НОВЕЛА
Останні дні пізньої осені якісь на диво холодні, невиразно сірі та короткі, наче заячий хвіст, а ночі неймовірно довгі, мов ціла вічність. Не зогледишся – уже й по дню. Багровий млинець сонця, щойно визирнувши із-за густих, ніби холодець, сивих хмар, що, обганяючи одна одну, прудко мчать у безвість, тут же заховається за синім пасмом далекого пралісу. Мине якась година-дві – і геть усьому цьому широчезному – здається, йому кінця-краю немає – просторі владарюватиме чорно-фіолетова темрява. Без жодного вогника, жодної зіроньки в низькому, що дихає зимою, небі. І вже ніби не було куцої днини, багатоголосої какофонії, зітканої з різномаїття голосів, звуків. Ніби й не було. І так тривожно й щемко стає на душі, так неспокійно…
Марія насторожено вдивляється в малюсіньке, підсліпувате віконце, дослухається до кожного, бодай найменшого, шереху. Боже, як неспокійно, незатишно й одиноко їй у цьому світі. Скільки прожила, а такого не знала. Де ж оце видано, щоби отак-от…Кожнісінький порух за вікном, кожен звук змушують здригатися, викликають незрозумілий переляк. Мо’, хтось до оселі крадеться, до дверей підступає чи до вікна, або шибку розбити та в кімнату залізти. А що? Ниньки он скільки безробітних, п’яндиг та бомжів вештається повсюдно. Бродять, видивляються, де і що можна прихопити, щоби продати чи виміняти на плящину «бормотухи», вгамувати ненаситну утробу. І що воно діється з людьми? Зовсім сором і совість втратили. У Яблунівці, сусідньому селі, п’ятнадцятилітній хлопчина рідну бабку вбив за якихось п’ятсот гривеників. Надя, поштарка, розповідала. Каже: продала бабуся порося, хотіла онучкові до школи одіж якусь чи взувачку купити (матінка його, її донька, як завіялась десь у Росію на заробітки, то вже років два чи три не дає про себе знати). То онук, значить, на її, бабиному, утриманні… Ага. Тож відклала старенька ті грошенята на куртку чи черевики хлопцеві, а він – мобілку купи. Мовляв, усі хлопці у їхньому класі мають, а він – ні. Баба спересердя нагримала, сказала, щоби їхав услід за матінкою непутящою, що надокучив він їй мов редька гірка. Увечері полягали спати, бабка заснула, а онук її сокирою в голову. Де таке чувано? Щоб рідна кров, своє – свого?.. господиньку, змилуйся. Помилуй, поверни розум грішним нам, захисти від зла і ненависті!..
За вікном дихала холодом вітряна осіння ніч, шурхотіла в стіжку напівзотлілої од часу житньої соломи мишка. Соломи тієї, пригадується, припас покійний Дмитро, чоловік її. Незадовго до смерті. «Тре, Маню, хатину пошити, підлатати стріху, – мовив якось. – Дірява стала. За версту гримне, а в нас води повні сіни…». Не підлатав. Страшну болячку лікарі в нього знайшли. Запізно, сказали, звернувся. Згорів за три тижні. Поховали Дмитра, а солома зосталася. Так і стоїть стіжок той біля причепи. Гляне Марія на ту солому – й зайдеться серце від болю. Та так, що не вдихнути, ні видихнути. І часто так буває. Вже й до фельдшерки ходила, пігулки якісь приймала. Ніц не помагає. А Райка, фельдшерка: «Вік у вас, тітко, такий, що…Тут молоді помирають, а ви хочете…». Бачите, яка розумна. «Молоді помирають…». Виходить, старі й нікому непотрібні? А таки-так, непотрібні. Пенсії хіба що на хліб і воду вистачає, ліки дорогі – не докупишся, онде знов подорожчали…Хоч бери та й живцем у домовину. Вона, Марія, згодна, та не дає Бог смерти, не забирає до себе. А навіщо, питається, їй таке життя? І там болить, і там пече, й коле… Здається, місця такого немає, щоби не боліло. Але найбільше болить, карається душа її. Згорьована, змучена тугою і самотністю. За кого вона покуту страшну відбуває? Мо’, хтось із родичів, близьких чи далеких, Господа прогнівив, а їй судилося спокутувати гріх той?..
Поволі, наче сліпа, натикаючись на стільці, дерев’яну канапу, котру Дмитро сам змайстрував щойно побралися, одходить од вікна. Не спиться їй, не лежиться. Щось знову боляче запекло під серцем, аж в очах пожовкло. Ухопилася обома руками за одвірок, принишкла. Може, минеться? Та ні, не проходило. Коби ж у ванькирчик, там, на поличці, краплі. Чи ж дійде? Зробила крок, другий…Накрапала в алюмінієву ложку. Проковтнула. Гірко!.. Запити б…Вода була тепла, з неприємним гіркуватим присмаком. От би джерельної, свіжої водиці. Такої, як у них на Солуменщині, де з ланкою снопи в’язали, картоплю копали. Було, було…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І чомусь зовсім несподівано, немов у старому, з далекого повоєння, кінофільмі, спливли перед її очима незабутні картини. Жнива…Чоловіки косять, вони в’яжуть снопи. Усі розпашілі від спеки, стомлені. Вона, Марія, попереду своєї ланки. Вправно скручує перевесло, підхоплює обіруч з покосу збіжжя. Сонце саме в зеніті. Жарінь!.. Осьдечки й бідарка під’їхала, воду підвезла. Дівчата притьма до бідарки: п’ють, регочуть. Водиця холодна, з джерела – аж зуби ламає…
Біль, здається, вщухає. Марія, все ж підтримуючись за одвірок, обережно присідає на стілець. Богу дякувати, пронесло. Чи надовго…
І знову – спогад. Гіркий, клубком підкочується до горла – не проковтнути. Пече вогнем, рве-шматує груди. Краще б не згадувати, та не сила.
…Вони якраз очікували сина з невісткою. У відпустку. Давненько не бачилися. Юрко у Росії осів після інституту. Працював на нафтобазі. Спочатку головним інженером, потім – директором. Звісно, й квартира, й непогана зарплатня, й службове авто – все було. Аж поки… Комусь Юркове місце достоту око муляло. Пропонували йому добровільно залишити ту нафтобазу, великі гроші пропонували. Не погодився. То вони… Словом, згорів Юрко у службовому авті. Спочатку вбили сердешного, а потім підпалили. Так що головешка обгоріла залишилася од чоловіка. І досі невідомо, хто це зробив і задля чого. Де вже, коли по всій державі таке…
Після похорону сина Марія з Дмитром довго ніяк не могли оговтатися. Лікарі, уколи, крапельниці… Фельдшерка Райка по два-три рази на день приходила, аби надати хоч якусь допомогу. Хіба то життя? Покута, не інакше. Відтак батько пішов до сина, й вона, Марія, залишилася одна. Одна-однісінька на всю їхню вулицю. Колись таку веселу, затишну, чепурну. Сусіди геть вимерли, хати стоять пустками, зяють порожніми зіницями вікон. Десятки осель-руїн… Вмирає, відходить у вічність їхня Тарасівка. І Марія – також Хтозна, скільки їй відпущено. Може, й завтра чи післязавтра?.. А може…
Осінні дні короткі, мов заячий хвіст, а ночі довгі-предовгі, наче ціла вічність. Тітка Марія вкотре підходить до вікна, розсовує фіранки. Мовчки зорить туди, у фіолетову темінь. І думає, думає… Про віщо вони, її думи? Хтозна…
“Українська літературна газета”, ч. 2 (320), 28.01.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.