Звично для нас обох відкрила двері до кабінету, стала в них, мов намальованою на світлому фоні в художній рамі, і пішла. Цього разу, правда, усміхнулась ясніше та, піднявши невисоко руку, скоріш довірливо, ніж фамільярно, похитала долонькою, чого ніколи не робила.
Тепер, у кінці суєтно-гомінкого дня, з усіх закутків сторожко находила зачаєна, уже притінена й ніби втомлена чеканням волі тиша – тільки поки що без свого незбагненного дзвону – й горнулась до моєї самоти, сумливої і чимось занепокоєної. Може, тим, що мимоволі ждав, наче тиша свободу, ту долоньку на плечі, аби ще почути її так само зненацька, як годинку тому.
З агенції, що пропонує секретарок, спочатку запитала, скільки мені років. А далі все ласкавіше і глибше проникає у мій душевний слух теплим музичним тембром: треба переслати Інтернетом два знімки, на яких я у повен зріст і на портреті, «ми їх розглянем і покажемо вам свої пропозиції».
– От коли б ще голос такий, як у вас! – схилило до жарту.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– А ви, як розглядатимете, то й слухайте картинки! – не стримала прикметну рису язика.
Я вибрав Соломію. Не тому, що ім’я, присловити б, народно-пісенне (чи не через те й мало поширене нині) та знамените, а завдяки найперш гармонійному єднанню джерел походження слова і його орфоепії (послухав!) з усім, чим мало принаджувати рекламне лице. А ще в час вибору заманювала мене тайною, мов я її уже десь бачив, і вона запам’яталась таким упливом на мене, що він як би віщував: ваші стежки ще зійдуться.
«Щось довго і надто прискіпливо обстежуєте мене», – наче казала. Не розуміла, що так лиш сама вважала почасти й через обурливе для себе хвилювання. Адже в довідці чорним по білому – модель, себто зоря без заперечень, тільки захоплюйся, тут же, бачиш, ворочають носом, мо, ще й прикидають посягнути на тебе. “Та буду, буду я і відданою, і вірною службі, не придирайся, не сумнівайсь!” – мало що не вголос пристрасно шепотіла її полонена душа задля переможного завершення справи. Здавалось, ось-ось зірветься: «Та як ти смієш! Ще мить – і гримну дверима». Зрештою, мала право на чвань, позаяк, знову ж, симпатична, росла, точеного стану, смаглява по-тутешньому зроду, елегантна загалом – усе схопив, як тільки побачив живу.
– Чому завітали? – я до неї, мов до будь-кого, та не зовсім так. Збагнувши, а не лиш почувши запитання, і стоячи ще, як і я, пояснила:
– Бо ви приємно покликали.
Мене сколихнуло: коли почув привітання, ще сумнівався, чи то він, а ці чотири слова сповна видали голос тієї служби, яка цю пані прислала, отже, направду зважив на її пораду щодо фотографій?
Ми, задоволені початком, з хорошою надією посідали.
– Ви вродлива, а нашу компанію хоч і знають, однак вона проста, не показна настільки, як ви уявляєте.
Спозирала, либонь, насмішкувато, мовляв, не прибіднюйся. Очі світло-карі, як прозора до дна, настояна зимою на осінньому листі весняна, у блакитно-срібних, опалих з погожого неба, грайливих пелюстках, вода лісової річки. І плин часу у них такий, наче в тої води, стурбованої майбутнім, до якого так щиро й чисто тече, щоб досягти омріяного чи задуманого та стати своєю і гідною у ньому, прийдешньому. А ця мною вишукана Соломія, добре чути, у своєму чи то ще наступному, чи вже дійсному, такою стає.
– Нічого я не уявляю. Не робота мені важлива, а ви, – підкоряє все дужче, – тобто керівник. Я ж буду, не треба мені себе дурити, вашою прислужницею. Роздивилася знімки, зараз ось прямо бачу, то майже переконана, що мій вибір правильний.
– Але тільки роздивилися й бачите.
– Не тільки, а добре.
Все менше хотілось її екзаменувати.
– Що ж то таке зумовило ваш майже правильний?
Зорить загадково і мов на мене, і наче – ні, очі спокійні, та, мабуть, лише зверху, й нічим на лиці не ворухне.
– Багато що, – все більшало тепла із-під вій, і воно дуже щемно мене діставало – я аж гарячково заходивсь метикувати, що належить мені – і не начеб! – із цього її підштовху очищати від службового пилу, освіжувати свої повноваження, аби, секретив сам собі, стати кращим, не таким, як був досі, а тим, хто направду відповідає її загадковому «багато що».
– Не переживайте. Дайте папір. Щоб при вас просила, а не в кадрах – більш відповідатиму. Не пошкодуєте. Ви ж, помічаю, – пригасила очка сум’яттям, – не проти.
В кабінеті огортало таким духом, який можна назвати аурою творення дружніх взаємин. І його вистачає, щоб знати: вони вже сущі, істинні. А вона до мене у ці миті – такими видом, що я в хисткім спостеріганні його мов аж одхилявся, щоб не слабнути зблизька.
– Отже, знаєте, куди прийшли. Наш промисел хоч і не крутий, проте й, мудро судите потай, не на естетичних задвірках, – по цім на хвильку, неприховано втупившись у неї, змовк, щоб не дуже гострим сприймала подальше. – Те, чим займаємось, – а воно, як самі розумієте, щонайперше стиль, – на вашому ймовірнім робочому місці має бути демонстроване неодмінно. – Тому вважаю недоречним тримати острішок волосся на чолі, як наразі, а ліпше дати йому скрізь відрости. Можна потім проділ, виразний і некороткий, посередині чи збоку, можна й дві вміло розміщені й оформлені борозенки. Воно пряме, то цікаво буде бачити його і зібраним трішки вище плечей у пучок. А яке, до речі, кольором справжнє? Вже й забули. Обійдемось без цього дуже чорного. Вам личитиме гама горлиці з м’якими акцентами сизого полину у відливах, того, що з дрібнесенькими листочками, найбільш пахучого. Бачили? Знаєте? І пташку? Заперечуйте, вставляйте своє, коли незгодні. А про аутфіт ще поговоримо.
