Коса на камінь

Данило Юхимович
поділяє людей на дві категорії: придурні і помішані. Придурні – це ті, що на
роботах, як чорні воли, рвуть жили і ніколи не мають спочинного просвітку. А до
помішаних Данило відносить сачкуватих у ділі, зате праглих, як він казав, до
даровизни: ганятися з рушницею за звіриною, нудитися з вудкою над водою чи
цілісінькими днями бродити по грибних, ягідних і травникових місцях.

– Я, – каже
Данило, – в точку б’ю. Оприділяю почті по-научному. Я, – каже, – курю, і коли
курю, думаю. А почав курити, як на ноги став. Так що легені я вже виплював,
остався один ум. Можна представить, яку мислю нажив. Не голова – інститут, а
може, й академія.

Данилові
Юхимовичу й справді було коли впадати в задуму. Весь вік, з дитинства, проробив
на болотах. Торф різав. І всіх, хто йому вперше з якоїсь нагоди трапляється на
очі, він обов’язково спитає:

– Що таке танк,
літак, пароплав, знаєте? Знаєте. А що таке багер?

– Ну, це щось із
того, що на полі, можливо, на буряках, – починають вгадувати з ухилом на
польову техніку, оскільки Данило Юхимович – сільська людина.

На це Данило
Юхимович хизувато посмоктує сивого вуса. Це вже вік у нього такий, що й голова
сива, і вуса – як жмут шовкової трави. А замолоду він носив на собі чуба
рудуватого відтінку, ну і, звісно, природа в доважок обличчя людей такої масті
щедро обсипає ластовинням. Та попервах пшенична висипка вже насоталася стільки
вітру та сонця, що перецвіла в колір гречаної полови.

– Отож, –
відпускає вуса і натомість заряджає рота цигаркою, – ви не перший, хто не туди
верне. Тут бували такі вже, для кого, може, й ракета як п’ять пальців. – Після
цього сказаного варто злегка й посміхнутись, бо всім очевидячки – Данило
Юхимович прибріхує, але милостиво пошануємо його фантазію. – Так, ви знаєте, й
вони перед багером як отой перед новими воротами. А багер – це машина, і не
дурна. Там, у кабіні, що хоч: і ричаги, й педалі, те – руками, те – ногами.
Попробуйте справитись. І я вмів, і добре вмів… Це ж не якийсь там рік чи два,
сорок годов торф різав. З кар’єра – та в бункер, а з бункера – та на конвеєр,
дівчатам дихнуть ніколи, встигай підхопити торф’яні цеглинки, та один за одним,
та по всьому лугу… Дай, Боже, сонця, для нас дощі – вредні. Знаєте, після
війни сюди півсвіту валило. Машина за машиною. Треба ж було чимось грітися.
Якби звести докупи всіх, кого я обігрів, – і в голову не влізе…

Данило не
парубкував. Після армії як упрігся в ті кар’єри, то випрігся, як викопав до
останнього ковша торф. Здав багера – й на пенсію.

Живе Данило
Юхимович не крайнім від болотів, але близько. Там, де й батьки його тулилися.
Стару хату можна було б і не розбирати – сама б упала. Але гуртом стяглись і на
ощіп, і на зруб, і на черепицю, згукали толоку – житло видалось і виглядним, і
затишним: не протікало й не продувало.

Батьки по
старості убралися на цвинтар, і Данило Юхимович – сам. Років зо п’ять тому ще
був у парі. Коли він яругою топтав собі стежку на торфорозробку, то так
збіглося, що його сліди не були одинокими. Худеньке дівчисько з хутірця, обіч
якого коротив свою робочу дорогу Данило, іменоване Тетяною, щодня приєднувалося
до нього й дріботіло услід, вгамовуючи за спиною Данила ляк від вранішніх
сутінків та глухомані. Данило нарізав торфини, Тетяна з кількома ровесницями,
вербованими із сусідніх сіл, підхоплювали той наріз з конвеєра і викладали для
висушки на лугове чистовиння.

Оскільки Данилові
за роботою ніколи було вникати в парубкування, то й заручиновий вибір випав на
ту, до котрої звик, – на Тетяну.

Не забарився і
людський присуд: Данилові пороблено. Інакше як би це у свіжу голову прийшов
толк вибрати собі за дружину дівку, котра, коли не глянь, як з хреста знята. Ні
кровинки в лиці, ні живодайності в тілі. Данило зняв Тетяну з роботи й посадив
на хату. Щодня вона мостила вузлик з гарячою їжею і вправлялась в обідню пору
на болота до багера. Данило забув, що таке сухом’ятка.

– Отаку мені Бог
дав людину, – хвалився Данило. – Щоб не Тетяна, мене давно вже б язва з’їла.

