«В Цитринових гаях», Поезії / Василь Марочкін. – Львів, видавництво «Апріорі», 2021. – 116
Усе не наше, все загине – і самі боввани наші.
Одні лише думки завжди з нами, одна лише істина вічна, а ми в ній – як яблуня в своїм зерні, затаїмося.
Григорій Сковорода
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Насамперед зауважу: Прочитавши в улюбленім мені часописі «Дзвін» (ч. 7, за 2018 рік), я в своєму щоденнику зауважив про «Чотири бочки токаю» Василя Марочкіна, що той у деталях свого письма точний і сильний . Я цей напрямок писання ціную чи не над усе, адже він несе читачеві правду, а ще точніше: достовірність епохи. На мій сором, тоді я знав про письменника мало, сказати б краєчком вуха чув, І ось до моїх рук потрапляє знакова річ (таки ж – знакова!) – збірка поезій «В цитринових гаях». Читав я Василеві поезії не відриваючись від книжки, малими ковтками-ковточками, ніби якісне десертне вино п’ючи. Василь Марочкін вразив уже з перших поезій непересічною густиною думки-образу,, вразив природністю й пластикою лексики, незужитістю осоціативного й предметного живописання, вразив негаласливою усепланетарністю бачення й розуміння; надто ж – своєю пекучою, як сіль,, незламною у к р а ї н с ь к і с т ю. Українськість – своєрідна, неповторна молитва Василева, його релігія, найвищі, найглибинніші прояви душі й духу, вистражданих тернистим сімдесятилітнім буттям. Так судилося, що доля поета ще замолоду закинула в заококеання – в Канаду. Згодом де тільки і в яких країнах-містах Василь Марочкін не побував: у Токіо, Відні, в Кабулі, Парижі, Нью-Йорку, Німеччині, Франції, Вашингтоні, а надто – в українських пенатах: Києві, Львові, Івано-франківську, Львові, Одесі. Тож увесь неохопний світ для українського творця несамохіть став предметом тривог, відкрить, зацікавлень, і. в мене склалося враження: поїздивши по світах, далеких і близьких,, Василеві Марочкіну куди гостріше й неповторніше відкрилася: наша мила, сторозп’ята на хрестах долі Україна . Україна – як скарб скарбів, тобто найвища цінність, котра мислима homo sapiens .Узагалі ж весь поетичний доробок « В цитринових гаях» наскрізно просякнутий талановитими малюнками вражень і спостережень з мандрів світом. Тож мимоволі наводжу таку перлину-поезію «Біля Колізею», вміщену на початку збірки:
Відчуваю зойк людей і звірів грізний рев, Жахливий гук юрби, що прагне крови. А вітер обрива з розгойданих дерев Відмерле листя щастя і любови.
А в наступній строфі автор вірша ще густіше, неоднозначніше підсилює невикорінність в людській істоті звіриного начала:
Зійшлися віч-на-віч людина і тварина, І ненависть кипить вулканами в очах, І лише смерть чека, байдужа і невинна, Допоки труп когось байдуже не прочах.
Руїни мовчазні вагітніють роками, Що все пливуть, мов хмари в небесах, А все ж через віки постала перед нами Оця жахна, зруйнована краса.
Мені несамохіть подумалося, що подібне вихлюпнути з самої глибини гарячого серця міг тільки той, хто завагітнів розумінням і невтоленним болем, хто ми, на цій зрадливо-прекрасній, ошаліло-жорстокій землі; який тонкий-шар культури, пролитої крові й «цивілізованих» дурощів відрізняє нас од звіра. До речі, ці ж самі тривожні мотивизвучать і в восьмирядковому вірші «Токіо»:
Це модерне, захмарене місто, Мов потвора, звивалось внизу. І експрес – найпрудкіший у світі, Мов істота, кричав «Довезу!». Ген у травах вбачалася річка, Самурай наче мчав на коні… І японка, струнка, мов смерічка, Усміхнулася мило мені.
Подібною думою перейнявся поет і побувавши вже на другому кінці світу – Відні:
Столице Австрії. Чолом тобі, чолом! Яка чудова, кам’яна краса! А ген, на обрії, мов лицарів шоломи, Альпи підпирають небеса. А як настане ніч і брук холоне, Минуле, наче привид, ожива. Я чую поступ римських легіонів, Турецький штурм… І дим, і татарва…. Думаю, мені перечити не стануть: невпинна колотнеча хурделиться, триває нещадне й нещадиме самознищення людей одне одним. За багатства, за владу, бариші й території. Чи припиниться вакханалія колись?! Мабуть, ніколи…На це і наголошує Василь Марочкін у поезії-диптиху «Доля»
. 1. Батько в Афганістані
Після довгих, важких боїв Вже тебе не шукали…. Над розтерзаним тілом твоїм Голосили шакали….
2.
