Пам‘ять. Моя пам‘ять. Ти накопичуєш усе, чи майже все, і своє, і чуже, і реальне й намислене. Час від часу, занурюючись у твої комори, знаходжу, здавалося б, давно зникле, а воно, як не дивно, є, лежить, нехай навіть притрушене легким пилом забуття та з розмитими безжалісним часом деталями. Та лише варто взяти його до рук, піднести обережно до світла і провести легенько долонею по павутинню, як враз відкриється й оживе суцільна картина пережитого і заграє усім своїм різноманіттям емоційних барв від темних холодних відтінків суму до теплих та світлих тонів радості.
Знаєте, цей світ, світ минулого, буває, заворожує і втягує у лоно власних споминів, солодких та гірких, які вже маєш. Бо то були миті життя, такого мого життя. З часом, переглядаючи їх, вже й сам не доберу, чи то й справді відбувалося, чи то ні, чи зі мною, чи з кимось…
У цей день були роковини Майдану і побратими із сотні самооборони запросили мене на зустріч.
Поруч з майданом Незалежності, у приміщенні колись комунальної установи, в сірій квадратній просторій залі, де ремонт не робили ще з радянських часів, периметр займали облізлі дерматинові блоки стільців. На них здебільшого був скиданий верхній одяг та речі присутніх тут людей – куртки, бушлати, комбези та військові рюкзаки. Дірки у стінах від агітплакатів вказували на те, що колись тут була Ленінська кімната. Правий куток її займала масивна тумба-підставка, котра, як на мене, мала б тримати гіпсового вождя пролетаріату, де він, певне, і стояв. Але майданівське товариство одразу переселило його десь до туалету. Це у кращому випадку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Через немиті шибки на обдерті підвіконня падало слабке світло короткого зимового дня. Посеред кімнати стояв старий масивний двотумбовий стіл з колись зеленою суконною вставкою, яку майже цілком закривали продуктові пакети, що постійно доносили прибульці. Високу стелю прикрашали по-радянському прибиті до неї провислі паперові лотки від яєць. Якщо не вдивлятися, то виглядало навіть прикольно – що мали, тим і оздоблювали. Вичовгані часом та підошвами дубові паркетні блоки квадратно-гніздовим способом устилали підлогу. Коротше, радянський дизайн, хто пам’ятає.
Втім убогий інтер’єр аж ніяк не псував настрою компанії. Схоже, у таких спартанських умовах вони почувалися як риба у воді. Майже усі з них були вдягнені у різнотипну та різнобарвну камуфляжну військову форму без знаків відмінності, проте неодмінно з жовто-блакитними прапорцями шевронів.
Наголо бриті голови зі жмутами оселедців та без них межували з короткими жіночими зачісками-каре, а фонтануючі хвостики зібраного докупи волосся могли стирчати як з дівочої, так і чоловічої потилиці. У когось з чоловіків, немов у римських центуріонів, вздовж голови йоржистим частоколом тягнулися «ірокези». Інколи підфарбовані по краю, проте у більшості вибілені природно- ранньою сивиною. Одна, а в деяких козаків навіть дві срібні підковоподібні сережки у лівому вусі додавали драйву їхнім володарям. Матове покриття цього атрибуту вольності не відбивало, а швидше, холодно вбирало у себе світло електричних ламп.
Жіночі сережки – навпаки без підвісок, чого вимагала безпека нинішнього способу їхнього життя. Частіше за все це були вставлені у мочки на коротеньких ніжках матово-золотаві кульки чи квіточки і то лише задля того, аби не заростали отвори вух. Косметикою бойові подруги майже не користувалися, хіба що підмащували обвітрені губи неяскравою помадою. Але навіть у грубому армійському вбранні й без макіяжу дівчата були напрочуд гарними. В їхніх поглядах, рухах, поставах відчувалася та внутрішня справжня жіноча сила, що здатна як винести пораненого з-під свинцевого шквалу, так і затьмарити голову всякому чоловікові.
Мені пощастило близько знати декого з жінок такого складу. Коли вони закохуються, то тільки по-справжньому. І пірнають у це почуття з головою, несамовито віддаючи любові увесь простір неосяжної жіночої душі. Тоді й вони самі, й усе, до чого торкаються їхні всевміючі сильні та ніжні руки, розквітає, буяє яскравими барвами короткого бабиного літа. Така жінка здатна витягнути з багна любого чолов’ягу та, вливши у нього віру у власні сили, підняти до небачених висот, водночас самій лишаючись у тіні. Якщо вона чогось захоче, то світ переверне, а свого доб’ється. А якщо не схоче, чи, не дай Боже, когось зненавидить, тоді все, ховайся.
