Продовження. Початок у ч.2
Шевельов написав передмову «Куди пролягає траса» до вашого
поетичного збірника «Автостоп» (1994 р.) Вона наче про сьогодення. Він пише, що
ваша поезія має дві теми: любовну і політичну – про розпад імперії.
Шевельов зазначає, що розпад імперії — це землетрус, тектонічний
зсув, ніхто за імперією не плаче, але перебувати в епіцентрі цих подій дуже
непросто. Далі він пише: «Зміняються форми, але чи з того постануть реформи».
Там, правда, в кінці є надія, з вашим образом пов’язана, з молодою людиною.
Я можу собі уявити, як йому було важко: майже півстоліття він був
силоміць відрізаний від Радянського Союзу і отримував інформацію тільки з
радянських газет, тобто від цензурованих «Радянської України» чи «Літературної
України» або з брошури про націоналістів-мовознавців. І тут раптом відчиняються
двері і люди починають їздити. Зрозуміло, наскільки для нього було відрадно
бачити оцю «молоду молодь», представником якої я тоді теж була. І цю розмову
про «зміняються форми, але чи з того постануть реформи» я добре пам’ятаю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Взагалі то був мій другий виїзд за кордон і перший до США. Я
летіла ще з Москви, бо з Києва прямих міжнародних рейсів не було, і для того,
щоб, скажімо, полетіти до Белграда, треба було спершу летіти дві години до
Москви, а потім п’ять годин назад до Белграда, знову пролітаючи над Києвом.
Питання про реформи було символічним і знаковим, бо першого травня 1991 року я
летіла до Нью-Йорка ще з Москви, а через півтора місяця поверталася літаком у
Київ. Отакий перший прорив стосовно відкриття брами.
В гостях у Шевельова я з палаючими очима розповідала, як у нас все
прекрасно, як Радянський Союз розвалюється, як все тільки починається. Він мені
тоді подарував свою збірку «Третя сторожа». У нього була вражаюча повільна
манера говорити, як казав один мій знайомий: «Нині таких людей не роблять».
Взагалі оте покоління, виховане за мовною і шкільницькою культурою
двадцятих років XX cтоліття, розмовляло блискуче, ти починав розуміти, чому
була професія стенографістів. За ними можна було записувати і одразу давати в
друк. Їх так учили, відразу висловлюватися повними складнопідрядними реченнями,
напрочуд грамотно виставленими, з усіма підметами, присудками, другорядними членами
речення, з розкішною при тому ідіоматикою.
Ідіоматику і логіку ми
розгубили. Вони говорили без будь яких «е-е», «ме-е», «ну, тіпа» тощо, без
будь-яких неправильностей. Просто людина, що називається, «говорить, як пише»,
ця фраза ще лишилась в побуті, але ми вже не розуміємо, що вона означає. А от
вони так говорили, вихованці ще класичної гімназії, котрі в двадцяті роки
української мови училися за підручниками Олени Курило. Це було неймовірно,
справді як «доброго здоров’я пивши коло криниці степової», кажучи словами Павла
Тичини.
На слух це була вироблена інтелігентська абсолютно розкішна мова,
яка у нас вважалася буржуазно-націоналістичною. І от він своїм цим неквапним
мовленням, підписуючи мені книжку, сказав: «Зверніть увагу, там є подорожня
стаття про Ісландію». А його подорожні есеї теж завжди виходять на ширший
контекст, мають глибше значення. Подорожувати він любив, об’їздив принаймні
півсвіту. «От зверніть увагу, — каже, — там є “Життя в Рейк’явіку, де лунає
вельми слушне запитання: «Незалежність — і що далі?».
Я натяк зрозуміла, але він мені страшенно не сподобався. Як це що
далі? Тільки ми отримаємо незалежність, то звичайно ж, зрозуміло, завтра,
другого дня прокидаємося вже в Європі нормальною європейською нацією, і в нас
уже все гаразд. При тому це не те що я була дурна. Всі тоді так вірили,
абсолютно вся бідолашна радянська інтелігенція, яка світу божого не бачила,
окрім як в журналі «Огонек», вона справді щиро вірила, що незалежність це – не
процес, а одномоментний акт, і як тільки ми її оголошуємо, як тільки міняємо
прапор, гімн співаємо, втираємо сльози з очей, все нарешті справджується.