Сидить, примружившись, мов дрімає, чи так, наче її зачісую, а вона готова здригнутись, коли натраплю на звиток, і їй заболить.
– Легко прогнозувати, що ваші коси здатні сягнути пояса. Гарними, як не візьми, вийдуть.
– І що, з тими довгими і з відливом – на роботу?
Зачепив усе ж «гребінцем», а вона не так і забулася під моїм «чесанням».
– Підніміть лице. Не опускайте, поволі повертайте до мене. Тепер прикиньте, – піднявся, – що відкривають двері і хтось заходить – тут я за нього. Добре стріли, з озоном, себто і весь look, і приязнь з обличчя, і делікат рухів учасно й відчутно пішли од вас – таке офісно принаджує і діє, як треба, на волю того, хто перед вами. Привітайтеся. Файно. Усе пораджене і відзначене мною нам обом важливе.
– Чекайте, хіба ми вже стрічалися десь? – запалюється раптом, пашіючи. – Я ж була такою! – опікає тим спалахом. – Ну, без озону, палітри й нюансів, звичайно.
– Чи бачились, питаєте?
І от урочиста подія. При ній, Соломії, така – перша. Коли надвечір приходити перестали, з приймальні по телефону – до мене зі смутною ноткою:
– Дозвольте вже й мені нарешті зайти. Поздоровити по-людськи.
Я, сьогодні хвалений-перехвалений та втомлений, після цього дзвінка мов опинивсь на ранковому початку свого святкового числа, посвіжішав і помолодів. Щось непросте, певно, підготувала, тому вмент заметушився туди-сюди подумки – треба ж якось і вгощенням відповісти “пo-людськи”.
– Авжеж! Скільки ще чекати! – аж вигукнув стиха не для годиться.
Усмішка – ніби майський цвіт.
До талії – дезабільє, в одежі хіба лиш мого подиву.
Між грудок – кулон, червоне випукле сердечко.
– Вітаю вас, маестро! – спантеличує вже й реченням.
Хапливо думав, уявляв і згадував.
– Але вона, – насилу знайшовся, – чи то Альба, чи Пепіта – позувала переді мною і зовсім голою, й одягнутою. То це ви з двох картин – одна якби?
Крутнулась навкіл, мов у танку, і поставила підноса з вином, виноградом і фруктами.
– В тім-то й справа! Весь же час була другою, а зараз хоч трохи…
– Тільки та й та лежали, підперши голову подушкою і рукою – з метою, аби краще бюст показати, чи й ще чомусь?
– Для чого лягати – він у мене в усіх позах показний.
– Е ні, розташовуйтесь – мистецтво вимагає, а я – до мольберта.
– Тільки обійдемось без повного плагіату, – сіла на диван, потім лягла, – тому дайте мені вино.
Приніс, повернув од стола стільця і сів «малювати».
Натура могла б опалити, коли б лише споглядав і відчував, а не ще й думав.
– Правда, гарно?! – підсолоджує мою насолоду. Бо красується не гірш, як та герцогиня чи хто там, тільки з фужером. Пригублює раз-по-раз поважно і раптом – невправно, бо їй незручно тримати. Хлюпнуло на грудку, смикнулась, ойкнувши, тому що холодне.
– Перепрошую, – встає винувато і мов тільки тепер засоромившись. – Товариство творче, а я в ньому працюю. Та ви, мабуть, подумали, що за цю креативу треба мене вигнати. Чи вже й постановили?
Навчений готовності до її витівок, одказав запитанням:
– Ви для того так стильно старалися?
– Не знаю. Може, й для того, – майнула в’ялим, проте – чи так здалося – хитрим зблиском очей. Повернулась, війнувши на знесилені мої чуття ще теплим секретарним ефіром, і поступала прохолодно до приймальні.
А я за хвильку понуро – до вікна.
Тим часом на віддалений од мого вікна дах по-пташиному сідало сонце, розкрилене довгастим пурпуровим мазком хмарки зверху над самим своїм чолом, і так живо сіяло, що хмаринка аж кипіла в золоті. Небо при горизонті густо зашарілося, вище швидко ліловіло, а ще вище ставало сіро-малиновим; барви з усіма відтінками зливались і тьмяніли. Ось сонечка-голуба на крівлі сиділа ще половинка, в цю мить же на ній, мов на хвилястім плаву, колихався його лиш краєчок.
– Ніколи воно не заходить, щоб знов не зійти! – почув ще й долоню на плечі. – Тож не сумуйте мені так вельми, бо злякаюсь і запхинькаю, – поклала другу руку на друге моє плече. – Ще раз вибачте за по-да-рун-ки, – продиктувала.
Я чомусь став дивитись на неї так, як того, першого, разу.
– Ви тоді мене ще не так вимучили, як ось зараз мщу вам, – легенько порухала плечі.
– Наче так ясно, хто кого більше, – притьмом і мимохіть вилетіла моя абищиця.
– А цей гонористий часочок для нас із вами, таких однаково-безжалісних, – стояла тепер проти мене, затуливши полум’яний захід головою та вбравшись над волоссям гами горлиці в тонкий від нього ореол, – далеко ще не вечір! Так? – ласкавий кліп. – Чи ні? – палкий кліп.