Побачила світ книга присвят Ярослава Ткачівського
Кожна нова книга для письменника – то ще одне його дитя, вистраждане в тяжких трудах виношування плода і муках пологів. Безвідносно до статі автора. Для письменника Ярослава Ткачівського поява чергової книжки (а їх у його творчому доробку – уже близько пів сотні, поетичних і прозових, також 11 збірників пісень і романсів на власні вірші та аудіо компакт-диск «Пригадай собі волошки…») стала подвійно радісною подією, адже якраз у переддень величного християнського свята прийшло до читачів 436-сторінкове видання «Під Зіркою Різдва». І назвав він своє дітище саме так тому, що тема чудесного народження й людинолюбних діянь Ісуса Христа задає високодуховну тональність усій цій книзі поетичних присвят.
Вони, присвяти, належать до того жанрово-стильового різновиду літературної творчості, який начебто і всім відомий, проте в цьому разі маємо справу зі свого роду елементом новизни в українському красному письменстві, адже окремим томом такі віршові твори одного автора у нас раніше не виходили. А Ярослав Ткачівський зібрав у книзі розлогий пласт поезій, що їх адресував і знаним у регіоні й державі особистостям, і людям звичайним – своїм рідним, близьким, друзям, приятелям. Як, зрештою, і самому Ісусові Христу, Який, розіп’ятий нечестивцями на хресті, відкупив Своїми неймовірними стражданнями гріхи всього людства. Але це буде через 33 роки після чуда народження Непорочною Дівою Сина Господнього, а наразі Вона з чоловіком Йосипом у вифлеємській стаєнці схилилися над Немовлятком, Яке лежить на сіні у яслах. Ось як змалював у вірші свою поетичну візію біблійної події автор книги:
…Гойднулася блакитна вись –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
й побачив диво: Йосип й Мати
Дитя беруться пеленати,
а я стою вже сам не свій,
бо в сповиточку – Божий світ…
Почали сурми голосити:
з›явивсь Месія, наш Спаситель –
Посланець Бога на Землі.
Я процитував фрагмент вірша «Посланець Бога» із циклу «Незбагненні візії». Під заголовком твору курсивом виділено – «Спасителеві Ісусові Христові». Цілком розділяю з автором і таку думку, що навіть коли поети залишаються наодинці з аркушем паперу, «Ми не самі: у Слові – Бог». Не можу не погодитися і з сентенцією, висловленою в іншому вірші Ярослава Ткачівського: «Поезія – поцілунок Творця».
У прискіпливого читача може виникнути запитання, чи правомірно відносити до присвят поезію, в тексті якої немає прямого звернення ліричного героя (який у цьому разі уособлює автора) до Христа, а мовиться про Нього в третій особі. А власне, що таке «присвята»? Тлумачний словник трактує зміст цього поняття досить широко: означає воно і напис на початку твору, який вказує, кому присвячено або кому дарують цей твір, і художній твір, написаний на честь кого-небудь. У книзі «Під Зіркою Різдва» представлено поетичні присвяти, які відповідають і першому, і другому вказаним критеріям, зараховує до них автор також тексти багатьох своїх пісень. Власне, Ярослав Ткачівський свої присвяти оригінально означив як «Ярославки». У вірші, поданому «замість заспіву» на відкриття книги «Під Зіркою Різдва», він конкретизує для тих, хто її читатиме:
Ярославки – це не просто вірші,
це – присвяти рідним і святим,
й тим, хто в цім житті мені світив.
Вірте, справжні друзі, в Слово вірте,
Що возносить всіх понад світи.
А перший розділ нової книги, названий «Небесні зоряниці, або Тим, хто над нами й за обрієм», поет відкриває піснею «Богородиця», у якій звертається до Діви Марії:
Прости моління до земних богів,
усі провини, Матінко, прости нам,
за страсті та розп›яття Бога Сина
прости нас всіх – братів і ворогів.
Приспів цього твору зігрітий внутрішнім промінням глибокого духовного просвітління ліричного героя:
Очищу душу в сяєві очей,
які постійно вірили й прощали…
Не відаю, чи вимолю пощади
в Пречистої за грішний світ оцей.
На наступній сторінці – Ярославка, написана з нагоди Різдва Богородиці, яке святкують 21 вересня, вшановуючи разом з Пречистою і тих жінок, котрі названі на честь нашої небесної Покровительки. Поет вітає з іменинами всіх Марій, у тім числі і свою сестру, котрій теж батьки дали це ім’я, про що дізнаємося із низки написаних у різні роки, здебільшого з нагоди днів народження, присвят їй у книжці. До речі, один із таких віршів може слугувати і поясненням того, чому в багатьох творах своєї духовної лірики Ярослав Ткачівський так благоговійно пише про згадані в наведеній нижче строфі улюблені в народі серпневі релігійні свята:
Ми на Божий світ прийшли на Спаса:
ти на Яблучний, я – на Медовий Спас.
