Нас добре вчила шахта рідна

Хіба забудеться так скоро

ровесник мій Камчатний Жора?

Ото вже справжній витівник

і запальний, немов сірник!

Він щойно був — і раптом зник.

Хоч за яке він брався діло,

воно не тліло, а горіло —

рогатка, карти, молоток —

із хлопця, видно, вийде толк!

А ще, як справжній отаман,

водив він друзів на баштан,

на кукурудзу молоду,

на перші ягоди в саду,

водив, звичайно, в сад не свій,

в чий — не скажу, але не в мій.

За всіх він краще знав про те,

що в полі сіється й росте,

і де лежить на шахті дріт,

свинець, розпили, динаміт.

Я пам’ятаю ті походи

на шахтний двір і двір природи.

А де знайшов би я друзяк

і стільки цінних залізяк?

І як це жити біля шахти —

і самоката не зладнати?!

І дошку виберем як слід,

коли дрімає сторож-дід,

і зіб’єм шарикопідшипник

із вагонетки, як потрібно.

Хоч і намаєшся, мов кат,

зате вже маєш самокат,

рушай у будь-яку дорогу,

лиш закидай повище ногу!

Ще лук до рук — і ти козак,

а не коров’ячий кізяк!

Так, шахта «Щуровка» старенька

була для нас, як рідна ненька.

Вона дзижчала і гула

і день, і ніч, немов бджола.

Колись отут біля села,

де підступає степ широкий,

колодязь вирили глибокий

і наробили там ходів

до самих вугільних пластів.

А на землі над ним, як хата,

копер стоїть і естакада,

щоб через них земне добро

в краї небачені пливло.

Про ті далекі перегони

розповідали нам вагони,

від нас гули — вгинався світ,

до нас ішли — порожній свист,

вертали знов до естакади

вугіллям пузо набивати.

А недалеко від копра

росте й росте крута гора,

і вагонетки сиплять долу

з гори породу — так зі столу

летить розсипаний горох,

вчиняючи переполох.

Це, дуже люблячи природу,

ми все скиртуємо породу,

і вже чималий терикон

димить-курить на весь район,

і так стоятиме віками,

і не один. Як чиряками,

покритий ними весь Донбас.

За наше жито й бито нас!

Вже вибачайте за слабинку:

намалював я цю картинку

для читача, який і в сні

не був у нашій стороні

(я зустрічав таких роззяв,

хто у Донбасі не бував),

хоча пишу свою замітку

скоріш для мар’їнського вжитку,

де шахта — всім знайомий дім,

і ми туди також ходім!

Тут весь мій рід і всі сусіди —

від парубійка аж до діда —

тягнули лямку, мали хліб.

І не один тут кінь осліп,

теж тягнучи підземну лямку,

ходив, хропів по саму клямку.

А у скількох тут молодиць

зійшла усмішка з білих лиць!

А через кожний, кожний двір

жила вдова в одній із дір,

а з нею діти, мов курчата,

частіше півники-хлоп’ята.

Дерева нищила біда —

зростала поросль молода,

щоб на вугілля та породу

також покласти силу-вроду.

І ми спиналися, росли,

мов кропива із-під золи,

і помаленьку узнавали

про добич, вибухи, обвали,

про врубмашини, гази, тол,

про те, як сонна впала в ствол

судьба чиясь багатодітна…

Нас добре вчила шахта рідна,

і рано знала вся братва

і шахтні справи, і слова.

Та ними вже не здивувати

сучасну юнь, яка без мата

вже не дихне, немов її

наштампували холуї.

Отак по тюрмах і бараках

ми й розучилися балакать,

отак привчив московський брат

в зубах тримать не хліб, а мат.

А скільки тих вугільних грудок —

важких блискучих незабудок —

ми перенесли на собі

на ще дитячому горбі,

щоб над хатами в сніг чи в дощ

курився дим — тропічний хвощ!

І хвощ колись тут справді ріс,

та скам’янів той давній ліс,

залігши глибоко в могилі.

