***
Сонце існує.
Існує сонячний Бог і горизонтальні
тіні між вертикальних сосен.
І ми – у делікатному прикметниковому тілі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І птахи – у риб’ячій лусці.
І риби – у пташиному пір’ї.
Безліч варіантів, гіркий ентропійний
шлак.
Коли душа випромінює доцентровість,
тоді люди, риби і птахи –
єдина монограма, єдине тіло,
яке розтинає
упереджено ніж патологоанатома,
щоб не знайти у ньому мертвої
душі – і мертвої не знаходить.
***
«Тут»
завжди означає «завжди».
Слова – з них
тече ріка, росте очерет,
в них пасуться
білі єдинороги і чорні вівці.
В них відпочивають, знявши
черевики з тіла, а тіло від’єднавши
від душі.
Як фавн по обіді – відпочивають
під сонцем і в затінку.
І трудяться. Як ті,
хто трудиться
до смеркання, бо світанки народжуються
у валторнах ночі.
Словами розтуляються
вуста закоханих і ненависників.
Озвучуються прості іменники,
кольори, складні фарби, фальш.
Слова – з живими.
Слів багато:
так гласить аксіома.
В однині ж слово
проходить крізь
одну і лише одну землю.
З одним-єдиним
небіжчиком, котрий
жив, був для себе найдорожчим
скарбом.
А перетворився на бляклу
літеру, на кокон,
з якого й випурхнув.
Він відчиняє двері дверей,
щоб відчинити, щоб нічого
не зрозуміти…
Я стою з Целаном,
з Редоном. Я сам. Падаю.
Мене не існує. І вже
знову я є: камінь не має
свідомості, але, вкинутий у струмок,
на дні лежить.
Думка, яка прижилася:
вівці та єдинороги, хвилі та хмари –
одне й те саме:
повітря, яке – вітер…
Говори зі мною.
Я про це не прошу:
закляття – теж слово.
Аби я тут завжди був –
говори. Аби
падав, стояв, щезав, об’являвся.
Ти – у своїй пустоті.
Займенник на початку
речення пишеться з великої
літери.
Стою, падаю, вірю
у великі літери,
йду долиною смертної тіні…
Гігантські риби тримають
світ – не моляться, не грішать.
Риби німують:
«тут»
означає тут «завжди».
***
Павутиння на стелі, у закутках,
пил на підлозі. Ми ферментуємо.
Живемо, щоб не ферментувати двічі.
Ми давно ввійшли у світло
ікон – у світло непідробної сталості:
мовчки вдивляємося у калюжі та силуети
верб, наш зір не тьмяніє у нашаруваннях
бруду.
Ми в любові украли своє.
Окрадений Бог дивився в інший бік,
і ми ніби взяли своє – двічі.
Ми полювали на час –
нам поцілили в серце із позачасся.
Не існує речей, істот
без іржі, ферментації, плісняви, смерті.
Вапняні стіни, орнаментальні звиви,
фрески – свідки занепаду, і не лише.
Але ми – всередині храму.
Нічого, що Його погляд спрямовано
вбік, – Він по-доброму
хитрий: дивиться на нас,
стежить не навмисне,
молиться до нас – аж ніяково нам.
Світло, прибуваючи, нагадує
про зневагомленість наших злютованих
свідомостей.
Оксамит і мох, кілька
мокриць – чим можна краще прикрасити
колони у запилюченому храмі?
***
1
Не міг написати про це іншими словами.
Я сказав їй: – Я відчуваю. Ми і ніщо –
різні речі
наперекір омонімічній римі.
І все ж поцілене блискавкою
дерево у воді – на одній нозі.
2
Амадей, буревій, метапрозорість –
корабельні слова приречених чекати.
Парусів паруси – брижі античної райдуги:
Одіссей пливе, пливе,
ніколи не припливає.
3
Ніжність готичних пагонів, павуки
у волоссі, макабричний танок на вініловій платівці.
– Дай мені білої солі, цукру.
– Тримай, любий. Це сіль, це білий цукор.
4
Жив байстрюком, планетарним
бастардом,
але знав слова – спориш, дорогою ціною, Нечуй:
блакитне коріння вірить вогню,
розпалюваному з жовтої каністри.
Автодафе.
5
Важливе складається на тонкому рівні
свідомості:
жасмин і лотос, Трублаїні і Гессе, бог і Бог.