Були тут і зовсім молодесенькі дівчатка, чиї рожеві щічки часом спалахували яскравим полум’ям під незлобливими жартами досвідчених літніх подруг щодо щільної опіки юнками своїх ще безвусих, але таких гарячих, парубків. А хлопці, у свою чергу, намагалися ближче триматися до загартованих у боях старших товаришів, несвідомо копіюючи їхні звички, слова, навіть жести.
Цікаво було спостерігати за всім, що відбувалося у цій залі.
Товариші, розбившись групками, жваво та запросто спілкувалися, розмашисто жестикулюючи, робили фото та селфі, сміялися, згадуючи кумедні пригоди. Окремі голоси зливалися в одне безперервне гуготіння, що, наче у бджолиному вулику, густим туманом висіло у просторі.
Тут збиралася піхота, як їх колись називав один мій знайомий напіволігарх. Так, це були прості люди, яких мало коли показують у телевізорі та про кого, зазвичай, не пишуть газети. Це були рядові Майдану, справжні герої, істинні творці Революції Гідності.
Саме вони винесли на своїх плечах увесь тягар революційних буднів. Саме вони вдень і вночі видирали заклякле каміння з мерзлої бруківки та зводили крижані барикади. Саме вони помирали від ворожих куль, катувань та хвороб. Це саме вони у кривавому протистоянні стерли на порох банду Януковича і, з надією на краще, передали владу вождям Майдану. Саме вони, не зважаючи на зраду нової влади, об’єднавшись у добровольчі батальйони, своїми тілами зупинили російську навалу та врятували державність України.
А, головне, вони зберегли та зміцнили надію, надію на кращу долю. І вселили в душу кожного віру, віру в силу української нації. Та показали співгромадянам й усьому людству приклад самовідданої, жертовної боротьби за волю. Упевнений, власне, вони до кінця не усвідомили значення того, що ними зроблено задля Батьківщини, для усього світу.
Ці люди у запеклій боротьбі, на межі людських можливостей, вигартували у собі істинні цінності. Більшість з них, хто у попередньому житті був далеко від реальної військової справи, дуже швидко її опановував. Життя спонукало. Вони вчилися жити в нових умовах, діяти, виживати і перемагати. Лише одному вони не навчилися – цінувати себе.
Тут зібрався цвіт нації, сіль землі української.
Різних за віком, освітою, родом занять їх ріднили сповнені гідності погляди, обвітрені обличчя, горді постави, розгорнуті плечі, грубі натруджені долоні. Зношений одяг, збите взуття та прості манери об’єднували їх в одну спільноту, в одну категорію людей. Назва якій – «свій».
Кожен, хто заходив до кімнати, голосно вітався: «Слава Україні!» і всі, як один, енергійним хором відповідали: «Героям слава!». У такі моменти гамір посилювався, бо новоприбулий просувався по колу, міцно обіймаючи своїх побратимів, щиро й голосно називаючи їх майданівськими йменами, на кшталт – База, Жан, Ведмідь, Малий, Батя, Кадет, Козак, Док.
До присутніх тут жінок зверталися – Мама Лора, Мама Валя, Мама Таня, а до дівчат – Донька, Сестричка, Мала. Тут усі були своїми. Вони знали один одного й раділи новій зустрічі. Широкі щирі посмішки, розкриті обійми та палаючі очі зустрічали кожного новоприбулого. Спільно втішалися за живих та разом сумували за загиблими.
– Друзі! Кого я бачу! – голосно крикнув сотник, угледивши сивочолого чоловіка, що, примружившись від яскравого світла, тихо зайшов до зали з темного коридору. – А чому сам без сина? Де твій малий? – весело продовжив сотник.
– Де Андрюха? – одночасно викрикнули декілька хлопців.
Й загальна увага присутніх пристала до цього дядька. Усі знали того невисокого кремезного козака з рябим округлим обличчям, картопляним носом та жовто-сірими прокуреними вусами. Галас миттєво вщух. Усі завмерли. Хотілося аби він, як завше, лукаво посміхаючись своїми хитрими очима, щось видав, як то:
– Ви що, мого шибеника не знаєте? Десь плентається позаду, мабуть, на ганку за дівочі спідниці зачепився.