Підростали… Ти корови пасла,
я – в книжках одвічну мудрість пас.
Як цілком логічний сприймається перехід автора від присвяти Богородиці до теплих і душевних послань близьким і рідним для нього людям – чи сущі вони в земній юдолі, чи душі їхні вже там, біля Бога. Втім, послання сина до неньки, яка давно вже на небесах (вірш «Молитва до матері»), – то гірке усвідомлення безповоротності втрати найдорожчої для нього людини – аж тепер з усією гостротою душевного болю відчув і повною мірою збагнув, що значила вона для нього в житті:
Під покровом твоїм, у молитві
і в Божій опіці,
сохрани мене, мамо, на довгі і многі літа.
Тут немає святих, у земному
неправеднім віці,
де лишень ти, матусю, для мене –
єдина свята.
Після несподіваного відходу за межу в 1995-му, на Введення у храм Пресвятої Богородиці, матері Афії, котра ще встигла за кілька годин перед смертю помолитися та висповідатися в сільській церкві, Ярославів тато Василь зостався вдівцем на 21рік – помер третьої доби задушних днів 2016-го. І заніміла пусткою родинна домівка в селі Викторові, куди тепер лише зрідка навідуються їхні син і дочка (душа котрої, на жаль, не так давно полинула до земних батьків й Отця Небесного), аби провітрити хату, напитися студениці із криниці, немов з ожилого джерела пам’яті. Це відчуття щемливої радості повернення, бодай на день чи навіть на кілька годин до оселі, в тиші якої витають твої дитячі сни, поет у вірші «Пам’яті батька» із триптиху під промовистою назвою «Центр Всесвіту» передає зі зворушливою образністю:
Переболи, моя утрато,
нестерпний смутку, відійди –
мені явивсь воскреслий тато
в краплині свіжої води.
З криниці отчої ковточок –
і ожива пригаслий дух.
Іду у батьківський куточок,
як спраглий до джерел, іду.
Присвятив автор книги щирі рядки ще одному чоловікові, недавно померлому, на ім’я Роман: «То був мій тесть, якого кликав «Тату…». А що вже казати про вогненну лавину палких почуттів і любовної пристрасті-жаги поета щодо своєї дружини Олександри – Лесі, як ласкаво називає її автор книги «Під зіркою Різдва»! Можливо, дехто із читачів по-доброму позаздрить (хоча, кажуть, і біла заздрість теж веде до гріха) Ярославові Ткачівському в тому, що він має в суєтному і монотонному повсякденні такий потужний стимул для життєвої наснаги. Вже не кажу про поетових колег по літцеху – його ровесників чи й значно молодших, котрі якраз і нарікають на своє духовне і фізичне пригасання через брак «підживлення» їхніх сил представницями прекрасної половини людства. Їм скажу: щоб розраховувати на щиру взаємність уподобаної жінки, а не на фальшивість чи вузькоутилітарну спрямованість її почуттів, навчіться й ви так самовіддано кохати, як визнаний трубадур любовних почуттів Ярослав Ткачівський, схиляти перед нею, єдиним об’єктом своїх пристрасних думок і солодких мрій, голову в лицарському пошанівку!
Нам срібні чари – зливою згори,
то зорепади, ніби гойне зілля.
Калину брали в танець явори,
Бо в нас в цей вечір зоряне весілля.
Від щастя розквітали я і ти,
в політ манила душі рання зірка.
Серця збагнули велич висоти,
як зорі звідусіль бажали: «Гірко!».
Я навів дві строфи із досить відомого вірша Ярослава, який він часто читає на зустрічах з поціновувачами своєї творчості. А поетичний цикл, органічним складником якого є цей твір, має теж по-своєму красномовну назву – «Музі, подарованій Творцем». Тож цим автор одразу знімає всі можливі запитання щодо того, хто завжди був, є і буде для нього натхненницею у творчому поступі, навіть коли в енному посланні Музі ім’я чи сімейний статус жінки в тій конче необхідній поетові ролі і не згадується. Знімає всі запитання, якщо навіть були певні обставини, які спонукали чоловіка адресувати дорогій своїй дружиноньці позначений м›яким гумором чотиривірш – послання від імені щедрого на подарунки для дітей і дорослих грудневого чудотворця (себе самого, до речі, автор теж скромно порівнює з подарунком для своєї жони – небесним):
Жоно! Послухай річ згори:
ти Чоловіка не свари!..
Шануй, аби ніхто не врік –
на весь твій вік цей Чоловік.
Св. Миколай.