Менше випадкового – менше ентропії і страждання.
Правильні аналогії виводять на світло.
…серця ж холодні обростають мохом
Олег Гнатюк
ПОЕЗІЯ
Небо маревом розливається
у безодні вечірніх ілюзій.
Спраглі думи на бал злітаються,
де нектар розливає Муза.
Паралельні світи манять квантами
у мандрівки у просторі й часі.
Там душа промовляє мантрами,
погулявши, як слід, на Парнасі.
Ех, Ерато, Евтерпо, Таліє –
найпалкіші у вас поцілунки.
Розум квітне, мов дика азалія
після вашого ніжного трунку…
Оповивши катрен амфібрахієм,
красним ямбом чи згучним хореєм –
ви чаруєте дивною магією
тих естетів, що живляться нею.
Ясний промінь віків незгасаючий
вкаже шлях до Поезії храмів.
Ген, у небі Пегаси, літаючи, –
на землі визирають Титанів.
ЗИМОВИЙ ДЕНЬ
Зимовий день – так добре, що ти є.
Що у граційнім снігомерехтінні,
природи зледенілім безгомінні –
блаженством серце повниться моє…
Зимовий день – приносиш ти снагу.
Холодним пухом чепуряться вії.
Я дякую тобі за сяйні мрії
і до життя нестримную жагу!
Зимовий день – ти спокій бережеш.
Довколишня буденна суєта
із хугою за обрій відліта,
і лагідність в душі не знає меж.
Зимовий день – закутаний в красу, –
уклін тобі за снігопишні шати!
За те, що з ними легше приглушати
новітніх лих зловісную ясу…
ЛЮДИ
Усі ми різні – хоч звемося ЛЮДИ.
У когось принда не влізає в рюш.
А хтось із неба крила роздобуде
для безутішних і стражденних душ.
Для когось сакрум – множити доляри,
убравши ницість в пишний омофор.
А хтось за чесність відбуває кару,
сумління не осквернивши собор.
Хтось – впертий епігон маскульту й моди –
на ґаджети розмінює свій вік.
А той душею рветься до Природи
або у книгах віднаходить лік.
Невпокій людства – цифрова епоха:
нас витісняє штучний інтелект.
Серця ж холодні обростають мохом, –
невже й вони – сучасности проєкт?
ОЧІ СИНІ
О, смута осені… О, сині очі, сині!
Пожовклий лист тремтить у павутинні.
У круговерті, в золотавім плині
грім вибиває ритм на тамбурині.
О, сині очі! Сині, мов топази, –
ви мрій моїх пекучі метастази,
в снігах безмежних сонячні оази,
нічних інсомній згадки про образи…
О, сині очі – жала Ви осині!
Ліси в шафранній в’язаній хустині,
орнаменти на зоряній картині
вас з болем нагадають, очі сині…
А сутінки проміння надпивають,
і думи в барвах осені купають.
Втоплю у трясовинні очі сині!
Листок чи я – квилить у павутинні?..
***
Не відпускайте ви коханих,
як ясний день скує пітьма.
Таких очей – щодень жаданих
в цілому Всесвіті нема.
Не ображайте ви коханих,
б’ючи словами, як бичем.
Бо не загояться ті рани,
і серце не покине щем.
Не викидайте на морози
зачаті сонцем почуття, –
у вічній споминів облозі
пектиме душу каяття.
Не відпускайте рідні руки
в світи, де боязко без вас.
Сіктимуть їх вітри розпуки,
покриє борознами час…
Не відпускайте ви коханих
сьогодні, завтра і завжди!
У непроглядному тумані
їх миготітимуть сліди.
Лише у снах, любистком пряних,
душа сховається від мук.
Не відпускайте ви коханих –
хай сяє щастя без розлук!
***
Вже вік минув карет і диліжансів,
жабо, циліндрів, пишних кринолінів.
Та досі ми кружляєм в ритмі вальсу,
й шляхетні вчинки – все такі ж безцінні.
В садах епох ти свій збереш гербарій:
замшіле – оминай, лелій – пригоже.
Та мізерних не приміряй регалій,
розп’явши душу на Прокруста ложі.
Вже вік минув чорнильниць та дуелей, –
історія схова пройдешнє в скриню.
Забрівши в тьму сучасности тунелів, –
найтяжче нам – нести в собі Людину…
“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.