треба встати зі
сходом сонця, пройтися босоніж по росистій стежці, зійти крутими східцями у
берег і якусь мить стояти там, дослухаючись до дзюркотіння річки; потім ступити
на кладку, набрати пригорщу крижаної води й плеснути собі в обличчя, щоб
перехопило подих… Далі відшукати у заростях ожини кілька темнофіолетових
бубок, освіжити ними рота й піднятися східцями назад на пагорб. Повернутися
обличчям до сонця, яке вже з’явилося над вершиною гори, підняти руки долонями
до його променів і завмерти на кілька хвилин, подумки промовляючи давню
язичницьку молитву та ловлячи себе на усвідомленні, що ти, по суті, ніщо:
малесенька частинка цього велетенського світу, і що річка, яка жебонить унизу,
текла тут тисячу років до тебе і так само тектиме ще бозна-скільки й опісля…
Усміхнутися своїм думкам, зімкнути над головою руки, потягнутися
солодко-солодко, як у дитинстві, й повернутися до хати.
Заварити у
великій чашці міцного чаю і, поколочуючи ложечкою цукор, спостерігати крізь
вікно за маленькою плискою, яка носить у дзьобі своїм пташенятам метеликів.
Потім вийти із чашкою у двір. Без поспіху пройтися по обійстю, розглядаючи все
довкіл; податися до повітки, випустити на волю курей, сипнути їм пшениці і,
посьорбуючи чай, спостерігати, як вони навперебій видзьобують її.
По цьому знову
зайти в хату, помити руки, сісти у великій кімнаті до столу, покласти перед
собою чистий аркуш паперу та спробувати закінчити оповідання, яке розпочав пару
днів тому.
Сидітимеш,
відсторонено дивлячись на голу стіну та поволі заглиблюючись у той нереальний,
придуманий тобою світ, аж доки не побачиш у ньому найдрібніші деталі і рука
сама не потягнеться до олівця… Будеш відшукувати в пам’яті призабуті кольори,
звуки і запахи, підбирати потрібні слова, припасовувати їх одне до одного,
пробувати на слух, міняти місцями… І якщо після десятків зіжмаканих та
кинутих у кошик аркушів тобі таки вдасться дописати ті кілька клятих сторінок,
і вони вийдуть саме такими, якими ти їх задумував, тоді з легким серцем можеш
іти в майстерню й довго стругати там дошки для поличок у льоху.
За роботою
забудеш про час і станеш згадувати різні подробиці, приємні й неприємні, які
траплялися колись у твоєму житті. Наприклад, про те, як нетерпляче чекала цього
будинку твоя дружина і яка, власне, так і не пожила в ньому жодного дня, або
про те, як не міг діждатися вихідних, щоб вирватися сюди з міста, з того гамору
й чаду до землі, до дерев, до води; або ж про тих жінок, які могли б стати добрими
господинями в цьому будинку, але з різних причин так і не стали ними. Багато
про що будеш думати і згадувати, аж поки не спохопишся, що сонце вже покотилося
до заходу. Тоді втомлено струсиш зі штанів прилиплі стружки, вийдеш з
майстерні, умиєшся і підеш готувати вечерю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Начистиш у
каструльку картоплі, поставиш її на газ, а сам вийдеш на город зірвати пучок
кропу, цибулину та кілька великих помідорів. Помиєш їх, покладеш на тарілку й
виставиш на велику чорну тацю, розмальовану червоними квітами. Оселедця теж
встигнеш почистити й порізати на маленькі шматочки, скропиш оцтом та олією,
притрусиш зверху зеленню і поставиш поряд. Коли звариться картопля, викладеш її
у глибоку глиняну миску і теж поставиш на тацю – вона буде смачно парувати, але
ти не доторкнешся до їжі, аж поки не дістанеш з холодильника пляшку світлого
пива, не відкоркуєш її та не накриєш високою тонкостінною склянкою, потім ще
наллєш чарку доброї перцівки і вийдеш з усім тим добром у двір. Пройдеш по
зеленому газону до великих гранітних каменюк, які врив там замість столу та
стільців, поставиш на більшу тацю з вечерею, а на меншій вмостишся сам і,
зітхнувши, візьмеш, нарешті, чарку.
А сонце до того часу вже сховається за обрій і
від річки потягне прохолодою. Ти не будеш квапитися закушувати, згадаєш батька,
який любив, щоб горілка трохи попекла в грудях, потім розламаєш великого,
м’ясистого помідора і смачно надкусиш його. Вкинеш до рота ще шматочок оселедця
й гарячу картоплину. Будеш їсти, час од часу запиваючи холодним пивом, і дивитимешся
на соняхи в городі, на підрізані верби, що розрослися густим кущем біля
річки, і ще далі на високу гору, геть
порослу акацією та дикими грушами.
Згодом відчуєш у повітрі тонкий аромат матіол
і зрозумієш, що до ночі залишилося зовсім мало часу. Швидко прибереш рештки
вечері, підеш до повітки, причиниш курей і, помивши ноги, ляжеш у ліжко. Кілька
сторінок Маркеса зроблять твій день заповненим до кінця; ти відкладеш книжку і ще довго лежатимеш у
темряві з розплющеними очима: думатимеш
про дітей, які завтра приїдуть з міста, сплануєш, що готувати їм на обід, потім
поміркуєш про те, як краще розмістити у льоху майбутній врожай, згадаєш чомусь
Африку, де пощастило побувати в молодості, примариться тобі рожева чапля, яка
летітиме низько над морем, і з цими думками ти спокійно заснеш, знаючи, що
із-за тієї гори, яка поросла акацією та дикими грушами, завтра знову неодмінно
зійде сонце…
с. Халеп’я на
Київщині