Але Всевишній дав
Данилові Тетяну – він же її в скорому часі і забрав. Сухоти звели в могилу.
Нічого вона Данилові не лишила – ні добра, ні дітей. Більше він ні з ким не
сходився, але й досі нерозтрачена ніжність вихоплюється з його душі.

– Я, якщо по
собі, не бідую. У мене все є для споживку: і картопелька, і бурячок, і
морквинка, й цибулька, й часничок, – солоденько сюсюкає він про городину, наче
про діток.

А коли його
хто-небудь із мужиків підштрикує, мовляв, ти ще там від одинокості мохом не
взявся, він досить-таки по-серйозному збиває те глузування:

– А ти зайди та
подивися: я – в дворі, а на городі – соняшник. Нас двоє. Я його ніколи й не
саджу, однак як весна – він сходить. На одному й тому ж місці. Може, то
Тетянина душа? Бо якщо я заговорю – слухає, а закурю – одвертається…

А ще прибився до
нього Генка. Хлопчина обшмиганий, обношений, хоча і в джинсовинні, але та
одежина давно не бачила ні мила, ні голки. Такий собі невеличкий сіренький і
чубом, і лицем, і очима шустрячок. Якби до армії – то вже переросток, а як до
діла – то майстрової виучки, яка б годувала хлібом, не мав, а перебивався то
копійкою, а то й харчами, халтурячи по дворах на людське гукання.

Так оцей молодик
скоріше не прибився, а зачастив до Данила, бо він мав своє окреме кубельце, –
он окраєць руберойдового дашка, якщо кинуть оком через городи, виглядає із-під
тлустої яблуні.

Хатину ту, таку
собі рукавичку, аби було де їсти, зварити та переночувати, склала переселенка з
придніпровського села, зайнятого Канівським морем. Звали її Устиною, і була
вона уже у великих літах, хоча й зберегла у собі неабияку проворність. Надто в
самогоноварінні. Хазяйка мідних труб не мала нестачі в продукції для закваски.
За пару кілометрів димів цукровий завод, і дядьки відрами звідти перли до Усті
мелясу. З отого тягучого відходу удавалась пекуча смердючка, найпекучіша з усіх
пекучок, поперед знаних сільськими випивохами, і вони її поміж себе величали
ураганом. Та сивуха й справді валила з ніг найміцнішого здоров’яка, і ті, хто
прихилявся до Устиної сивухи, по-мертвому укладалися в кущах та ровах, у корівниках
та свинарниках, а очунявши, шукали воду по канавах, коритах та поїлках і лигали
вологу, як перегріта спекою худоба. В рукавичці переселенки теж часто юрмилися,
немов на весіллі. І захожих пригощала, та ще й сама причащалась, так що бабуся
була компанійською. Люди йшли на чарку хто з чим: з троячкою, з торбиною
картоплі, з кульком цибулі чи іншої городини, і на столі своєму вона дещо мала
і не бідкалась.

Сутолочна
одноманітність наливонів і випивонів якоїсь літньої пори була порушена появою в
хатині Устини хлопчини школярського віку. Оскільки раніше про нього ніхто із
сусідів не мав ні слуху ні духу, вочевидь засвідчений її новий приживалець всім
подивованим пороззявляв роти: хто це?

– Племінник, моєї
меншої сестри син. Рідна кровинка, це ж таке, як у всіх, – розважувала Устина
цікавих. А траплялися ще й такі, з яких аж перла непогамовність: де ж та
сестра?

– Кому воно
треба. Хіба вам свого клопоту мало, – ставила Устина крапку пересудам.

Зате Генка
видався балакучішим, і коли його хто зачіпав – звідки ти і де твої батьки, –
хлопець не ник, а навпаки, така куткова допитливість його підносила, і він з
помітною погордою за себе і свій рід просвітлював далекі уми:

– А ви знаєте, що
таке Донбас? Так я звідти, і батьки мої там були шахтарями. А чули про Шпіцберген?
Так я поясню: це острів аж біля Північного полюса. Мої батьки й там були…

Шпіцберген
приставак заціплював: а що це? Але будь-де завжди підвертаються обізнані люди.
Таким тлумачем трапився фізрук сільської школи, недавно скорочений з офіцерів
української армії.

– Є така земля у
Льодовитому океані. Норвегії належить. Вічна мерзлота. Але багата на кам’яне
вугілля. Ще за Союзу там і наші орендували шахти. Знав я такого інженера.
Холоднеча люта, сніги та льоди. Спирт виручав. Інженер той спився – вже давно
нема…

Генка теж про
батьків говорив у минулому часі – «були», і всі після фізрука повмовкали,
перейшовши на здогад: Генка – сирота…

Хлопчина під
тиском тітки Устини одмучив десятилітку і вже по дорозі підбирав недопалки, а
коли захожі за пляшкою «урагану» і йому відливали, він не відмовлявся від чарки
і вже вмів здоровитись – будьмо!

