УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ. У 2-х т. – К., Видавництво «Сталь», 2018. – Т. 1: А – Л / Упорядник, науковий редактор доктор філологічних наук, професор М. К . Дмитренко. – 740 с.
УКРАЇНСЬКА ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ. У 2-х т. – К., Видавництво «Сталь», 2020. – Т. 2: М – Я / Упорядник, науковий редактор доктор філологічних наук, професор М. К. Дмитренко. – 740 с.
Процеси національного відродження в Україні потребують поглиблених знань нашої історії, наших національних ідейних та духовних цінностей, адже без них неможливе повноцінне формування національної свідомости, національної громадянської позиції нині сущих і прийдешніх поколінь українців. Виконанню цього завдання добре слугуватиме й оцінювана тут «Українська фольклористична енциклопедія», підготовлена за науковою редакцією проф. М. К. Дмитренка та видана його коштом, що є прикладом самовідданого служіння науці та своєму народові.
Справді-бо, вона охоплює широке коло питань, пов’язаних з формуванням і становленням світогляду українського народу та українських національних духовних цінностей від найдавніших часів до сьогодення.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так, у статтях про первісні шари народного світогляду на сучасному науковому рівні виконано його аналіз, визначено складові, особливости побутування та еволюції. Основоположні підстави такого дослідження дали авторам можливість об’єднати в одне ціле статті різного характеру.
Скажімо, зміст поняття «Міф» (М. Дмитренко), його пізнавальна природа потрактовується як «комплекс знань про земне й космічне, про створення світу, про богів, героїв, духів, надприродних істот, явищ довкілля тощо» (т. 2, с. 93). Разом з тим автор статті зазначає, що у процесі становлення народного світогляду міф хоч і втратив синкретичний, універсальний характер і всеохопний повсякденний вплив на людську свідомість та поступився раціональному світосприйняттю, світорозумінню і світопотрактуванню, все ж таки «залишився у психіці та підсвідомости як певний чуттєво-мислительний код, законсервований образ-архетип, який, однак, здатний актуалізуватися, продовжувати своє життя у фольклорі (казки, легенди, замовляння, голосіння, загадки та ин.), образотворчому мистецтві, ремеслах, літературі» (т. 2, с. 93). Далі ці зміни пояснюються й конкретизуються у статтях «Анімізм» (І. Кімакович), «Демонологія народна» (О. Бріцина), «Веснянки» (Л. Єфремова, М. Дмитренко), «Обжинкові пісні» (С. Грица). «Обхідні пісні» (Г. Коваль), «Казка» (О. Бріцина), «Казка богатирська» (О. Бріцина), «Казка комулятивна» (О. Бріцина), «Казкознавство» (М. Дмитренко, С. Карпенко) та инших публікаціях. Зміст та призначення обрядових жанрів усної народної творчости та казки їх автори одностайно пов’язують з різними, насамперед, міфологічними способами світосприйняття, світорозуміння і світопотрактування наших пращурів, але зауважують у них і те нове, яке внесла в це мислення, в цей світогляд нова історична дійсність.
Відгомін анімістичних та міфологічних уявлень про людину і світ відлунює у веснянках, гаївках, обжинкових, обхідних піснях та инших жанрах усної народної творчости. Цю спорідненість Л. Єфремова та М. Дмитренко вбачають у їх магічному призначенні, адже до весни, землі, явищ природи зверталися як до живих істот, вважали, що ці звертання будуть почуті ними і пришвидчать прихід весни, сприятимуть росту злаків та щедрому врожаю. На чарівну складову казок про тварин, одухотвореність предметів і явищ довкілля в них вказують М. Дмитренко та С. Карпенко в статті «Казкознавство». А О. Бріцина вбачає подібність богатирської казки з героями міфології та епосу в тому, що вони, герої казок та міфів, не проходять попереднього випробування, що дає їм, казковим героям, можливість «володіння чудесним предметом чи отримання помічника» (т. 1, с. 541). Автори також зазначають і те нове, що привнесла в ці жанри історична дійсність. Скажімо, веснянки, гаївки, инші жанри календарно-обрядової поезії мали уже не пізнавальне, а обрядове призначення. Відмінність же казки від міфу О. Бріцина пояснює тим, що вона, на відміну від останнього, виконує розважальну та виховну функцію, хоча часто і казка, і міф мають ті ж само традиційні сюжети (т. 1, с. 540). Така інформація про світоглядну основу цих жанрів та особливости їх побутування конкретизується і в статтях «Нечуй-Левицький Іван Семенович» (М. Дмитренко), «Потебня Олександр Опанасович» (М. Дмитренко), «Сосенко Ксенофонт Петрович» (О.Голубець) тощо.
