Василь Андрушко належить до кола найталановитіших українських
митців-універсалістів сучасності. Передусім він художник. Основи його
професійної майстерності закладалися свого часу в Косівському училищі народних
художніх промислів, а згодом у Львівському інституті прикладного та
декоративного мистецтва. Дерев’яна скульптура – це напрям творчості, з якого
почалося становлення Андрушка як митця. З роботами в цій сфері пов’язаний і
перший великий успіх художника – перша премія в номінації скульптури на
міжнародній виставці «Карпатський хребет» (1998). Скульптури автора є в
експозиціях різних музеїв, зокрема в Музеї сучасного українського мистецтва в
Нью-Йорку, а також ними пишаються власники приватних колекцій багатьох країн.
Скульптурні роботи вирізняються лаконічністю пластичної мови, в якій домінують
геометричні форми, що дозволяє проводити певні аналогії, як зазначив
мистецтвознавець Орест Голубець, з пошуками кубістів, абстракціоністів чи
конструктивістів. Зміст його скульптур від початків підсилений філософією,
інтерес до якої не полишає автора і досі. Міфологічні і фольклорні образи,
євангельські і мистецькі алюзії, помножені на екзистенційне осмислення
художника, розкривають «інтертекстуальність» скульптури, яка вже сама по собі в
порівнянні з живописом і графікою є найбільш аналітичним видом образотворчого
мистецтва. Друг художника, літератор та журналіст Андрій Малащук, відзначаючи
Андрушкове замилування до архетипових речей з глибин праісторії, пише про його
«боротьбу» з часом: «Василь Андрушко вміє зупиняти час. А час для нього –
дерев’яний брус. Брус пручається. Під різцем майстра з нього летять тріски й
провалюються в горло безчасся. Зостається «чистий» час. Точніше – його символи.
Давні, як сам Творець. А, може, й давніші». Скульптурі Андрушко відданий досі.
Піддався йому і ще один матеріал – шамот, у якому виконані жіночі образи.
«Статичні та водночас звабливі і спокусливі жіночі постаті наповнюють
езотеричні, таємничі тексти декору давньою символікою родючості», – так оцінює
ці роботи мистецтвознавець Катерина Каркадим. А останнє, без перебільшення,
грандіозне звершення, до якого митець йшов майже десятиліття, – пам’ятник
Іванові Франкові у Коломиї, споруджений в 2012 році, який органічно вписався в
середмістя.
У кінці 90-х років та на початку нового століття Андрушко створив
і серію цікавих левкасів, які скомпоновані за колажним принципом.
Ще один творчий експеримент Василя Андрушка – це живопис, яким він
захопився в останнє десятиліття. Як на мене, саме в цих картинах найбільше
експресії в порівнянні з усіма іншими мистецькими жанрами, до яких звертався
митець. Це справді найемоційніша сторінка його творчості. Вражає, як сміливо
Андрушко-маляр оперує кольором. Відчувається бажання автора розповісти щось
більше, ніж у левкасах, тож окремі картини презентують глядачам уламки різних
сюжетів.
Віддав данину Василь Андрушко і графіці. В його практиці є
фігуративні та абстрактні роботи. Тонкі і темпераментні лінії видають гостроту
творчого мислення митця. Оригінальною є його графічна серія «Із Книги та
життя», яка експонувалася на виставці у 2008 році в Музеї писанки. Графікою
художника оформлені книжки Андрія Малащука, Василя Рябого, Дмитра Гриньківа та
інших авторів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
90-і роки – це початок нового творчого захоплення, початок
Андрушка-поета. Звернення до поезії відбулося в період, коли митець вимушено не
міг займатися професією і не без впливу Тараса Мельничука, з яким приятелював.
Спочатку була збірка «Сон вісімки», цілісна і струнка, як це і мало б бути у
викладача композиції. Старт поетичної творчості був разом з тим і підсумком
життєвих спостережень і вражень автора, котрому на час видання книжки було
сорок чотири роки. Андрушко багато вже пізнав, а все одно щораз відкриває для
себе в химерних комбінаціях нове, навіть у добре знаних речах, явищах, людях.
