У грудні 2013 р. виповнилося 150 років від дня народження видатного українського письменника, драматурга, поета, перекладача і вченого педагога, етнографа, літературознавця, фольклориста, мовознавця, видавця, журналіста, публіциста і громадсько-політичного діяча, – Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910). До цього славетного ювілею друкуємо
статтю грінченкознавця, професора Василя Яременка.
До
Грінченка і в його час «до світу» мало щонайменше подвійне значення: до людей,
до людства, до світової спільноти (книга Б. Грінченка «Перед широким світом»,
себто перед світовою громадськістю, світовою культурою, по-народному – «перед
усим миром». У Шевченка: «Бо чутка є, що цар хоче // Весь світ запалити»). І до
світла (Куліш: «Нехай не гасне світ (світло) науки». Шевченко: «І світ ясний,
невечірній // Тихо засіяє»).
Педагогічна
спадщина Бориса Грінченка, яку Київський університет імені Бориса Грінченка
вперше видає до його 150-річного ювілею, – це дороговказ і до світла, і до
людей, себто світової громадськості, і до волі, до державної самостійності та
незалежності. І, на жаль, деякі його програмові положення сьогодні важливіші,
ніж у його час.
Означена
в архівному документі Грінченкова тріада: школа, народна література, народний
театр (себто: народні спектаклі), а ще музейна педагогіка і просвіта,
бібліотечна справа, книжкова торгівля – це насправді надзвичайно широке коло
заходів і засобів щодо розвитку шкільної освіти, це грандіозний план виведення
свого українського народу із темряви до світла через «Просвіти», організацію
преси, видавництв, книжкових складів, формування бібліотек – шкільних,
домашніх, учительських, сільських, парафіяльних, повітових, губернських, щоб
забезпечити самоосвіту і формування належного світогляду і свідомості.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І
все це Борис Грінченко не тільки планував, а втілював у життя як
педагог-просвітитель, як учитель сільської народної школи і як керівник управи
по народній освіті Чернігівського губернського земства.
Сьогодні
навіть кожний творчий безсилок знає, що немає нічого страшнішого, ганебнішого і
шкідливішого для культурологічного і духовного чину творчої особистості, як
видимість знань.
Твориться
вона частим повторюванням загальновідомого. Навіть про Шевченка маємо таку
видимість: у дитячому садочку – «Тече вода із-за гаю», в школі – «Мені
тринадцятий минало…» А далі «Реве та стогне» і, звичайно, «Заповіт». Далеко не
кожен, щоправда, прочитає його повністю, а що вже говорити про таку постать, як
Борис Грінченко, якого десятиліттями «марксо-ленінська» ідеологічна машина
шельмувала, брала на кпини за «каганцювання» і «культуртрегерство», за
народництво і «український буржуазний націоналізм», за приналежність до
буржуазно-націоналістичного табору, до якого безапеляційно зачисляли П. Куліша,
М. Костомарова, М. Грушевського, безліч письменників називали адептами «чистого
мистецтва», звичайно, ворожого народу, то носіями патріархального хуторянства,
навіть Лесю Українку звинувачували у «буржуазному індивідуалізмі», і ще чимало
яких наличок наліплювали на представників так званого «антинародного табору».
Оскільки «Словарь української мови» таки дескридувати і зліквідувати не
вдалося, а повість «Під тихими вербами» таки давала новий реалістичний зріз
соціального розшарування на селі, – то оці дві книги і робили видимість нашого
знання про Бориса Грінченка, якого одностайно всі, хто знав його за життя,
називали «людиною праці», «поетом праці», борцем проти утисків української
мови, української освіти, українського книгодрукування. У нас провідних діячів
української культури і літератури народ любовно називає образно-однослівно,
вкладаючи в слова-означення всю суть їхньої діяльності: Шевченко – Кобзар,
Франко – Каменяр, Ольга Кобилянська – Едельвейс, Леся Українка – Квітка
Ломикамінь або Дочка Прометея, М. Коцюбинський – Сонцепоклонник. Грінченко
визначив свій національний зміст однойменним віршем «Хлібороб». Він всю свою
силу віддавав невпинній роботі і продукував хліб духовний, як сьогодні сказали
б, без ГМО.
Спершу,
від 1881 року, почав трудитися на ниві педагогічній – як земський
учитель-практик, педагог-теоретик, як письменник, що в низці оповідань про
дітей, про школу і вчителів дав художній образ своїх педагогічних ідей і
прагнень національної школи і національного виховання.