Генка після школи
нікуди й не рипався, якимось чудом його обминула армія: казали, може, Устині за
самогонкою ніколи було його прописать, а може, й здоров’ям не тіг. Допомагав
тітці по городу та по всьому тому, що зветься «піди-принеси-прийми-викинь». Був
при догляді, поки тітку носили ноги, а носили вони до того, доки не зачепилася
за гарбузиння – впала і переламала хребта.

Усім було певно,
в тому числі й Устині, котрій доля виділила вісімдесят вісім літ, що це вже
все. Пляшка теж ві-дійшла від хатини, та люду в ній не меншало: хто варив,
годував, хто бігав до лікаря й аптеки, а хто крутився поруч, аби якось зарадити
немочі.

Відчуваючи
наближення свого завершення, Устина подумки перебрала у своїй голові, кого
знала, зупинилась на Данилові Юхимовичу, найближчому і найрозважливішому
сусідові, і через людей переказала: «Генка скоро останеться один. Йому б ще ока
й доброго слова. Бог вказує на вас. Молю Господа, аби ви почули мене і
коли-не-коли приглядали за Генкою…»

Данило Юхимович
не забарився і теж переказав бідоласі: «Бігати за Генкою не собираюсь, а як
заглядатиме до мене, то це мені неважко…»

Данило таким уже
є, домовиковим і негуртовим, і коли не стало Устини, він на східцях ґанку
постояв, поки небіжчицю виносили з двору, закурив і вернувся в хату.

Устина, певне,
встигла напоумити Генку, щоб він не цурався Данила Юхимовича, бо той, дивись,
трохи-потроху, а таки втоптав стежку до сусіда. Прийде й просить:

– Діду, дайте
закурити.

– Я тобі не дід.

– Ну й не дядько.

– І не дядько, а
Данило Юхимович.

– Хай буде Данило
Юхимович. Дайте…

– А може, ти їсти
хочеш?

– Може…

– Заходь у хату,
супу насиплю…

Одинокого Генку
нужда зачастила виганяти з хатини, і він нагострював вуха, де що робиться і що
кому треба: грядку перекопати, дров нарубати… Тому за хліб і до хліба, а тому
й за копійку.

В Данила
Юхимовича, мабуть, на осокорі за хатою гніздилася сорока, бо все, що коїв
Генка, він знав на ять…

– Діду…
простіть, Даниле Юхимовичу, дайте закурить.

– То ти ж
підробляєш. Це я на пенсії, і то цигарку маю. Що, ні гроша?

– Я б не
прийшов…

– А чого від тебе
тхне? Встиг клюкнути?

– Та то ще
позавчорашнє. Угостили.

– Макуха ти,
Генко.

– А чому це я макуха?

– Бо як береш
круглячок укупі, то на щось похоже. А розтовчи – одна порохня, свині під рило.

– Нічого собі,
видумали.

– А що тут
видумувать. Ти Свиридону вставляв двері в сараї?

– Вставляв.

– А чого ж вони
на другий день вивалились? Щоб тебе так на дибки ставило…

– Ну, тоді самі
куріть. Я пішов…

Небагато й
минуло. Заявляється Генка, лікті в бинтах, і лоба зчухрано.

– А це що? Наче з
Чечні, – здвигає плечима Данило.

– Заживе як на
собаці. Дайте закурити, тільки самі припаліть, бо мені ніяк, – скидає Генка
погляд на лікті.

– То де ж ти так
насобачився?

– Було діло.
Взяли мене хлопці на дачу бетон мішати. Що там хитрого – мішав. Хазяїн поставив
ящик пива. Випили. Сіли в «пиріжок», двоє в кабіні, я – в будці. Везуть додому,
а пиво воно ж, знаєте, довго не держиться. Припекло мені, прокрив дверцята,
хотів на ходу випісятись, машина підскочила – і я на асфальті. Добре, що на
мене не наїхали. Було б…

– Краще б
наїхали, – завело Данила, – і сам би не мучився, й других не мучив…

– Ну, тоді самі
куріть. Я пішов…

Зима до весни
перепинила городні й подвірні роботи, і Генка позбувся прокорму на людях. Однак
рук не склав, а почухав голову і вискріб з неї рятівну задумку – ловити рибу.
Цебто, за визначенням Данила Юхимовича, переходив у категорію помішаних. Він
обходив околишні канави, бив кригу і намивав мотиля. Споряджав снасті, всовував
у кишеню куфайки солоного огірка й окраєць хліба, взував валянки, що лишились
після тітки, і долав сім кілометрів до борових озер, на які за окунями надилась
незліченна рать київських рибалок. Для Генки окуні – привід, а суть – в
рибалках. Бо вони перли із собою «сидори», набухкані випивкою, салом, ковбасами
і всяким іншим їством, наче зібралися на тривалу експедицію. Генка ломиком
прокльовував копаноч– ку осторонь гуртів, бо соромився приставати до них зі
своїм солоним огірком, зате київські риболови, перекинувши чарочку-другу,
нагострювали очі і помічали Генку:

– Іди сюди, чого
ти мерзнеш…

Генка
удовольнявся як хотів і чалапав додому по горло ситий, немов кіт після вдалого мишкування.

