Спогад про Анатолія Шевченка
Дедикація направду знакова, але саме в даному випадку вона
мала прямий стосунок до нас обох. Адже в цій книзі було надруковано
присвяченого мені нариса Анатолія під назвою «Як стають поетами». І саме до
цього нарису тогочасні цензори проявили досить пильну увагу. Зрештою, до деяких
інших матеріалів також.
Що ж там не влаштовувало блюстителів соцреалістичного
правовір’я?
Щоб прояснити цю історію, доведеться повернутися на цілих
десять років назад.
Саме тоді я (збіг, як і Анатолій – також) закінчував
навчання у Львівському університеті на факультеті журналістики, але вже
друкувався і працював над свою першою поетичною збіркою. Це була поетична
оповідь про важку долю молодих українських юнаків та дівчат, як і самого автора
також, в гітлерівських трудових таборах – їхні біди, нестатки і голодування,
але попри все і їхню нескоримість. Збірка вже готувалася до друку у київському
видавництві «Молодь», і її редактор світлої пам’яті Олесь Жолдак навіть
запросив мене приїхати для остаточних виправлень. Проте до друку справа не
дійшла – за вказівкою цека комсомолу працю над редагуванням було тимчасово
зупинено, а потім і геть відкладено. Основні зауваження зводилися до простого:
у книзі багато бід і страждань, а наш читач чекає від юних невільників сміливих
дій, героїчних вчинків – тим більше, що на нас і до того часу висіло
звинувачення мало не в державній зраді, в пособництві гітлерівцям кувати зброю
проти радянських воїнів. Не дивно, в моїй пам’яті досі збереглися рядки із
передової статті в «Правде» провідного публіциста часів закінчення війни Іллі
Еренбурга: «Но есть люди, которые не дорожили гордым званием советского
человека. Они изготавливали рвущие тело советских бойцов немецкие гранаты, они
изготавливали танки и самолеты. Когда мы привлечем их к ответственности, они
закричат о принуждении, о необходимости кушать каждый день хлеб…» – звісно,
цитата моя не точна, але суть вірна. Але саме тоді я встиг надрукувати кілька
добірок із майбутньої книги – у львівських газетах, у київській
«Літературній…» та молодіжній, у двох журналах. І що геть несподівано – в
газеті «За повернення на Батьківщину», яка начеб виходила в Берліні, як і її
старша сестра «За возвращение на Родину». Тут також були надруковані мої вірші
в російських перекладах. Видавало їх однойменне товариство, яке пізніше дістало
назву Україна, а газета відповідно – «Голос з України». До того ж, саме за цей
рукопис я одержав право поїхати на Фестиваль молоді і студентів у Москву! А це
щось та значило. Тобто, Анатолій Шевченко, який щойно почав працювати на
республіканському радіо, одержав завдання написати нарис про проблеми молодих
невільників у німецьких трудових таборах, та й заодно про мою поетичну книгу.
Це було одне з його перших завдань, рівно ж як чи не перше творче відрядження.
Ну, він тоді був геть гарний! Ще й дотепний, зичливий, ерудований – зустріч із
ним не забувалася. На час виходу першої книги Анатолія Шевченка я працював
кореспондентом «Літературної України», став часто бувати в Києві – і ми
поновили наше знайомство. Я пригадую зустрічі – в його квартирі на Червоноармійській,
в редакції журналу «Ранок», у приміщенні щорічника «Культура», де вже я
зазнайомився з Ігорем Малишевським, Андрієм Крижанівським, художником,
неперевершеним оповідачем Миколою Дахном. Тоді й отримав щойно надруковану
збірку «Червоні коні». Анатолій вибачився: цензор вимагав, як уже згадувалося,
зосередити увагу на нескоримості, на актах супротиву, на актах саботажу чи
чогось подібного. Тож і вийшло, що в тому нарисі я в кількох епізодах виглядав
мало не як герой, чого насправді не було. Як не було і вигаданого Анатолієм
бунту біля шибениці щойно страченого в’язня: «Дві години кати нічого не могли
вдіяти із беззбройними, виснаженими людьми. Однак кулеметний вогонь примусив
бранців відступити. Почалася розправа…». Насправді ж тоді трапилося таке, що
кати проганяли мимо страченого колону в’язнів, і примушували торкнутися до
нього руками. А один юнак сам вийшов із шеренги і став поруч. Ну, звичайно,
дісталося не йому одному, удари палиць посипалися на всіх. Так і втихомирили,
без кулеметів. Так само Анатолій зробив мене членом підпільного табірного
трибуналу – переосмисливши вірш «Трибунал», де мова йшла про самосуд над
зрадником… Тоді я на те махнув рукою, але нині ще раз попробую запевнити
можливого читача: то були перебільшення на догоду цензурі. Зараз я лишень
посміхаюся: ми дожили до «Безцензурного неба» – проте авторських клопотів у нас
не поменшало. Зрештою, сам Анатолій відчував це гостро і зболено, працюючи ці
довгі офірні роки редактором «Народної газети»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
м. Львів