судно на світло маяка. Ліричний герой у віршах проживає життя єства, якому притаманне народження і смерть, ніби течія річки, яка обирає свій шлях і тече ним поти, поки існують джерела, що живлять її основу. Наприклад: «… і будуть білі сніги чужої зими…».
«Запрошення до подорожі», гадаю, варто читати між рядків, оскільки отой прихований потаємний зміст – найліпше свідчення і вразливості ліричного героя, і його протистояння часу. Іноді ти ніби намагаєшся втримати авторську думку, збагнути її, але вона щоразу вислизає з твоїх обіймів.
У збірці можна визначити чіткість синтаксису, дуже відповідальний і ретельний добір лексики – її мовний шар місцями дуже скупий, що нагадує твори акмеїстів, де видаляється все зайве й несуттєве, бурхливу розгалуженість поетичної думки, де сплетені воєдино людські переживання й час, що є ніби тлом для відтворення найпотаємніших порухів людської душі.
Самі ж вірші нагадують стародавні римські монети, хоча, як на мене, наприклад, їхній аверс може відбивати сучасність, а реверс – минулий і вже назавжди втрачений час – таким чином у творі ніби застигає ціла епоха і навіть епохи.
Тканина поетичних рядків то прозора, крізь яку можна бачити мідь горішніх зірок, то непроглядна, ніби зимова ніч, де криється причаєний біль і тривога. А ще ці твори чомусь нагадують закам’янілу воду, що ув’язнила в собі сам образ митця, але й саме цим увиразнила й удосконалила його портрет для інших.
У віршах, від самого початку книжки й до останньої сторінки, незримо присутній час у всіх його проявах, який є головним героєм, і відчуття митцем його проминання. Наприклад: «…ти знаєш, / як німує сад, / коли день добігає кінця…» або « …там понурий туман / там солона кров / там порожнеча днів прийдешніх…». Тут ліричний герой сповнений вщерть розуміння проминання, скороминущості, його наратив стає ніби заклик спинитися швидкоплину часу, аби зберегти назавжди найсвітліше і справжнє.
Можна також звернути увагу на рельєфність поезії «Запрошення…» , її чітке огранювання, де навіть у скам’янінні відчувається шалене шугання крові й незгасне світло – так камінь іще довго зберігає тепло минулого літнього дня, аж поки воно не вичахне геть. Тексти відзначаються пошуком витонченості в буденному світі, краси, вони ваблять і швидкоплином, і розміреністю, а подекуди стишуються так, що їх ніби й не чутно, однак тоді їх можна вгледіти, бо зорові образи, які виникають під час читання, нашаровуються один на одного, зростаються в єдине ціле й проростають роз’ятреним нервом на тлі розбурханих людських почуттів, наприклад: « …і ще раз пережити даровану Всевишнім милість днів / на березі хмільного / океану…».
Треба додати, що вірші відрізняються один від одного вагою переживання, але стилістично їх можна об’єднати в один великий твір. Попри прихований жаль та елегійність – загальна палітра книжки вельми світла, її барви не лише крижані, а й теплі та осяйні, наче час вересневого пообіддя.
На мою думку, поет, звертаючи увагу на найдрібнішу річ (листочок, травинку, камінчик тощо) наділяє її живою душею, персоніфікує, долучаючи до загальної світобудови як рівноправну живому єству. І це важливо, бо навіть нежива річ має душу.
Поезія універсальна тим, що здатна відображати найпотаємніші порухи людської душі якнайповніше, вагомо й переконливо доводячи, що поет має особливу місію на цій землі і власне призначення, а тому фіксовані ним миттєвості життя – це документальне свідчення живого єства для нащадків.
Ми всі вимушені існувати у світі проминання, підкорюватися законам природи, бути живою фізикою, втілювати себе щодня у своїх діях і вчинках, бо ми всі – тимчасові, у вічність ми йдемо ні з чим, залишаючи на землі найдорожче – наш голос, зафіксований в пам’яті тих, хто з нами був поряд, і втілений у наших словах. А тому ця книжка важлива тим, що залишає вічним зліпок голосу митця для нащадків.
Можна уявити, коли читаєш ці тексти, що ти їдеш у потязі й дивишся у вікно на селища, ліси, річки, птахів, де все за вікном швидко змінюється, але залишається незмінним. Тобто ми подорожуємо у часі та становимо його невід’ємну частину, цілісні з ним, проте й ніби відсутні в ньому, ніби нас немає, а наша подорож – лише сон, що межує з дійсністю.
1975 року в Австралії на екрани вийшов художній фільм «Пікнік біля Навислої скелі» (Picnic at Hanging Rock), знятий за однойменним романом австралійської письменниці Джоан Ліндсі (1967). У фільмі зокрема зображена подорож до Навислої скелі учениць приватної школи, розташованої у відлюдному місці, серед дикої австралійської природи, і їхнє пізнавання життя крізь приховані символи – для трьох учениць і їхньої вчительки математики, на жаль, ця мандрівка обернулася жахним і трагічним випробуванням. Чому я проводжу паралель саме з цим фільмом? На мою думку, ця поетична збірка має прихований символічний зміст (як і сам фільм про подорож і неповернення), розгадати який може тільки людина утаємничена. Для звичайного читача це можуть бути просто змістовні елегійні поетичні тексти, а от для тога, хто зможе розгадати саме підґрунтя створеного письменником, його, так би мовити, історію, фактаж – це буде справжньою знахідкою.
Як на мене, «Запрошення до подорожі» треба читати десь на відлюдді, навіть у церковній келії, вихоплюючи по зернинці з метафізичного потоку авторської думки найважливіше, найсуттєвіше, те, що складає її незрушний підмурок.
“Літературна Україна” № 1 — 2 (5910 — 5911), 29 січня 2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.