«Продовжується гра», і є «окреслення порога, поза яким нога ще не була» –
Андрушко дивиться вперед, хоча і знає: «все забереться із собою/ як прийде
час». Власне, час є героєм його поезії. Це ще одна варіація сучасного
міфологізму з притаманним йому глибоко рефлексивним характером. Андрушко тяжіє
до поетики, презентованої есхатологічним міфологізмом «вісімдесятників». За
визначенням Володимира Моренця, цей сплеск міфологізму передвіщений «раннім»
Тарасом Мельничуком, але вповні своїх смислів виявлений творчістю Василя
Герасим’юка, Івана Малковича, Ігоря Римарука. Згадані поети є особливо
значущими в життєвому і творчому контексті Андрушка. Незмінний пієтет автора і
до таких різних між собою поетів, як Михайль Семенко, Поль Елюар, Василь Стус.
Та треба зауважити, що він цілком стійкий до впливів, і творить свій
оригінальний художній світ.
Побудова поезій у збірці «Сон вісімки» певним чином зближується з
колажними композиціями левкасів автора. Не обійтися у розмові про цього
художника і поета без згадки про концептуалізм, яким естетично зцементована уся
його багатовимірна творчість. Автор послідовно уникає «я» у віршах. Це не
сповідальний поет, який захоплює/зворушує/розчулює своєю позою, це
поет-режисер, який відсутній у сценічному просторі поезій, а все ж приховано
присутній у цьому дійстві. Складається враження, що автор перебуває на межі
тексту і позатекстового простору. У синтезі поезії з філософією поет передає
своє усвідомлення плинності сьогоднішнього буття і передчування вічності, що
прочитується в образах, поєднаних у колажні композиції. Андрушко – прихильний
до світу спостерігач, і невипадково він звертається за епіграфом до Г.Гессе. А
ось один з найкращих віршів збірки як варіація за Кирилом Ставровецьким:
нема століть
нема років
хвилин
нема секунд
є тьма і світло
небо і земля
є звір і ангел
і відчуття польоту
є звіроангел
і жінки оксамит
є лиха фунт
на шальках зважений
за зроблену в майбутньому роботу
нема чогось
та є бджола
яка танцює в квітці
та зрідка гості
зола у пічці
пструг у річці
вино у ложці»
..Поет ненав’язливо вчить нас бачити, чути, відчувати, помічати:
комахи погляд з риштування хмародера, бджолу, яка танцює в квітці, метеликів,
які громадять сіно на Піп Івані, квітку, яка пелюстки стулила і помолилась тихо
хмарі у тичинку. Згадуються рядки Вільяма Блейка:
Бачити світ у зерні піску,
Небо у квітці синій,
В своїй долоні безкрайність усю
І вічність в одній годині.
Збірка «Брама N», видана у 2008 році, багато в чому продовжує
першу, однак тут помітні нові творчі ходи поета, що вкотре підтверджує його
можливості експериментатора, який не бажає зупинятися на вже добре
відпрацьованому й визнаному. Якщо в першій збірці поет постає як езотеричний
філософ-«теоретик», який відсторонено фіксує спостереження за світом, то тут
він більше ділиться пережитим як мислитель-«практик» не без драматичних
інтонацій. Очевидно, зміна оптики зумовлена життєвими випробуваннями, що
збагатили його новим досвідом.
А є вірші, в яких зведено в текст образи і фрагменти з
неконвенційних сфер, побудовані на гранично посиленій колажності («Тарас
Мельничук помер», «Печаль моя грустна», «Ти думаєш що ти рахує дні», «Гострі як
шабля турецька» та інші). Так, в останньому з названих віршів маємо мікс, у
якому ужилися «шабля турецька в грецькому Кіпрі», «курва паризька з району
Піґаль», «соло на саксі», «сало із Кут з часником», Eminem, Мамай, молодиця,
Рада Верховна, зґарда гуцульська і багато інших, здавалось би, несумісних
образів, а також окремі номінації англійською та німецькою мовою. Прикметно, що
поет обійшовся на всю цю колажну структуру лише двома дієсловами наприкінці
вірша, і таким чином немов зафіксував статику повсякденності, в якій напружено
шукає внутрішнього опертя людина:
Нерви провисли як дроти під снігом
Порватися можуть
Року кінець
The Dark Side Of The Moon
Тож у художньому світі «Брами N» увиразнюється інтроспективна
магістраль, по якій йде осмислення екстремально й болісно пережитого близького
минулого. «Рана резонує», «отруєна душа», «ти самотній як крук в піднебессі»,
«нерви провисли як дроти під снігом» – такі симптоми внутрішнього розладу
ліричного героя.