Для тих, хто сповна усвідомлює справжню ціну подружньої вірності і віри в незміління взаємних почуттів, ті всі окремі непорозуміння, що неминучі в спільному житті, – це тимчасове й наносне, від якого неодмінно самоочищається ріка живодайної любові. І те, що ця ріка водночас невблаганно забирає в обох їхні найкращі роки, які вже осінніми листками пливуть на її хвилях до зими, не є для двох причиною для зневіри і смутку. Тож іще в одному вірші згаданого циклу читаємо такі жагучі слова поетової присвяти своїй коханій:
Ще не завтра, ще не завтра…
Ще горить кохання ватра –
поцілунках відчувається яса.
На душі – весна і літо,
й світ в любові хоче мліти –
лиш краса його врятує, хтось писав.
Є, звичайно, у новій книзі Ярослав Ткачівського і присвяти дорогим його і дружини серцям доньці Вікторії і внучці Ангелінці, навіть зятю Миколі, щоправда, в цьому разі з деякими доброзичливими напучуваннями від тестя…
Зрештою, рецепт написання присвят зможе почерпнути для себе кожен охочий із поетичної книжки Ярослава Ткачівського, яка у переддень Різдвяних свят побачила світ у харківському видавництві «Майдан». А за своїми жанровими і стильовими особливостями Ярославки – ці «душі квітки», як означив їх поет, – вельми розмаїті, досить широкий їх тематичний діапазон. Зумисне не називаю відомих особистостей Прикарпаття й України, присвяти яким у книзі «Під Зіркою Різдва» найбільше закарбувалися в моїй пам’яті, бо загалом їх – більш як сотня прізвищ (про кожного подано короткі відомості в Іменному покажчику, вміщеному наприкінці видання): когось згадаєш – інші образяться, а чому і їх не згадав.
Зазначу, що є тут присвяти класикам нашої літератури Тарасові Шевченку й Іванові Франку, сучасним письменникам і державним діячам, давньому Галичу-столиці, містам Івано-Франківську, Долині, Верховині, рідному селу поета Викторову, Гуцульщині, більшим чи меншим людським спільнотам та іншим, скажемо так, узагальненим категоріям: «Близьким», «Братам і сестрам у Христі», «Співвітчизникам», «Українцям», «Рідній мові», «Університетським побратимам», «Галичанам», «Усім дачникам», «Нареченим і всім закоханим», «Чоловікам», «Гуцулкам», «Косівчанкам», «Заробітчанам», «Потенційній емігрантці», «Зубожілій галичанці», «Жінкам на ім’я Віра, Надія, Любов і Софія», «Рідним і Ненародженим», «Собі», «Фейсбучним друзям» і навіть «Поширювачам еротики на Facebook»… Здебільшого жартівливих мотивів сповнені послання Ярослава Ткачівського до своїх колег по депутатському корпусу обласної ради шостого демократичного скликання, до якої він був обраний у 2010-2015 роках від Галицького одномандатного мажоритарного виборчого округу №7. Та немало в книзі і Ярославок з виразно негативним підтекстом, адресованих, за поетовим визначенням, різного роду «гріхоловам»: «Заздрісникам», «Пихатим», «Масноязиким», «Славолюбам», «Захланним», «Дволиким пігмеям», «Дітозгубцям», «Впертюхові», «Пристосуванцю», «Ледареві», «Злодієві», «Поп-діві», «Спокусниці»… Присвята «Владі» має характер політичної сатири. Одна із Ярославок стосується собаки Альфи – чотирилапої вірної подруги поетової сім’ї, а інша – старого коня, якого везуть на м’ясокомбінат… Можна, звичайно, дискутувати щодо правомірності віднесення автором до присвят і творів сатиричної спрямованості. Але – чому б і ні, якщо у своїх Ярославках поет нагадує про майбутню неминучу відповідальність людини на Суді Господньому за гріхи власного життя, вчинки, що суперечать християнській і загальнолюдській моралі? Бо, як сказано в одному з віршів третього розділу книжки, названого «Сузір’я Лева, або Творцем благословенні жити»,
Геть усе – марнота,
окрім віри Христа,
окрім Слова Святого –
Триєдиного Бога.
У цьому зверненому до читача поетовому заклику повсякчас жити з Богом і в Бозі бачиться мені не тільки змістова, але й екзистенційно-філософська парадигма книги присвят Ярослава Ткачівського «Під зіркою Різдва». Отож свої роздуми над новим його дітищем у переддень світлого свята з›яви під вифлеємською зорею нашого Спасителя завершу споконвічним духовним вітанням українців: «Христос народився! – Славімо Його!».
Іван ГАВРИЛОВИЧ,
член НСПУ і НСЖУ, заслужений журналіст України
“Українська літературна газета”, ч. 1 (319), 14.01.2022
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.