Як це що далі? Так питання ніхто не ставив. А Шевельов запитував і
делікатно пояснював. Він розумів, що за великого розриву інформаційних
горизонтів не можна першокласнику відразу викладати алгебру і початки
математичного аналізу. Спершу треба навчити, що двічі по два чотири. І нині,
коли я вже в іншому поколінні, починаю розуміти, як тоді мусив почуватися
Шевельов, коли перед ним стояла дівчинка з захопленими блискучими очима, котра
йому розповідала, як совок розвалиться і ствердиться незалежність, а він одну
фразку пустив: «Незалежність. І що далі?»
Як глибокий мислитель він передбачав майбутнє після розпаду СРСР,
зокрема, Росії. В статті «На берегах поточних подій», яку він опублікував в
журналі «Сучасність» (1986 р.) під час горбачовської перебудови, коли всі були
захоплені перебудовою, гласністю, можливістю говорити правду, він висловив дуже
скептичний погляд на майбутнє Росії, написав, що з великою недовірою ставиться
до можливості її демократизації, що навряд чи успішно все буде в країні, в мові
якої навіть немає поняття «прайвейсі». Навіть наше слово «приватність» (колись
ще був вислів «хата-покришка») точно не передає значення цього слова, яке позначає
певну сферу людини, в яку ніхто не має втручатися, якщо це не заважає іншим.
Шевельов підкреслював, що радянський режим виховав два типи людей:
один – це урвителі, тобто абсолютно безоглядні кар’єристи, без жодних моральних
засад; другий тип — перебюнтівці (гарний образ): обійди по кривій, живи в
оболонці духовної пасивності.
Власне, це була одна з причин, чому він з великою недовірою
ставився до можливості демократизації Росії. На жаль, нині ми це бачимо і в
тому, як Росія вчепилась і не відпускає Україну, а побиття на Майдані нашої
молоді нагадує дії царських опричників, якими себе оточив цар Іван Лютий.
Опричники були абсолютно жорстокими, безкарними, тероризували людей, і власне
цю «традицію» царя, генсека нині використовує Президент. Російський письменник
Володимир Сорокін на цю тему написав твір «Сахарный крем», ним взагалі написано
кілька антиутопій про вставання Росії з колін.
Та повернімося до теми спецоперацій в країні, яка управляється
спецслужбами. Можна оцінити прозірливість Шевельова, він добре знав, що таке
спецслужби, і що в 1991 році скинути комуністичну партію було не так уже і
складно, адже Радянський Союз був не просто комуністичною країною, ним так
само, як КПСС, керував і КДБ. Тобто реально це була тоталітарна країна, в якій
КДБ був державою в державі, і кадебешники мали свої з ЦК КПРС стосунки.
Історія про це теж ще не написана, і порекомендувати якусь одну
книжку на цю тему я не можу, ну і зрештою я не є істориком, так, по дотичній.
Але методи спецслужб незмінні, і якщо знати історію принаймні на рівні якихось
живих людських матеріалів, то бачимо, яким чином управляють спецслужби країною:
контроль за інформацією і за фінансовими потоками. Це те, що вони вміють
робити. А далі вербовка агентури, провокації, вкидання компромату, втілення
сценаріїв. Зі сценаріями насправді все дуже просто, якщо знати виворіт. Мені
вистачило під час роботи над «Музеєм покинутих секретів» студіювання архівів
війни НКВД проти українського підпілля кінця сорокових початку п’ятдесятих.
Методи абсолютно не змінилися.
Нині ті самі провокативні групи, які переодягаються, запускаються
для того, щоб безчинствувати, а потім робиться картинка. Змінилися засоби
інформації, технології інформування. Тепер вони масштабніші і потужніші. Раніше
була стаття в газеті «Правда», тепер це — шоу, яке можна запустити на цілий
світ по всіх каналах, і всі повірять, що в Києві погроми і ллється кров рікою,
негайно треба вводити братні війська, бо тут громадянська війна, схід і захід
ріжуться між собою… Значить, треба терміново ділити: одну частину віддавати під
юрисдикцію Росії, другу — під дистрикт Галичини. Щось подібне зробили з
Югославією.
