Сергій Степа – український письменник, емігрант
останнього покоління. Його перші літературні твори з’явились у 80-і роки ХХ
століття. У 1994 році, емігрувавши до Угорщини, він надовго випав з
українського літераиурного процессу. В 2005 і 2006 роках в ужгородському
видавництві «Гражда» вийшли книжки його повістей та оповідань «Три повісті і
площа» та «Оповідання і целми», які
залишились непоміченими українською критикою. Твори Степи – позачасові,
актуальні, самодостатні. Петро Скунць відзначив у творчості письменника дві
домінуючі стихії: «прагнення вирватися з умовностей, які собі виробило людство»
і «спрагу жити тільки для себе».
Нещодавно в Україні у видавництві «Піраміда», в
серії «Приватна колекція», вийшов роман Сергія Степи «Дерево Дірака» про життя
українського інтелектуала в Угорщині.
Пане Сергію, як бачимо, Ви не розчинилися в
іншомовному середовищі. Що для Вас значить українська мова й література?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Насамперед хочу
подякувати за можливість розмовляти з
читачами «Української літературної газети». Це для мене велика честь. Щодо
української мови, то це моя рідна мова і означає вона для мене те ж саме, що й
для інших українців. До речі, угорці називають рідну мову мовою матері,
материнською мовою.
Ви так зненацька зникли з українського
літературного процесу. Чим займаєтеся на чужині?
Пишу, але цього
не достатньо в нинішньому світі. З 1997 року викладаю в гімназії фізику та
математику.
Наскільки легко було інтегрувалися в угорське
суспільство?
Я не
інтегрувався, або інтегрувався не повністю. Я залишився самим собою і приніс
угорцям частину українського суспільства. Завжди наголошую, що я не угорець, а
українець. Колеги виховують мене, а я виховую колег. Їх багато, я один, сили
нерівні, але поразки я не зазнаю. Допомагає мені в цьому, мабуть, і те, що я
закінчив математичний факультет угорського університету, а також результати
моєї педагогічної роботи.
Ми в Україні більше знаємо про польську,
англійську, американську, французьку літературу, а про угорську нам зовсім мало
відомо. Чи є в Угорщині професійні письменники, які не викладають в
університетах і не працюють у журналістиці, а заробляють літературною
творчістю?
У 2002 році угорський прозаїк Імре Кертейс (Kertйsz Imre) отримав
Нобелівську премію в галузі літератури за твір «Sorstalansбg» («Обездоленість»). Угорська література
різноманітна й цікава і, звичайно, є багато письменників-професіоналів. Але
треба мати на увазі, що це література невеликого народу, близько десяти
мільйонів населення, з дуже непростою мовою, складною для перекладу. Зважаючи
на це, угорська література займає відповідне місце у світовій літературі.
Вашу останню книжку «Дерево Дірака» нарешті
помітили в Україні, а ім’я Сергія Степи знову повертається до літературного
обігу. Чи хочете бути відомим на Батьківщині і чи не замислюєтеся про
повернення додому?
Хотілося б,
звичайно, щоб читач помітив ще й інші мої книжки. Що ж до повернення… Ніколи
не кажи ніколи, але ні, не планую. І, коли пишу, зовсім не думаю про те, чи
стану від цього відомим. Це як у шахах. Коли під час партії думаєш про
перемогу, то, як правило, програєш.
Яким Ви бачите свого читача?
Я виділив би дві
речі: він повинен бути мислячим і відчувати музику, ритм твору.
Чи не плануєте перекладати роман «Дерево Дірака»
на інші мови?
Не буду
заперечувати, якщо хтось за це візьметься. До речі, те, що мої твори з’явилися
у солідних польских часописах (переклав Олександр Городецький), було для мене
приємною несподіванкою.
Чи підтримуєте зв’язки з українським літературним
середовищем і, загалом, гуманітарною елітою?
Треба все-таки
зважити, що це не кордон часів «холодної війни»… Так, люди, з якими я
підтримую зв’язки, є, безперечно, елітою.
За час перебування в Угорщині, чи змінилися Ваші
прорадянські міркування та погляди на життя?
Те, чого немає,
змінитися не може. Я не був членом ні комуністичної партії ні якоїсь іншої. Нещодавно мене прийняли до Національної Спілки письменників України. І
навіть після цього мої погляди на життя
не змінились.
В чому, на Вашу думку, головна місія літератури?
Головна проблема
літератури полягає в тому, що вона часто займається не тим, чим їй належить.
Вона не створює сама себе. Бо справжня література не є фіксацією життєвих
подій, хоча й базується на них.
Чи є серед сучасних українських письменників Ваші
улюблені?
Хоч як сумно,
період захоплення чимось для мене, мабуть, минув. Я в курсі сучасного
українського літературного процесу, але прізвищ називати не буду, не впевнений,
що маю на це право. Якщо говорити про класиків, то всіх і перелічити не можна.
Відзначу, все-таки, що «Борислав сміється» із своїм Бенедьом Синицею мав би
бути романом всесвітньовідомим. Не
судилося… І не можу не згадати Скунця. Ми, молодші, навіть у розмові між
собою не кликали його Петром, а казали саме так: Скунць. Це було рівноцінне слову
«метр».
Що ж, бажаю вдумливого читача і критика. І не
забувайте, що Ви нам потрібні.
Дякую.
Постараюся.