Проте він мовчав. Запитання це наче паралізувало старого батька і відповідь його всі, скорше, побачили, аніж почули. Зупинився посеред руху. Завмер, тупо дивлячись у підлогу. Непевною рукою повільно стягнув шапку з сивої вологої голови. Важко підняв примружені темні очі, прискіпливо-повільно вглядаючись у кожного по колу. Наче щось загубив, немов когось шукаючи та, не знайшовши, як дитина, затремтів підборіддям.
– Пропав мій Андрійко, пропав десь під Донецьком, – тихо прохрипів він.– Може хто зна? Мо хто бачив? – Ще раз, окинувши усіх налитим вологою поглядом, з надією та болем додав старий козак.
Біль його гострим прожогом пронизав серце кожного з нас. Так стихло, що навіть у вухах задзвеніло, а в скронях полковим барабаном загупала гаряча кров. Мов скам’янілі стояли брати і сестри, та тільки важке їх дихання зрадницьки порушувало тотальну тишу.
Глуха пауза, здавалося, не скінчиться ніколи, а минуло не більше за хвилину. Та ця німа хвилина не зігнула – розправила плечі воїнів і вмить сум очей змінився на яскравий вогонь рішучості, полум’я невичерпного бажання помсти. За Андрія, за всіх полеглих, за усіх скалічених побратимів. За тисячі, сотні тисяч, мільйони постраждалих співгромадян. Я відчув – у душі кожного, як і в моїй, ще сильніше загострилась потреба у битві до повної перемоги, навіть, якщо це потребує віддати життя. Дух, нескорений дух наших пращурів наповнював наші серця та зводив щелепи й кулаки.
Соціальні психологи усього світу гадають-розгадують секрет українського духу, що примушує не вагаючись жертвувати життям заради свободи. Де він живе, чим живиться й коли проявляється? У повсякденні його не видно. Але він є, в нас є. Він успадковується від батька синові, передається з молоком матері й чатує в українському серці до крайньої потреби, проявляючись у часи емоційного сплеску. Та не всякі емоції його будять, а лише ті, що співпадають з певною частотою душевної вібрації. На цій частоті в українських генах закладена вища ступінь громадянської свідомості, несамовитої, жертовної відповідальності за рідну землю, за віру, за волю.
Вони зародилися у слов’янських серцях у момент усвідомлення національної ідентичності на світанку Київської Русі і зникне тільки разом з останнім українським патріотом. Тому здолати нас можна лише знищивши кожного, а таке неможливо.
Змінюється життя, та частота ця лишається незмінною, вона одна-єдина і у Ярослава Мудрого, і у Богдана Хмельницького, і у Василя Стуса і у Сергія Нігояна. Можуть виникати всілякі соціальні потрясіння, проте вони не чіплятимуть українську душу доки не співпадуть з тією внутрішньою вібрацією. А коли так, вона миттєво збурює шалений душевний резонанс, запалює очі, прискорює серцебиття й наливає силою душу. І немає нічого у світі, здатного здолати цю силу. Оце й є український дух.
Кожен, незалежно від національної та іншої приналежності, хто хоча б колись перебував у середовищі патріотів України, спирався на надійне плече товариша, частувався запашною паляницею, слухав українських пісень, пив нашу джерельну воду та босоніж торкався святої землі нашої, той сам стає одним із нас. І ця «хвороба» невиліковна, вона навічно вростає, вживлюється в ДНК. Це – успадкований нами від славетних предків генетичний код, де викарбувана нашою мовою наша правда.
Отаке спільне внутрішнє наповнення мали всі присутні у цій залі, єдиним почуттям дихали наші душі, одним тактом стукали наші серця.
Скажу відверто, я знав лише декого з них, в основному керівників сотні, бо доволі часто зустрічався з ними на нарадах та в комендатурі, надавав їм дозволи на отримання грошей, продуктів та необхідних речей. Інших пізнати міг тільки по очах, бо у штаб вони не заходили, а на барикадах обличчя маскували балаклавами, звідки рішуче виблискував лише вогонь їхніх зіниць. Через те, вітаючись по колу, прискіпливо вдивлявся кожному саме в очі, ретельно намагаючись впізнати. Декого, все ж таки, згадував, більшість – ні.