А ми, як ангели безкрилі,

до нього риємо ходи,

в землі шукаючи плоди.

А хлібні черги, хлібні черги,

бодай би вас струбили черви!

Голодний люд і сам, як черв.

— Ей, не чіпай болючий нерв! —

кажу собі. — Згадай-но краще,

що не такі вже ми пропащі!

Життя нас брало на ножі,

та не вбивало в нас душі.

Ночами й днями пропадала

на шахті мати, заробляла

нещасні карточки на хліб.

А я тоді, малий як біб,

ходив із ними аж на Рудник*

(миль зо три буде сухопутних)

отримать хліб той многотрудний,

бо магазинчик там аж був,

і рій людський ще з ночі гув,

а вранці вже ставав стіною,

немов бетон, непробивною

і затуляв, як хмара, сонце —

в стіні малесеньке віконце,

куди одразу сотню рук

тягнув цей натовп, як павук.

А хліб то є, то вже немає,

а голод ноги підгинає,

бо що ці крихти-карточки?..

Тріщали в черзі кісточки,

щоб крихти взяти хоч із бою,

як маєш силу за собою,

а як не маєш — Бог з тобою!

У темній черзі без кінця

свого діждешся буханця —

чорненьку теплу ще цеглинку,

а то й довісочка, мов грінку,

хоч і глевкий, та пахне, ой!

Додому йдеш через Ворстрой —

лиху околицю Донецька,

напівбосяцьку, чужинецьку,

де треба вуличками йти —

немов прорили їх кроти,

де терикон, інакше — куча,

закрив півнеба, наче туча,

здаля красива і могуча,

але зблизька така ядуча,

де швидше стрінеш китайча,

аніж собаку чи курча,

де над землянкою — землянка,

первісна начебто стоянка,

де всіх одна рівняла планка:

копійку маєш — значить п’янка,

а як нема — до горла ніж,

а що з нас візьмеш, ріж — не ріж.

Ідеш хлоп’ям дев’ятирічним

і хліб несеш цим пеклом вічним,

притисши міцно до грудей,

сховатись ладний від людей,

від їхніх рук і від ротів,

від їхніх ніг і животів —

худих чи здутих, бо голодних —

та не спинив ні разу жодний

тебе, з хлібиною, дитя:

забрати хліб — то і життя!

Спасибі вам, Ворстрой, Дев’ятка*,

не зачіпали ви хлоп’ятка!

А я вас словом зачеплю:

я вас боявсь — тепер люблю,

люблю, нітрохи не брешу —

тепер я правду лиш пишу!

Ковтнувши волі, як горілки,

я нелякливий став настільки,

що серце стало, як броня,

його лякає лиш брехня.

Хай ждуть вас радісні світанки,

з бідою здружені землянки!

Хай білі сонячні буханки

щодня вам світять на столі

і хтось вас любить на землі!

В мені живе одна картина,

яка померти не повинна

зі мною разом. В ній щось є,

що все покою не дає

уже давно мені, як свідку.

Подія трапилася влітку

у спечний день, в голодний рік.

Гарячий пил аж п’яти пік.

Я ніс із Рудника хлібинку,

як миша, скушував шкуринку,

хоч міг би з’їсти за хвилинку

всю недопечену цеглинку.

Міг, та не міг. І мама, й брат

теж хочуть хліба. Був я рад

вкушати навіть аромат,

ішов, сп’янівши від буханки,

минав похнюплені землянки,

і Шосту шахту, і Ворстрой,

і вже в долині стрів конвой.

Якогось німця, наче звіра,

червоні гнали конвоїри —

на одного було чотири —

він ледве плівся весь в крові,

і темна кров на голові

була, як шапка, а приклади

на спину сипалися градом,

і полонений знову падав,

худий і довгий, мов будяк,

зелений кітель весь просяк

рудими плямами. Біда!