У «Сні вісімки» поет був
набагато стриманішим, у «Брамі» оголюється його страждання – хоча «на мученика
поки що не тягнеш/ відсутні стигми». Подекуди з’являється такий не властивий
досі для поета надрив. Це видає навіть структура віршів, серед яких чимало
«рваних» рядків. Сум’яття Андрушка передає «тривожна» пунктуація: якщо «Сон
вісімки» цілком обійшовся без розділових знаків, то тут поет порозкидав виправдано
і невиправдано тире, круглі дужки, багатозначні три крапки. Перша збірка
виконана переважно в безособовій манері, у другій великою мірою превалює
особистісніша поезія. Щоправда, немає жодного вірша, суб’єктно організованого
від «я». Однак частішають вірші, побудовані як ти-нарація, що створюють
враження розмови поета з самим собою (своєрідні варіації «розповідання-собі» за
Г. Ґ. Ґадамером). Є окремі цілком сповідальні зразки, наприклад, вірш,
епіграфом до якого стали слова «Хуже уже не будет» з пісні групи «Сплін». «Час
защемлений як нерв поміж хребців» (с.24), «час теж поживи хоче» (с.55) – сам
час набуває нових характеристик, спроектованих станом героя. Багатозначним
символічним потенціалом наділена назва збірки, що підкреслюють і відповідні рядки:
ти ввійдеш в браму
і квадрат змаліє наполовину
сто двадцять правд
без суті
Андрушко прагне поетично висловити сенс метаморфоз, якими сповнене
наше існування, але ми часто не здатні їх помітити. Поет обумовлює, нехай і
пунктиром, ті приховані хімічні процеси, що постійно відбуваються з есенцією
життя, яка для кожного набирає змісту під впливом реактивів любові. І тоді
читачів засліплюють спалахи ліризму, що несподівано відкривають автора в
незвично зворушливому амплуа:
слід отари зм’якне у мохах
для Сократа не забракне трунку
чорнобривців буде без рахунку
пір’я крука спуститься на дах
заокруглить листя тротуар
сльози приймуть форму піраміди
покривало вкриється Ізіди
квітами LE ROUGE ET LE NOIR
ніж сміється лезом догори
парадокс на лови зранку вийшов
на обід лунає «AVE Кришна»
«полюби» – вечірньої пори
полюби – шмат часу сотвори
із бруківки інею барвінку
в місяці зі шкла вчуй запах жінки
смак відчуй дубової кори
на траві сорочку розстели
золотом на синьому
ниточками білими по білому
солодко і гірко
Між першим рядком першого вірша («ти тут ще не був») та останнім
рядком останньої поезії («гру не закінчено») пролягає дорога до брами, якою
проходить ліричний герой, фіксуючи акценти у містких образах: «міграція вини»,
«поняття роздоріжжя», «вибір гріха», «сумління яко жертва», «вектори спокою».
Отже, далі буде: Василь Андрушко продовжує писати поезії, тож невдовзі
з’явиться нова книжка його віршів «Колажі і …».
Варто згадати про те, що у 2009 році поет став лауреатом премії
Тараса Мельничука за збірки «Сон вісімки» та «Брама N».
Василь Андрушко зумів талановито і масштабно розкритися у
мистецтві. Думаю, що глибини його хисту та відкриттів ми ще не осягнули. Та в
чому впевнена: вже є чимало людей, які цінують Андрушка як надійну людину,
цікаву особистість, приємного й ерудованого співрозмовника. Він обізнаний з
різними сферами знань, часом дуже далекими від його фаху, знавець музичного
мистецтва різних жанрів, без якого не мислить свого життя, завжди радий
спілкуванню з творчими й внутрішньо розкутими людьми. Його майстерня – це
своєрідна Касталія у місті над Прутом: територія обміну думками і враженнями,
місце для інтелектуальних дискусій і невимушеного спілкування, енергетика якого
підживлює тих, кому потрібне творче життя. Побажаймо і Василеві Андрушкові цікавих
гостей, у діалозі з якими він осягатиме нові ідеї для втілення в мистецтві.