Але ці великі сірі очі пізнав одразу. Не впізнати їх просто не міг. До того ж добре пам’ятав його обличчя. Тільки на місці рясної рудоволосої бороди побачив коротку, помітно посивілу відтоді, куцу борідку та замість чорної попівської ряси – військове вбрання. Наші погляди зіткнулися, і я був спантеличений, зустрівши його саме у цій компанії. А він теж, явно шокований, розгублено всміхнувшись, ураз відвів погляд та швидко сховався за спинами побратимів.
Закінчивши вітальне коло, я підійшов до сотника.
– Друже, а чи давно з вами отой козак з рудою борідкою? – спитав я, показуючи очами на цього дядька.
– Десь з початку чотирнадцятого, а ви його знаєте?
– Трохи знаю, – задумливо відповів я, – і як він?
– Свят! – не дослухавши мене, голосно вигукнув сотник і широким жестом руки запросив мого знайомого підійти.
Той, трохи вагаючись, повільно підійшов і зупинився за крок. Зблідле обличчя, потуплений погляд та скуті рухи виказували в ньому величезне хвилювання. Досвідчене око могло підмітити, як неголені щоки його заходилися жовнами.
– Чому ти як нерідний? – зробивши крок назустріч, весело спитав сотник і по-братерськи обійняв того за плечі.
Нас швидко оточили побратими, ладні долучитися до розмови.
– Це отець Святослав, батюшка, так би мовити, наш капелан, – продовжив сотник. – Давно він з нами. І словом Божим і ділом ратним підживлює сотню. Так, брати? – голосно спитав він оточуючих.
Сотня схвально загуділа і декотрі, наблизившись до попа, стали упритул до нього, інтуїтивно, як звикли, майже повністю прикриваючи його своїми тілами.
– А чого це ви ним цікавитесь, щось не так? – вигукнув молодий вертлявий хлопчина з накрученим на вухо довгим чорним оселедцем і такими ж темними, як вугілля, гострими очима.
– Щось знаєш? Кажи! Тут усі свої, – зашуміли хлопці та замовкли в очікуванні відповіді, й далі щільніше прикриваючи свого побратима.
Окинувши усіх, зупинився на священнику. Ні живий, ні мертвий стояв він, потупивши очі долу. Не складно було уявити, який буревій заходився у душі цієї людини. У моїй владі було враз знищити, розмазати його в очах побратимів, розкривши загалу таємницю нашого з ним знайомства. А розказати було про що, та я вагався.
Не мав я тоді розуміння як вчинити, проте твердо знав, що у даному випадку існує лише два варіанти. Або зараз, тут, у цій залі, вголос викласти загалу всю правду, або ця правда має зараз, тут, у цій залі, мовчки вмерти, раз і назавжди щезнути, наче її й не було.
Розказати? То й що від того? Та чи не стане таке страшною драмою, невиправною трагедією для нього? І як це вплине на побратимів?
Судячи з характеру взаємовідносин в сотні, які я побачив, стався б нищівний удар по всіх їх, по кожному, по зцементованих потом і кров’ю підвалинах командного моноліту. Їх просто треба знати. У цих людей немає шкіри, тільки жива плоть, оголені нерви. Тому й сприймають вони лише біле або чорне, лише свій або чужий, середнього не буває. Від того не важко було уявити увесь трагізм наслідків мого правдолюбства. Це немов різати по живому.
Та чи заслуговували вони на таке? І чи мав я на це право? Хто я такий, щоби оцінювати чи засуджувати? Навіть Господь не судить людей за життя. А може ця людина змінилася? Може він уже не він?
Колись, цікавлячись житіями святих, не стрів біографії жодного, хто б не був до покаяння великим грішником. Вірогідно, й він розкаявся, а якщо ні, то нехай це лишиться на його совісті.
Так я тоді думав, приймаючи рішення що і як саме маю говорити. Пауза затягнулася і від мене чекали на відповідь.
– Нічого поганого не скажу про цю людину, бо не знаю такого – серйозно відчеканив я і вже веселіше, задля розрядки, додав – просто раніше я бачив його у попівській ризі, а зараз у камуфляжі, і, як на мене, це вбрання йому личить більше!
