Україна – батьківщина замріяних ангелів

Густав Водічка —  псевдонім українського письменника, історика, громадського діяча Юрія Топчія.  Густав Водічка створює яскраві твори в малій літературній формі. Майстер іронічного жанру, автор написаної в 1990-х роках гучної книги «Україна – батьківщина замріяних ангелів», фрагмент із якої в перекладі з російської пропонуємо до уваги читачів. Написане автором два десятиліття тому читається сьогодні, у світлі драматичних подій на південному сході, особливо актуально, але вже по-іншому, ніж це було донедавна, даючи можливість відчути плинність часу і зміну  суспільної свідомості українців упродовж останніх семи місяців.

Україна
– це святилище незворушних мудреців. Наш головний релігійний ритуал –
наполегливе очікування безкоштовного дива. Кажуть, що під лежачий камінь вода
не тече. Українці з цим не згодні. Ми триста років сиділи в центрі Європи і
чекали «самостійності». Господь не витримав цього знущання і здійснив диво.
Вдоволені результативністю своєї релігії, ми чекаємо інших чудес. Наприклад,
процвітання і благополуччя. При цьому нас не лякає час і швидкоплинність життя.
Ми поводимося мов безсмертні люди, яким не падає на голову цеглина, а лише
мішки з твердою валютою.

Українці
– це нація, цілком позбавлена комплексу неповноцінності. Зі всіх видів
очікування ми обрали найдосконалішу філософську форму. Як особи з усталеним уявленням
про світ, ми вганяємо навколишнє життя у зрозумілі нам алгоритми розвитку. Все
«знаючи», ми перебуваємо в постійному очікуванні, використовуючи наперед
заготовлені ярлики. Черговий парламент для нас – ніщо. Черговий прем’єр для нас
– ніхто. Флот – це те, що ділиться саме по собі. Гривня – це рубль. Свиня – це
сусід. А сало – це продукт.

Активні
ділові люди в наших очах виглядають як стурбовані меркантильні дурні,
позбавлені традиційної українській духовності. А з іншого боку, вони
підтверджують очікувані нами дива. Не рухаючись з місця і не докладаючи жодних
зусиль, ми спостерігаємо за змінами навколо: нашестям іномарок, будівництвом
нових крамниць, появою дивовижних товарів. Ми дивимося на все це, як на
закономірний наслідок своїх очікувань. Теоретично у нас є все. Головне –
дочекатися цього. Непорушність тихого українського раю очевидна. Турки з
москалями приходять і проходять, а дівчата з віночками і дідусь з бандурою –
вічні.

Свою
головну релігійну пісню ми зробили державним гімном. «Згинуть наші воріженьки,
як роса на сонці», – тобто самі по собі… «Запануєм i ми, браття, у своїй
стоpонцi», – тобто коли-небудь, зараз нам не до цього. «Ще на нашій Україні
доленька доспіє», – іншими словами, ситий українець незрілими плодами
харчуватися не звик. Для нас доля – це не факт теперішнього часу, а те, що досі
не існує. Все, що з нами відбувається, не має ніякого значення, бо в кожній
українській хаті мешкають ченці, значно краще від буддійських знайомі з
небаченим почуттям нірвани.

Нам
дивно спостерігати за поведінкою американців, англійців, французів, росіян і
так далі. Вони постійно лізуть у світову історію, щось декларують,
«випендрюються», нападають на сусідів. Тобто поводяться як закомплексовані,
ущербні люди. Сидячи на порозі своєї хатини, яка з краю, ми повільно жуємо
галушку і не можемо збагнути, чого це німці постійно лізуть до нашого двору.
Може, вони нам заздрять? Цих гансів не розбереш: то вони корову забирають, то
гуманітарну допомогу тицяють. Складається враження, що увесь світ танцює перед
нами на задніх лапах і намагається привернути до себе увагу. Напевне,
навколишні народи не можуть здогадатися, що нам на них навіть плювати нудно.

Україна самодостатня. Це російську «птицю-тройку»
постійно ганяють або на Аляску за снігом, або в Порт-Артур за мордобоєм. А
нашим замріяним волам ходити нікуди і нема чого, хіба що в Крим по сіль.

Українська
філософічна душа не сприймає різких нордичних думок чи вчинків. Адже очікування
дива – це найскладніша внутрішня практика. Вона не дозволяє нам відволікатися на
суєтне. Тільки хрущі, які «над вишнями гудуть», мають право турбувати нас
вечорами. Нас безглуздо чим-небудь спокушати. Від самого початку свого
існування умістивши себе в центр Всесвіту, ми живемо в іншому вимірі. Нам не
потрібна мета. Ми самі є метою. Ми ні в кому не відчуваємо потреби, але в нас
мають потребу всі: варяги любили у нас пожити, татари – поживитися, Петро I не
міг без нас спорудити Петербург, його дочка не могла спати без нашого чоловіка.
Сталінові ми допомагали охороняти табори, а Гітлерові – воювати. У нас так
багато чудотворного здоров’я, що навіть Чорнобиль ми погодилися взяти на себе.

Ми
запросто допомагаємо розв’язувати проблеми сусідам, оскільки своїх проблем у
нас немає. Спостережливі люди це давно помітили. Російський письменник Іван
Бунін був лютим хохломаном. Він невпинно повторював, що українці – це абсолютно
реалізована, естетично довершена і гармонійно розвинена нація. Що нічого
подібного у світі більше немає. Бунін, звісно, не помилявся.

Українці дивовижні не тільки своїм умінням чекати, а й
тим, що вони самі є дивом. Як досконалі створіння, ми нічого не створюємо.
Відверто виявлена геніальність скривдженого «кріпака» Тараса Шевченка – це
неприємний виняток, що підтверджує правило: досконалість не має потреби у
декларуванні й розвитку; вона допомагає розвиватися всьому тому, що існує за її
межами. Українські священики, письменники, поети, митці, політики, полководці,
режисери, актори, співаки, конструктори, вчені, винахідники, умільці вічно
роз’їжджають по світу і оголошують себе росіянами, американцями, турками,
поляками, французами, – ким завгодно, аби бідні, ущербні народи мали підстави
пишатися собою.

Україна –
батьківщина замріяних ангелів. Її безмовне очікування наповнює чудесами
планету. Її не можна завоювати, поневолити або знищити. Вона не чутлива до
подій. Вона поза подіями і часом. Вона не пам’ятає свій день народження і не
знає свого віку. Їй нема з ким сперечатися і нема чого доводити. Вона сама собі
гідний співрозмовник.