Шевельов знав і розумів ці сюжети, в які вписувалося повернення
приблизно з 2000 року КДБ, тобто ФСБ до влади в Росії, що відзначилося вибухами
будинків в Рязані, Москві, і цього відповідно вистачало для того, щоб залякати
російську демократію. А далі вже тринадцять років спецоперацій.
Шевельов говорив мені про ці речі в дев’яності, не завжди прямо,
натякав під час кампанії шельмування, тоді, коли взялися його обливати брудом в
українській пресі і витягати старі кадебістські мульки про те, що він був
нібито колаборантом, нібито винуватий у колаборації, хоча сто разів проходив
перевірку на всіх рівнях, отримуючи американське громадянство. Зрозуміло, що
нічого пред’явити не можна було, але тут головне – вкинути димову шашку
дезінформації (це до питання провокацій) в інформаційне поле. І таку димову
шашку витяг у вересні 2013 року якийсь товариш Ройтман і вкинув в українські
ЗМІ, і в результаті всі ошелешені: Шевельов – колаборант… А якщо не
колаборант, то чого пішов з німцями?.. Мутять, каламутять, ще й вельми
професійно…
Коли Шевельов мені про якісь речі натякав, я 17 років тому, щиро,
відверто не те що не давала цьому дупля, я не надавала уваги, не сприймала
всерйоз. Це вже минуло, для нинішньої молоді це ніби історія Троянської війни.
Та нині — інша Троянська війна, по Банковій і Майдану бігають з кастетами. А
ми вдаємо, що війни немає, що це ніби десь відбулося. А воно ж нікуди не дівається.
Мені теж тоді здавалося, що Шевельов перебільшує, що це… ні, не від дурості, що
це не параноя в старенького, а принаймні підозріливість, бо він виріс в тяжких
умовах, тридцять років був під сталінським режимом, зрозуміло, що йому всюди
щось ввижається, це все пережитки тоталітарного минулого, а у нас тепер уже
незалежність, ми в демократичній Україні живемо. Проте сталінізм над нами
нависає.
Мої омани честі мені не роблять, і я робила цю книжку не для того,
щоб собі честь зробити, а для того, щоб продемонструвати, як було, і виставити
розділ історії, котрий є великою мірою повчальним для сьогоднішньої молоді під
дуже багатьма точками зору.
Як ставиться нинішня харківська інтелігенція до Шевельова і
європейських прагнень Майдана?
Виявляється, там це близьке. Я мала зустріч у бібліотеці імені
Короленка, де була переважно харківська інтелігенція. Власне, це відбувалося
після вакханалії з меморіальною дошкою Шевельову, розмова була дуже вибухова,
ці дебати мені нагадали дискусії кінця
вісімдесятих — початку дев’яностих, коли люди з болем кричали: «Мы же ничего
не знали! Нам же ничего не рассказывают. Нас до сих пор на доблестях чекистов
учат. У нас до сих пор улицы названы именами чекистов». В розмовах йшлося про
те, що двохмільйонний Харків лежить під бандюками.
Все-таки не будемо забувати одну
річ: Харків дуже і дуже травмоване місто, Харків – столиця голоду. Живе страшна
пам’ять знищеного Сталіним, так би мовити, третього Харкова. Статтю під назвою
«Четвертий Харків» Ю. Шевельов написав у 1948 році як післямову до книги
Леоніда Лимана «Повість про Харків», де розвинув еволюційний погляд на місто.