В ході історичного розвитку суспільства видозмінюються і форми та способи світосприйняття, світорозуміння, світопотрактування, світовираження та світоствердження людини у світі, що обумовлює і зміни у змісті та поетиці різних жанрів усної народної творчости. З достатньою глибиною та науковим обгрунтуванням ці зміни пояснюються у статтях «Символ, символіка» (М. Дмитренко), «Казкознавство» (М. Дмитренко, С. Карпенко), «Думи» (М. Дмитренко), «Історичні пісні» (С. Грица), «Пісні повстанські. (Повстанські пісні. Пісні УПА)» (О. Шевчук) «Пісні стрілецькі» (Є. Луньо). Важливими для сучасного народознавства є й висновки японського та українського уснословеснознавця Хіросі Катаоки, який на основі порівняльного вивчення культу предків у народній творчости японців та українців, аналізу праць японських та українських учених дійшов висновку: культ предків – своєрідний інваріант, «який є метатекстом сталих міфологічних уявлень, властивих відмінним за своїм походженням, проте подібним за формою культурам зі схожими історичними та геополітичними шляхами розвитку» (т. 2, с. 557). За того, стверджує Хіросі Катаока, «культ предків сам по собі не є релігією, а лише релігійним виявом, визнанням елементів буття, яких людина не контролює» (т. 2, с. 557). Подібну закономірність становлення світоглядних основ казки зауважують і М. Дмитренко та С. Карпенко. Вони також зазначають, що світ казки самостійний, адже відображає своєрідність сприйняття і потрактування світу кожним народом незалежно один від одного, своєрідність історичного укладу життя того чи іншого народу. Спосіб же оповідати казки, наголошують вони, виник ще на племінному рівні і мав міфічне коріння, бо ж боги родів ставали героями таких міфічних оповідей, «тому пояснити світ тоді неможливо було інакше» (т. 1, с. 543). Діалектика ж взаємодії первісного, міфічного начала і повсякденної дійсности зумовила поступову перевагу реалістичного начала над міфічним.
Таке розуміння і потрактування в «Українській фольклористичній енциклопедії» діалектики становлення і розвитку світоглядних основ усної народної творчости – наслідок узагальнення її авторами як особливостей еволюції народнопоетичних жанрів, так і найновіших досягнень вітчизняного та чужоземного народознавства. Воно стало твердим науковим підгрунтям й для дослідження світоглядних підстав необрядових народнопісенних та инших жанрів, зокрема соціально-побутових казок, українських народних дум, історичних пісень, прислів’їв та приказок і т. д.
Первісні уявлення про людину і світ у такому разі досить часто набирають символічного характеру. В основі символу, зазначає М. Дмитренко, лежать уявлення про людину і світ на основі їх прихованих порівнянь і зіставлень, адже символ, символіка – це «умовне позначення предмета, поняття, явища, дії, стану, процесу, що стає образом і викликає постійне коло асоціацій, зберігаючи здатність появи нових асоціацій і значень» (т. 2, с.384). На підставі цих асоціацій і значень в народній творчости знаходять своє зображення ті чи инші картини історичної та соціально-побутової дійсности, які, проте, зберігають первісні уявлення про людину і світ як одну із складових цієї дійсности.
Так, скажімо, героїка чарівних та героїко-фантастичних казок трансформується в думи та історичні пісні, анімістичні ж уявлення виразно заявляють про себе в психологічному паралелізмі родинно-побутових, соціально-побутових пісень, пісень про кохання, весільних пісень тощо. Врода дівчини порівнюється в них з червоною калиною, ознакою здоров’я, молодости, буяння життя. Вірність закоханих символізують голуб і голубка, їх розмова між собою. Богатирська сила казкових героїв стає одним з джерел героїзації образів історичних осіб, українського козацтва, героїв повстанських, стрілецьких пісень, народнопоетичної творчости про захисників Карпатської України, вояків ОУН і УПА, одухотворення символіки степу і моря в українських народних думах.
Подібного роду підсумки та узагальнення в «Українській фольклористичній енциклопедії» формують нові основоположні підстави сучасних народознавчих досліджень, спрямовують їх на подолання шкідливих модних впливів у питомо національне русло.