Останній лист синів з Донеччини
Довго лист добирався до мами. Живі… Раділа перед людьми. А вже над її синами Зграя круків шуміла крильми…
Вочевидь, тому з таким сумом поет акцентує свої роздуми у вірші «Майбутньому археологові»: Незрима нить віків зі свіжого розкопу. Цей череп знов побачив неба синь. Він був живий ще за часів потопу… А пагорби все ті ж. І річка та ж, Горинь…
Річка незникненна й незнищенна. Річка, яких на Україні сотні, тисячі, і події в розрізі історії відбувалися подібні – криваві, жертовні, але знову і знову ми, українці, наступали й наступаємо на одні ті самі граблі, опиняючись біля розбитого, оманливо-зрадливого корита. Далі автор, тамуючи нестерпну скорботу, міркує, уподібнюючись дбайливому археологу своїх пращурів:
Схилюсь над ним. Віддам йому належне. Беззахисний лежить в пречистій наготі, Очищу від землі дбайливо й обережно, Бо може череп мій пройде його путі. За тисячу років, майбутній археолог, Знайдеш мій череп, – не топчи, не кинь. Очисти від землі, дбайливо витри порох, Щоб я через віки побачив неба синь.
Як на мене, чи не найприкметнішою ознакою поезії Василя Марочкіна є її не лише, мовити б, усепланетарність мислення (по горизонталі), а й мимовільна суто особиста зануреність у Вкраїну (по вертикалі), – в землю рідну, де ти, брате, народився, де закопана твоя пуповина і куди з роками все настійливіше інтуїтивно вертається твій зір духовний. Ці картини в запашних барвах малюються в свідомості поета одна за одною яскраво й непроминуще:
Бабине літо прозоре і чисте. В келех налито небес синяву. Як диво: акації біле намисто Цвіте восени… Наяву. І радість і сум водночас навіває Цей білий, пречистий малюнок весни. А паморозь вранці на нього лягає І лагідно каже: засни.
Місяць також втаємниченою красою з’являється в обшарах неземних, коли автор поезій, мов дитина в малецтві, вигукує:
Вип’ю місяць-молодик З цеберка дерев’яного. Обережно п’ю – не звик До блуду цього п’яного.
Або:
А вже осінь, хоч сонячно й світло. Я спиною до літа стою. І ці ружі, що в серпні розквітли, Наче пахнуть не так, як в маю.
Безсумнівний майстер поетичного малюнку, Василь Марочкін наводить їх у своїй збірці чимало. Але ні та ні – засумує, йокне серце його чутливе, бо:
Вже не дзвенить коса, Не вжикає мантачка. І ціп не гупає в сусідки на току (За хатою у тітки-одиначки). І пан-отець не звуть на толоку.
І справді: не задзвенить коса, не завжикає мантачка. Минулого, що стало нашою благословенною, нев’янучою пам’яттю, не вернеш. І тільки смуток душу обійма до щему, що наше життя так швидко, непомітно проминущістю стало й стає.. З невимовним усвідомленням минучості всього сущого, ніби якесь одкровення, усвідомлюємо:
Мушля часу затягує нас, Невмолимо, щодень і щомиті. А на споді душі – Божий глас, Ледве чутний, сльозами умитий.
Недарма поету і в стані есхатологічного відчаю, в Різдвяну ніч, з жахом думалося:
А нас давно уже нема На цьому світі. Байдуже дивиться зима На мертві квіти.
Проте такий стан тимчасовий, тобто, як зізнається Василь Марочкін: «На цих трагічних закрутах життя// Тривога раз по раз стискає груди…» Поета найперше знову цікавить хід подій у реальному світі, цікавить те, що коїться в незрадливій серцю Україні:
Майдану злива декларацій! Вже триста літ триває дивний сон… Збудіться, люди! Зміна декорацій! Є диригент… Співайте в унісон! Співайте пісню на свою загубу Гримить оркестра й скрипка пособля. Новий «спаситель» розкриває губу, І знову – тра-ля-ля і тра-ля-ля… Народ втомився. Гасла не проходять. Спада полуда врешті із очей, І, мов гієни, хитрі верховодять Й гребуть під себе й совість не пече.
Отже, ворохобне, життя клекоче, не дає заспокоїтися розбурханому розуму й душі, і поет філософськи зауважує «крізь пам’ять» літ:
Що було – відбуло, відпливло… Й перейшло крізь розірване серце. Наче сплеснуло тихо весло, Як в дзвонковій криниці відерце.
…Я лише частково, певна річ – неповно, пунктирно – доторкнувся до особливостей поезії неперебутнього, яскравого Василя Марочкіна. Василь Марочкін, я глибоко переконаний, творець слова, який назавжди ввійшов своїм талановитим, нелукавим словом у духовну сутність нашої сторозтерзаної, але незламної України. Думається мені й те, що неперебутній поет найбільш сильний і привабливий саме соціальною, пекучою гостротою й непримиренністю,. Що я головно і спробував вияскравитиі. Проте рідкісної потуги й напруги майстер поетичного малюнку не менш привабливий і в особистій ліриці, піснетворчості тощо.
А ще, насамкінець, висловлю настійливе переконання, що поезії Василя Марочкіна заслуговують на те, щоб звучали в перекладі на інші мов світу. Він того вартий. Вартий і словом своїм, і переконаннями, і долею – тернистою, невпокореною.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.