БУДИНОК М. ВОЛОШИНА В КОКТЕБЕЛІ
Тут надійно, як в Бога за пазухою,
і тихо, неначе у вусі,
Тут можна ще бути сам собі
паном… чи…Паном?…
І глушить прибій далекі
криваві громи революцій,
І пахне до болю зомлілим на сонці
євшаном.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тут музи, немов одаліски, блукають
у темних алеях,
І
берег морський, як берег безвічної Лети,
І кинувши в трави нагани й
блискучі нові портупеї,
П’ють вина коштовні Мансарди іще
не убиті поети…
Лиш спогад (чи здогад?) мов шабля свавільна
махновська,
Зненацька розітне безпечність
кисейно-парчову,
І гірко заплаче над чаркою удаль
богемно-бєсовска
Закутим у клітку залізну Ємелькою
Пугачовим.
І скрикне над морем чайка самотня
відчаєно-гостро,
Й осипляться сріблом образи усі і
претензії…
Й подумає хтось: «Так минає на
Кримськім півострові
Слава земна… Серебряным веком
русской поэзии…»…
ВІЧНИЙ МІРАЖ
Це море таке неприкаяне, що й
назви йому немає…
Це море таке свавільне, що зветься
собі, як захоче…
Це море таке самотнє, що його
обминають птиці,
І зорі тремтять від страху,
злякавшись його пустелі,
І покидають риби темні його
глибини,
і збиваються в гирлі річки,
як в горлі слова молитви….
Це море таке безмежне, як страх
перед Усевишнім,
Як відчай спраглого тіла, як смута
гріховна душі…
Це море – з єдиним берегом, де
тільки єдиний камінь,
не перетертий часом на гальку
рібну і сіру,
камінь, білий
від солі й солоний від болю, чекає щоранку жінку,
Самотню як море жінку, якій не
дізнатись ніколи, що вона –
Не птиця, не риба, не зірка… а
просто самотня жінка,
Забута на березі моря невідомо ким
і навіщо…
Вітриська північні підступно
щоночі трощать на скалки
Смарагдове дзеркало моря, а хвилі,
лукаві шептухи,
змивають з піску прибережного
миттєве її віддзеркалення
І топлять у товщах теменних на
радість голодним крабам…
А жінка сидить на камені, безмежна
й самотня, як море,
Що ластиться псом бездомним до її
молодих ще ніг,
І
бачить за горизонтом золоті береги Візантії,
І одинокого схимника, прикутого до
човна…
І тільки одному Небу відомо,
скільки їй ще чекати,
Сивіючи разом з каменем від солі
морської і сліз,
Щоб потім до смерті дивитися, як
скинувши пута єресі,
У власяниці покути, осяяний
промислом Божим,
Святий її оминатиме, як
первородний гріх…
СПОГАД ПРО
ДНІПРОВСЬКО-ТАВРІЙСЬКУ РУСЬ
Щогли дзвенять на вітрах і
порипують реї,
Хвиля висока гойдає човни
швидкоплинні.
Куди ж ви зібрались, сини
непокірні Гіпербореї,
Кинувши жон на пропаще і дочок
невинних?
Нащо вам землі чужі, гордливі
серця загребущі?
Нащо спитуєте щедрість безмежну
Даждь-Бога?
Стільки ж наміряно вам – і моря, і степу, і пущі!..
А ви все шукаєте в безвість широку
дорогу…
Просять волхви: вертайте, блудні
сини подорожжя!
Згорять кораблі в чужині і стане
трапеза – тризною!
І грек посміється: «Місце святе не
буває порожнім,
А материзна нічийна – чужою стає
вітчизною»…
А потім розкаже лукаво останнім з
приборканих таврів
Про амазонок – прекрасних і диких
– нечувані стращі…
І жоден із них не впізнає в
жорстоких кентаврах
Дружин своїх ніжних, покинутих напризволяще.
І тільки у серці невольничім
дзенькне утоптана в глину,
Порослу не житом добірним, а
вбогим, як доля, суржиком,
Срібна підкова коня вороного князя
Бравлина,
загублена в битві під Сурожем.
…А бриз опівнічний, пропахлий
шафрановим потом
Кобил кимерійських і духом
холодним тім’яну,
тихо котитиме тіні прозорі варягів
і готів
в татарські багаття, забуті в
Криму Чингіз-ханом…
А потім ридатиме, впавши на землю
медово-полинну:
«О, русичі-таври, де ваші вої?!
Де – ваші апостоли?!», –
Аж доки не зблисне меч харалужний
Бравлина
У темній бійниці – уже не чужого !– морського форпосту…