У
неповних 20 років Б. Грінченко почав дописувати у петербурзький педагогічний
журнал «Русский начальный учитель». Почавши з інформації про «Зміївські
педагогічні курси» уже через два роки, у 1885 році, 22-річний учитель виступає
із статтею про «мету народної школи» («Русский начальный учитель», 1885, № 5,
с. 196–199). «Народный учитель М-р-с» (так підписував свої статті в цьому
журналі Борис Грінченко) фактично полемізує із редакцією журналу, яка зробила
до статті три полемічні примітки: 1) не маючи ніяких знань, селяни не можуть
висловлюватись про придатність чи непридатність тих знань; 2) автор, мовляв,
забув сказати, що розвиток без знання неможливий, буде уявним і носитиме
характер заучування думок учителя; 3) Грінченко вважає помилковими думки
редакції, що при допомозі народної школи можна підготувати селянську дитину до
практичного життя, як селянина. Редакція у примітці вважає свої думки
правильними («это справедливо»). Редакція нічого нового «не побачила» в статті
народного учителя, але привітала сам факт, що учителі на питаннях мети народної
школи зупиняються. І все.
Грінченко
заперечував приготування учня народної школи до селянського життя, як кінцеву
мету народної школи. Він вважав, що народна школа має виховати розум дитини,
наскільки це можливо для народної школи, розвинути його, зміцнити і зробити
його здатним до подальшої діяльності – «именно в этой дальнейшей деятельности и
лежит вся суть. Только работая над своим развитием самостоятельно, по выходе из
школы, человек из народа и может принести себе пользу и приобрести необходимые
знания». Виходячи із такого визначення мети народної школи, педагог, що ще не
підписався своїм власним ім’ям, вважав, що ті знання, які дає народна школа, –
це лише засіб для розвитку розумової сили учнів. Репертуар навчальних
дисциплін, за Грінченком, має строго відповідати цій меті народної школи.
Через
двадцять років після скасування «Стеснений малорусского языка» ситуація
докорінно змінюється, а чи змінюються педагогічні погляди Грінченка на «мету
народної школи»?
Із
січня 1894 р. Грінченко працює у Чернігові. Займаючи низку посад у
Чернігівському губернському земстві, зробив надзвичайно багато для
«повсеместного открытия народных школ» в Чернігівській губернії, організації
бібліотек і книжкових складів для них, організації професійної освіти –
педагогічної, ремісничої, медичної і навіть богословської. Фактично взявши в
свої руки «Земский сборник Черниговской губернии», який від 1869 року друкував
тільки протоколи земських з’їздів, укази царя та урядові постанови, –
перетворив у бойовий педагогічний журнал із «Приложениями», де систематично
публікував статті, монографії, дослідження, в яких ратував про потребу журналу
для дитячого читання, закладав теоретичне підґрунтя для створення дитячої
літератури (літератури для дітей), про створення розгалуженої системи місцевої
преси, друкує чотири випуски «Етнографічних матеріалів», бібліографічний
покажчик «Литература украинского фольклора» (1777–1900), опублікував низку
народопросвітніх літературознавчих нарисів про українських письменників – П.
Куліша, О. Марковича, І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінку,
П. Кузьменка. Всі ці публікації мають чітке, виразне призначення: вони
адресовані вчителям, учням, всім освіченим людям, що пнулися до української
книжки. Він – творець своєрідного народопросвітнього літературознавства, суть
якого визначена дуже чітко: «мусимо вияснити народові, що таке література і
познайомити його з нею». Б. Грінченко свідомий потреби розповісти народові: а)
звідкіля з’явилася необхідність писати книги і як вона зреалізувалася; б)
народові потрібно розповісти історію книги – «вона досить цікава»; в) вияснити
народові, яке значення взагалі має друкарство; г) який зміст книг, щоб кожен
знав, що «чоловіцтво живе ідеями», що «слово єсть форма для ідеї, а книжка єсть
спосіб до розповсюджування тих ідей» і т. д., щоб у підсумку народ зрозумів, що
«книжка має право на далеко більшу повагу, ніж він досі думав».
Це
ціла програма не просто донесення до цікавих людей популярних книжок, а
програма створення і донесення до кожного народопросвітніх книг, які б
формували в народу науковий світогляд і високу громадянську свідомість. Тут, у
Чернігові, на заповідані його товаришем Іваном Череватенком 1000 крб. (на той
час досить значна сума) починає видавати народопросвітні книжки, яких за своє
життя спільно з дружиною Марією Загірньою (Марія Миколаївна
Гладиліна-Грінченко) видав майже 50 назв. Чернігів не встигав публікувати праці
Бориса Грінченка.
Продовження буде.