Моя участь у національно-визвольній боротьбі українського народу проти московської навали
Моє дитинство пройшло у Коломиї. Батьки працювали на паперовій фабриці. Вона і зараз працює. Мій перший спомин з дитинства – величезна, до неба, купа книжок. Це макулатура.
Я вибирав книжки з картинками і приносив додому, щоб мені читали. Батькам це обридло, і у 5 років мене навчили читати російською та українською. З того часу у мене з’явилася мрія – прочитати усі книжки. Але згодом я збагнув – якщо я прочитаю усі книжки, що я надалі робитиму?
Це потім я збагнув, що вигідніше книжки не читати, а писати. З тих пір я нічого не читаю, тільки пишу.
1956 рік. Мені 6 років. Моя подружка Мирося одного разу сказала – “мені треба до батька у криївку”. Я пішов з нею через ліс. Вона мені дала бідон молока.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прийшли. І ось що я там почув:
– Нам тут тільки жиденят не вистачає. Геть звідси, жиденя!
Так я уперше зіткнувся з антисемітизмом. Мене не прийняли у бандерівці! Я усю ніч проридав у подушку. До сих пір мені прикро. Адже я міг би отримувати пенсію як учасник національно-визвольного руху. Адже я ніс бідона з молоком, тобто постачав патріотам продукти, необхідні для боротьбі з ненависним московсько-фашистським режимом !
Це у мене була важка травма на усе життя. Позбувся я її тільки, коли виступив у Києві у музеї совіцької окупації.
Пам’ятаю пісню з садка:
З піснею про Сталіна починаймо день
Кращих ми не знаємо на землі пісень.
Але я ж і інше запам’ятав. Нагадую – це 56 рік.
Тече вода, тече бистра,
Та й попід камнями.
Най згоріла би Москва
Разом з москалями.
А що? Ще Кутузов довів – щоб врятувати Росію, треба спалити Москву….
Із села веде дорога,
а по неї вози.
Най би всі чорти побрали
Грьобані колхози.
Прапор наш червоно-чорний
Висить біля хати.
Треба браття, Україну
Нашу визволяти.
Ось уже приходе осінь,
Пада жовте листя.
Приїжджай, Степан Бандеро,
Бити комуністів.
Кличе партія до бою,
Ну а нам до сраки.
А бодай ви поздихали,
Кляті комуняки!
Писати я почав раніш, ніж ходити і розмовляти. Сидячи на горщику, я диктував мамі жіночі монологи, вона записувала і відносила актрисам. А вони передавали для мене молоко, сир, мед, сало, горілку, коноплю…
Письменник – це діагноз. Гуморист – важкий діагноз. Гуморист, що пише жіночі монологи – це вже невиліковно, тут не тільки пігулки не допоможуть, але й операція…Бо я цим займаюся все життя, якщо не більше.
У 6 років мене привезли з Коломиї до Києва. У нашому подвір’ї я одразу отримав кличку “Бандера”, бо розмовляв українською.
Коли я у 70-ті роки почав займатися гумором, я побачив, що “на гуморі” кругом сидять євреї, особливо у Росії… Режисери, автори, актори. Коли я став вивчати жанр “стенд ап комеді”, виявилося, що майже усі засновники цього жанру у США – теж євреї:
https://en.wikipedia.org/wiki/Category:Jewish_male_comedians
Коли я прибув до Ізраїлю, на мій превеликий подив виявилося – що тут – те ж саме!
Коли не було фейсбуку, інстаграму, сальса-клубів, камеді клабів, тіктоків – єдиною розвагою було читання книжок. Я був записаний у дитячу бібліотеку ім. Котовського на вул. Жданова у Києві. Бабуся називала цю вулицю Олександрівська. Зараза вона – Сагайдачного.
Я дуже заздрив хлопчику, який жив двері в двері з бібліотекою, він міг туди ходити коли завгодно. А тепер усі ці книжки у мене у мобільнику – а щастя як не було, так і нема!
Я писав оповідання у шкільному зошиті з портретом Шевченка і цитатою з поеми “Гайдамаки” – “Дайте ляха, дайте жида”, і носив їх до українського радіо, де їх озвучували актори. Набралося десь на книжечку, її було видано. Потім – ще одна. Можна вступати до СП…
До речі, у Фейсбуці за слово “жид” банять. Мене забанили на місяць за згадку про відомого французського письменника Андре Жида. Бач, треба було писати “Андрей Еврей”.
У дитячій бібліотеці було правило – кожного разу треба було взяти одну книжку пізнавальну, і одну – українську. Наступного разу треба було розказати, про що книжка. Якщо не міг – позбавляли права користування бібліотекою на тиждень. Це було стихійне лихо – що ж я робитиму цілий тиждень? Доводилося читати…
Таким чином, я у дитинстві прочитав силенну купу пізнавальних та українських книжок. Тому я тепер такий розумний, і тому у головному театрі України йде вистава за п’єсою у моєму перекладі з івриту українською:
https://www.hanochlevin.com/en/productions/2287
У Ізраїлі живе близько півмільйона вихідців з України. Але перекладати п’єси з івриту українською, окрім мене, ніхто не додумався.
Висновок простий :
Хочеш досягти успіху – роби те, що до тебе ніхто не робив.
Сайт ізраїльської драматургії у моїх перекладах:
“Українська літературна газета”, ч. 9 (301), 7.05.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.