Дійшли до річки, де вода

текла із шахти теж руда,

тут зупинилися солдати,

і німець кров почав змивати

під злими поглядами дул,

руками брав чорнющий мул

і милив голову без тями…

Це, мабуть, він попід хатами

ще зранку їсти в нас просив,

із шахти втікши, де робив

як полонений. Упізнати

вже не змогла б і рідна мати

його такого.

— «Эй, малыш,

пошёл домой! Чево стоишь?!»

Я ж ворухнутися не в силах,

неначе кров загусла в жилах,

тягну конвойному хлібець:

«Не бийте більше!»

«Прочь, падлец!

А ты смывай быстрее рожу,

а то на месте укокошу!»

І я пішов, обнявши хліб,

і спотикався, мов осліп,

а ще сльоза така, як біб,

усе підсолювала хліб.

Я не любив, звичайно, німців,

всі проклинали їх, чужинців.

Але чому моя душа

стогнала, наче від ножа?

Хіба тоді мені малому

жилося легко в світі злому?

Хіба російського солдата

я не любив, неначе брата?

Чого цей німець став, як брат,

а брат червоний став, мов кат?

Чому тягар цей немалечий

поклав Господь мені на плечі?

На все життя велике зло

маленьке серце потрясло.

Любов і ненависть у спорі —

як ті вогні на світлофорі,

такі близькі й такі суворі.

Колись кохали ми Москву —

тепер наводить це тоску

(таке зручне російське слово,

до того ж рима пречудова!).

Любили вчора СССР,

а він на зло усім помер,

лишивши злидні нам у спадок

і серіали теплих згадок

про п’ятирічки, про вождів,

про те, як хто і де сидів.

Нам розлюбити ох як важко

своє ярмо, свою упряжку!

Так, мабуть, згадує вино

п’яниця, ідучи на дно.

Кого б іще нам полюбити,

щоб научив у світі жити?

Можливо, добрий містер Сем

зоре нам завтра чорнозем?

Чи знайдем дурнів у Європі

штани зашити нам на попі?

Але дурних давно нема —

вчись, Україно, вже сама!

Ми ж не ледачі, не бандити—

допоки злиднів нам водити?

Себе, братове, слід любити!

Своїх сусідів і купців,

своїх солдатів і старців,

своїх колег і конкурентів,

своїх дружин і президентів,

свою столицю, свій Ворстрой,

і берег цей, і берег той!

Ну й розійшовся я, ой-ой!

Тепер назад вертати слід

свій поетичний вертоліт.

Гадаю, для мого Пегаса

це порівняння — не образа,

ми ж тільки почали політ

у глибину туманних літ.

Я розповів би не для слави

про сторожів, нічні облави,

про саморобний мій наган,

але тоді пиши роман!

А я таку широку тему

загнати хочу у поему,

або що вийде. Хай читач,

любитель телепередач,

не жде тут гострого сюжету,

всього отого вінегрету —

убивств, погонь і мордобою,

що нам підсовують з тобою,

страшніших з кожною добою!

Мета в нас інша. Вже стоїть

закрита шахта. Стала кліть,

і чорнолицьою юрбою

не йдуть вже хлопці із забою,

і терикон — рудий курган

вже не димить, як вуркаган,

і тільки щось ночами тенька…

Спи, годувальнице старенька!

А нам ще треба підрости,

пройти сирітські всі пости,

навчитись ждати без кінця

вже призабутого отця,

навчитись треба кози пасти,

щось взяти з поля, тобто вкрасти,

ні, взяти все-таки, мабуть,

бо в полі досі всі беруть,

хоча свого там не кладуть;

ще слід навчитися у школі

тягти знання, як ріпку в полі,

і школу вуличну пройти —

усіх круг пальця обвести,

бур’ян курити чи махорку,

а потім вже закрити шторку.

А ще забули ми про Жорку…

Таким шаленим друг мій ріс,

немов сидів у ньому біс!

Сидів, сидів — і раптом зник,

із хлопця вийшов трудівник,

він — і шахтар, і садівник,

він — і шофер, і… Будь здоровий!

І прощавай, мій друг бідовий!..