Цілком зрозуміло, що будь-яке енциклопедичне видання не обмежується вузьким колом тематики та проблематики. Не обмежується ними й «Українська фольклористична енциклопедія». Її науковий редактор і упорядник М. Дмитренко, не дивлячись на досить складні обставини, зумів організувати колектив висококваліфікованих науковців і охопити широке коло питань та подати цілісну, концептуальну і науково обгрунтовану історію вітчизняного уснословеснознавства.
В ній маємо статті теоретичного («Паралелізм» М. Дмитренко, «Вірш народний (вірша народна)» Н.Бобровницька, «Віршування народне» І.Кімакович, Н. Бобровницька), статті, присвячені окремим жанрам («Весільні пісні» І. Клименко, «Народне оповідання» В.Сокіл, «Пісні літературного походження» О. Харчишин, Є. Луньо), явищам народної культури («Вертеп» І.Сікорська, «Капела бандуристів» О. Ваврик), кобзарям і бандуристам («Деряжний Петро» В. Дутчак, «Симоненко Дем’ян Гаврилович» Б.Жеплинський, «Китастий Григорій Трохимович» А. Калиниченко, А. Муха, «Супрун Павло Степанович» Б.Жеплинський), знаковим і призабутим постатям в історії уснословеснознавства («Шашкевич Маркіян Семенович» М.Шалата, «Франко Іван Якович» М. Дмитренко, «Пушик Степан Григорович» М. Дмитренко, «Нодь Микола» С.Василик), фольклористичним виданням («Київська старовина» («Кіевская старина») (КС)» Л.Козар, «Рідний край» Л.Іваннікова) і т. д., і т. п. Завдяки цьому теорія та історія вітчизняного уснословеснознавства висвітлюється багатогранно, системно як у просторі, так і в часі. До того ж, ці та инші статті також, як уже зазначалося, відображають, найновіші досягнення як світового, так і вітчизняного народознавства, в них ставляться і розробляються нові проблеми, визначаються перспективи фольклористичних досліджень, що значно поглиблює цінність видання.
Візьмемо для прикладу статтю Н.Бобровницької «Віршування народне. ІІ». У ній зроблено кваліфікований огляд праць М. Максимовича, І. Франка, О. Потебні, Ф. Колесси, П. Житецького, К. Квітки, С. Грици, Г. Сидоренко, М. Сулими, І. Качуровського, В. Жирмунського, М. Гаспарова та інших учених з теорії віршування. На підставі їх основних положень та ідей Н. Бобровницька виконала докладний аналіз особливостей народного віршування в різних жанрах української народної поетичної творчости. Визначаючи, наприклад, природу нерівноскладового (речитативного) вірша, вона вказує на його відмінність у порівнянні з иншими типами (системами) народного віршування, яка полягає в тому, що «на відміну від рівноскладового із симетричним розміщенням ритмічних одиниць (колін) у строфі пісенного вірша, нерівноскладовий вірш має різну кількість складів у рядку без повторення будь-якої ритмічної схеми, без усталеного порядку римування, а отже і без поділу на строфи (куплети)» (т. 1, с. 215) Ці особливости речитативного вірша авторка потрактовує у єдности фізіологічного та естетичного начал. Виокремивши у них більші чи менші групи рядків (тиради, періоди), Н. Бобровницька пов’язує їх із смисловою завершеністю і фізіологічною придатністю для виголошення одним подихом, що у свою чергу, дає «виконавцеві змогу щоразу імпровізувати» (т. 1, с. 215). Цілком очевидно, що в цих та подібних спостереженнях та висновках авторка статті чітко окреслює й проблему докладнішого дослідження естетичної природи імпровізації, її ролі у розкритті ідейно-тематичного змісту та особливостей поетики речитативних жанрів.
Перспективність таких досліджень системи «виконавець-слухач-виконавець», повчального змісту речитативного виконання, його світоглядних, психологічних та фізіологічних основ засвідчують розвідки К.Черемського «Виховання сучасного слухача українського епосу: засади відновлення традиційного сприйняття («Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (18-19 червня 2016 року)». Упоряд. К. П. Черемський. – Харків, 2016. – С. 123-136, О.Савчука «Соціокультурні практики традиційних співців Слобідської України» (Там само. – С. 28-37), М.Набок «Національні особливости сприйняття українських народних дум крізь призму «творець-виконавець-слухач» («Scientific development of Eurepean counties in te area of philological researchers: collective monograph. Part 2.» – Riga: Izdevnieciba “Baltija Publishing”, 2020. – P. 327-344, Її ж «Роль оповідача, творця і виконавця у сприйнятті слухачами українських народних дум: пізнання зовнішнього через внутрішнє («Синергія виконавця і слухача в кобзарсько-лірницькій традиції». Збірник праць науково-практичної конференції з міжнародною участю (Харків – Київ, 6 червня 2020 р.). Упоряд. К.П.Черемський. – Харків – Київ, 2020, – С. 24-36) та инші публікації.