Перший Харків — це місто слобод, хуторів, ремісників. Хронологічно — це друга
половина ХVІІ-ХVІІІ і навіть початок ХІХ століття. Другий Харків – «провінційне
купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої російської імперії». Хронологічно
— це друга половина ХІХ і початок ХХ століття. Третій Харків — «символ
українського урбанізму», «здибленої і м’ятежної України»; це Харків «буйного
ренесансу української духовності двадцятих років». Російська більшовицька влада
проголосила Харків столицею Радянської України; і «покоління запальних
романтиків, покоління юнок з голубими прозорими віями рушило на завоювання
Харкова». «Ви проголосили Харків столицею України? –– сказали вони. — Гаразд,
ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом».
З намірами — підняти Харків на
рівень світового центру — Москва миритися не могла. Ідеологи цього покоління і
все те покоління були знищені. Вирок м’ятежному третьому Харкову завершує
перенесення столиці до Києва і таємне знищення могил Блакитного, Скрипника,
Хвильового.
Лишився четвертий Харків, що за
планами партії й уряду мав бути «суцільною провінцією». Це була політика
Москви, «щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційності».
Четвертий Харків – місто обивателів-слимаків, де необхідно думати одне, а
говорити друге; говорити одне, а робити друге, де банкрутство слів породжує
банкрутство змістів, де панують обережність, забріханість, цинізм, егоїзм і в глибині
душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема.
І тут виникає мрія про п’ятий
Харків. Його образ зринає в Ю. Шевельова двічі. Уперше тоді, коли він говорить
про український народ, який живе в четвертому Харкові і який має, повинен, мусить
«з погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п’ятий Харків,
який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова,
Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе
осередком української ідеї і тому — духовою столицею».
Проте четвертий Харків, описаний
Шевельовим в однойменному есеї, досі не розсмоктався. І я думаю, для того, щоб
він розсмоктався, треба системно працювати, а не приїздити туди на гастролі.
Тому що насправді корінні харків’яни (ті, які пізніше приїхали і взагалі нічим не цікавляться, це окрема тема)
— це все-таки люди, у яких досі в льохах зберігається картопля. У них на рівні
рефлексу — пам’ять голоду. Це зокрема люди, котрим дідусі і бабусі
розповідали, як в місті валялися трупи на вулицях, і вони це пам’ятають. Це
місто з дуже драматичною історією і трагічною ментальністю. Зрештою Шевельов —
найкращий підручник по Харкову і його спогади теж можуть бути ключем до
сутності міста.
Після тої зустрічі в бібліотеці
було гріхом не заїхати на харківський майдан, він, звичайно, має інший вигляд,
ніж київський, такий просто гайд-парк біля пам’ятника Шевченку. Там просто весь
час відбувалась ротація десь тисячі людей: хтось приходив, хтось виступав. Була
певна ажитація, піднесеність, бажання довідатися, бути при подіях. Водії машин,
які там проїздили, свою підтримку висловлювали гудками. А з другого боку,
молодий таксист, який нас віз, на запитання «А ви як? Підтримуєте?» сказав: «Не
знаю, я не интересовался».
Харків завжди був купецьким
містом, націленим на заробляння грошей, і відповідно всі розмови про
інтелектуальну столицю, про великий відсоток інтелігенції тощо — це великою
мірою самопотішання. У нас кожне місто любить самопотішатися, і кожне на свій
манер, Харків – на один, Львів – на другий, Одеса – на третій (там взагалі
середземноморський менталітет, все по барабану, почуття гумору рятує).
Треба їздити на схід, зокрема
в Донецьк, Дніпропетровськ, Луганськ. Треба виступати, розмовляти.
Там, бува, видають україноцентричні книжки, але я дещо про інше.
На диспуті-вечері в театрі я сказала харківській інтелігенції: «Ви тут
поводитеся наче діаспора, ніби ви в Австралії: українська мова, віночки і
вишиванки… Немає елементарного відчуття: «Ми — харків’яни». Як, скажімо, це є
у Сергія Жадана. От ми харків’яни — і нема питання. Культивується білінгва —
і добре, українську мову не треба спеціально підкреслювати. А так виходить, що
громадка харківських українців в собі ніби зберігає комплекс гетто. Гетто — це
одна річ, а говорити від імені українців як політичної нації – це вище і
глибше.
Закінчення в наступному числі.
Текст і фото Володимира КОСКІНА.