А то якось,
небавом уже смерком бралося, стукнуло у вікно до Данила Юхимовича. Старий до
шибки – Генка. Відчинив.

Генка сів на
ослінчик і зняв шапку. Данило глядь – вуха у Генки як лопухи.

– Де це ти їх
устиг поморозити?

– Та, – каже
Генка, – аж стидно. Везло, везло – й не повезло. Сів я вчора на озері, отак
недалечко від київців, у мене нема звички лізти у гущу, там такого не люблять.
А морозяка – під тридцять, не менше. Я одкотив шапку й зав’язав. Бачу, вже
обідають, на мене поглядають, а гукнуть – забули. Достав я свого огірка, голод
збиваю та й набрався духу: «Хлопці, пить будете?» – «А чого ж, наливай!» – «Так
у мене нема». – «А ми свою випили. Гукали, гукали, подумали – загордився».

Сьогодні я вже
шапку не одкочував, бо тоді не почув. А надворі, ви ж бачите, знову за
тридцять. Сиджу, кручусь, зачепив вухо — кора корою. Збіглися – горілкою
одтерли. Бачте, як вуха нагнало, сверблять – одірвав би обоє.

– Лягай під
грубу, я натопив. Зараз гусячим жиром намажу. Макуха свиняча, де ти взявся на
мою голову!

– Ді… простіть,
Даниле Юхимовичу, це ви даремно. Кожна людина шукає себе, і я шукаю. Ось
облізуть вуха, піду в магазин, наберу лаврового листя, чорного перцю і там ще
яка є приправа…

– Що, чучвиру
навариш?

– Відстала ви
людина. В кінці літа піде полювання. Попрошуся до мисливців куліш варити. Такі,
як я, у них на ура.

– Ти хоч молодий,
але вже пора струшувати дурість. Сів би на машину чи на трактора чи повчився б
у столяра. Он їх скільки в селі.

– Не переживайте.
Мої батьки на Шпіцбергені були. Я в них удався. Хочте, я й на самольоті полечу.

– Та хоч на
мітлі, аби з толком…

Нема Генки і
нема. А то являється і кладе Данилу Юхимовичу дві пачки «Прими».

– Візьміть, я
помню, як вас обкурював.

– А де ти взяв?

– Купив.

– А гроші?

– Заробив. Он у
селі металолом приймають. Живі гроші, тітка викинула під призьбу стару залізну
койку. Тільки мішала – штани рвав. А я позичив ножовку, розпиляв – і ось,
беріть, куріть.

– Так ти тепер по
дворах мотнешся? Миски, тазики, чавуни… Га?

– А ви що, чули?

– А куди я ходжу.

– Та цього лому –
де не стань. Нагнись та візьми…

Сидить Данило у
смородині, ягоди рве. Чує, гукають:

– Даниле, а йди
сюди.

Лишив куща,
вернувся до хати – стоїть Мотря Шолудива. Як ховав Тетяну, вона у півчій була.

– Правда це чи не
правда, ви за Генкою Устиним доглядаєте?

– Ну, щось є.

– Цієї ночі з
могили вашої Тетяни хреста знято. Церковний сторож гнався – не догнав. Але
пізнав – Генка…

Данило не зронив
ні слова, а тільки витер долоні об штани і подався до Генчиної хатини…

Минає города, чує
– чир-чик-чир-чик. Навшпиньки виник із-під яблуні – Генка притис дюралевого
хреста до лавки, ліву боковину уже одпиляв, пиляє другу. Данило підступився
із-за спини, розмахнувся і втелешив кулаком у потилицю. Генка ще встиг
повернутись лицем до Данила, якусь мить постояв, мовив «Ді…», звалився ниць,
перекинувся і пустив піну… Данила забирали, зачиняли і допитували. Адвокат
його виправдовував: «Людина була у стані афекту». На що Данило мав свою думку:

– Не підсобляйте
мені! Так вийшло – наскочила коса на камінь.. . Або коса, або камінь… Я суд
справив. Судіть мене.

Данила Юхимовича
ще довго тягали, та врешті-решт відпустили. Начебто назовсім. Кажуть, село
відстояло. Допік людям той Генка…

Як і раніше,
Данило Юхимович тримається хати. Але тепер щотижня заходить у церкву. Поставить
свічку, перехреститься – і додому.

 

м. Київ