Всі ми голосно зареготали, через силу гіркувато всміхнувся й Святослав.
Кров, що досі ховалася обіч його сполотнілого обличчя, від різкого падіння напруги гарячою хвилею ударила по запалих щоках, окрасивши їх яскравим багрянцем, який не в змозі була замаскувати навіть триденна руда щетина. З опущеною головою та застиглою посмішкою на устах священник мовчки відійшов у коло побратимів. Подеколи він скоса кидав розгублений погляд у мій бік, певно, підшукуючи момент поговорити сам на сам. Та нас знову затягнула круговерть зустрічей, бо до зали підходили й підходили нові побратими. Веселий гомін не вщухав.
Після нехитрої вечері у дружньому колі ми з «ДОКом» – лікарем сотні вийшли на вулицю, я – подихати свіжим повітрям, він – покурити. Насичений киснем морозний вітерець та всіяний сріблястим відблиском вуличних ліхтарів м’який сніг освіжав стривожений настрій. Раптом хтось обережно смиконув мене ззаду за рукав. Це був він.
– Я, як то, вам вдячний, і ви не уявляєте собі наскільки, – майже у саме вухо тривожно прошепотів Святослав. – Ви маєте мене вислухати. Я вам все поясню. Все, як то, не так. Моя помилка. Велика помилка. Це… це … було, як то, непорозуміння, – метушливо, запинаючись, почав він.
Добігав кінця важкий день і я втомився, не стільки фізично, як емоційно. Уся нагромаджена втома, надійно захищаючи від нервового зриву, міцним муром відгороджувала мене від будь-яких подразників, послаблюючи гостроту сприйняття і піднімаючи гостру хвилю роздратування у відповідь. А тут ще цей піп. Чого йому іще від мене треба? У той час не був я налаштований будь-кого вислуховувати, з кимось говорити, тим паче з цією людиною. Тому, воліючи позбутися небажаного товариства, жадібно вдихнув свіжого повітря та, зовсім не реагуючи на нього, повільно пішов геть вздовж засніженої вулиці.
Проте він не відступав, ішов слідом і настирливо бубонів мені у спину, вмовляючи, все ж таки, вислухати його. Та я цього, бозна як, не хотів.
Всією тяжкістю плутаних слів, що, здавалося, ледь-ледь пролазили крізь сухі обвітрені губи, він намагався достукатися до мене, та все марно. Тоді він живим кам’яним стовпом виріс переді мною й мовчки зупинив мене впертим поглядом очі в очі. Здавалося, я дуже добре знав ці очі, однак того, що в них побачив, раніше там не було, точно не було. Щось таке нове, напрочуд дивне, не знаю навіть як назвати побачене. Ніби той же колір і розмір, і розріз, проте сам погляд зовсім інший, свіжий, та не скоса, чи з-під лоба, як раніше, а такий невідхильний, прямий.
Кажуть, що в очах віддзеркалюється душа людини. Несподівано, попри страшенну втому, в оцьому погляді щось зачепило мене, зацікавило, закортіло заглянути у середину душі, ближче розгледіти її. І я здогадуюсь чому саме так.
Знаєте, знедавна я почав примічати у собі дивне бажання частіше й ретельніше вдивлятися в очі співрозмовникам, аналізувати їхні слова та жести, прогнозувати наступні кроки та дії. Старію, мабуть. Бо такі психологічні вправи стали приносити мені справжнє задоволення. І я, щоразу насолоджуючись черговою розгадкою, дивувався, чому раніше не міг розгледіти очевидне в людині, розгадати невигадливість її хитрощів та підступність намірів. Від того тихо шкодував за втраченими можливостями та змарнованим на пустих людей часом.
Мабуть, тому гостра зацікавленість дивним чином вгамувала втому і я погодився на зустріч. За годину. У готельному номері.
Він не спізнився. Зайшов хвилина в хвилину. Завмер на вході. Нервував. Мабуть, боявся, що відмовлюсь. І я, відчувши його тривожні думки, жестом указав на стілець та тихо, по-приятельськи, додав:
– Не парся, сідай-вже, ми ж домовились.
Напруга спала з його лиця і він, хвильку вагаючись, по-військовому швидко знявши бушлат і шапку, боком примостився краєм стільця навкіс до столу.
Продовження буде.
“Українська літературна газета”, ч. 22 (314), 5.11.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.