На таких, оновлених, основоположних підставах і в такому плані в «Українській фольклористичній енциклопедії» висвітлюються й інші проблеми.
Прикметною особливістю видання є й те, що на його сторінках висвітлено діяльність представників різних верств та прошарків українського суспільства від першопочатків уснословеснознавства до нашого сьогодення. Серед них маємо ім’я Григорія Калиновського, одного з перших українських фольклористів та етнографів, який у 1777 р. видав грунтовний опис українського весілля, вченого і видавця Платона Лукашевича (1806-1887), учительки Пелагеї Литвинової (Бартош) (1833-1904), правника Олексія Лісовського (1861-1934), священика Марка Грушевського (1865-1938), журналіста Геннадія Петрова (1936-1996), музикознавців Олександра Стеблянка (1896-1977), Олександра Правдюка (1926-1994), письменника Михайла Стельмаха (1912-1983), учених Григорія Нудьги (1913-1994), Софії Грици (1932), Івана Хланти (1942), инших відомих, призабутих чи то маловідомих вітчизняних носіїв, збирачів, дослідників та пропагандистів української усної народної творчости.
Ці статті доповнюються статтями про сербського фольклориста Вука Караджича (1787-1864), німецького письменника і журналіста Фрідріха Боденштедта (1819-1892), канадського фольклориста Роберта-Богдана Климаша (1936), білоруського та японського народознавців Галину Барташевич (1932) і Хіросі Катаоку (1969).
У такий спосіб автори оцінюваної тут праці відтворюють історію вітчизняної науки про народну творчість, доносять до наших сучасників та прийдешніх поколінь українців інформацію про зацікавлення українською народною творчістю чужоземних учених, письменників, композиторів, діячів культури, її місце і значення в духовному житті инших народів та престижу у світовій народознавчій науці упродовж кількох століть.
Слід також зазначити багатство кольорових ілюстрацій, грунтовні бібліографічні довідки до тих чи инших статей, які значно конкретизують ті чи инші явища усної народної творчости, помножують наші знання про духовний світ українців, його дослідників та пропагандистів, відтак і цінність енциклопедії загалом.
Зрозуміло, що видання такого роду невспромозі охопити абсолютно всі факти, імена, явища, які його стосуються, хоча до цього воно спрямовує всі пошуки його авторів. Це властиве й оцінюваній тут праці. Одначе, не можна погодитися з тим, що в ній не знаходимо докладних відомостей, скажімо, про бандуриста з Буенос-Айреса Олеся Берегового та керовану ним капелу бандуристів і бандурне музикування в країнах Південної Америки, що дещо звужує наші уявлення про бандурне музикування у світовому духовному просторі. Не маємо й статей про Валерія Войтовича та його енциклопедію «Українська міфологія» (2002), Олександра Лук’яненка та відкритих ним народних джерел його Родоцентричної педагогіки тощо.
І все ж таки «Українська фольклористична енциклопедія» за ред. проф. М. К. Дмитренка – грунтовний і своєрідний підсумок зародження, становлення і розвитку національної духовности українського народу від найдавніших часів до наших днів. Сутність цього підсумку визначається цілісністю національної картини світу, відображеної в усній народній творчости, її проекції в нашу сучасність та майбутнє українського народу як основоположній підставі формування питомо національного духовного світу сучасних і прийдешніх поколінь українців, їх питомо національної громадянської і суспільно-політичної позиції, насамперед, розуміння ними національної чести та гідности, гордости за духовну культуру нашого народу, яка була і є одним з наймогутніших чинників нашої єдности у боротьбі проти національного винародовлення нашого народу, яке так старанно і послідовно провадили різного роду окупаційні режими, але так і не змогли здолати нашого національного духа, нашої волі до Свободи і Незалежности. Щоправда, розв’язання цих проблем має стати справою, моральним і громадянським обов’язком не лише учених-народознавців, а й основою ідеології справді українського національного державотворення загалом.
Олексій ВЕРТІЙ, доктор філологічних наук, м. Суми
“Українська літературна газета”, ч. 13 (305), 2.07.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.