Лишився біль покинутих мені…

**

Змалку

був я коров’ячим богом –

Пас корову чи вона мене пасла в ярках!

На початку я дуже тікав

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

навмання

попід кленом розлогим,

коли бачив – страхіття рогате!

 

І тоді наша мати –

з народним знанням! –

дрин хапала, що коло хати

в руки пхала мені навкидя

і казала:

– Не бійся, на – вдар!

Ти господар, не цар –

ти паси,

щоб корова тебе боялась!…

 

Я не бачив ніколи,

щоб з мене сміялась

корова.

От тікала – було,

як за хвіст ухопивши

за нею біг!

Бо за шкоду мене

теж нещадно

пороли –

тож нехай і вона

це затямить собі!

 

Я не бачив ніколи,

щоб зі мною корова боролась…

За налигач тягла –

як бугай був потрібен, я – вів! –

і ревла,

як хотіла на вигін корова,

з річки воду пила,

як я коло морди

з тої річечки пив.

 

Як корові булось?

Як мені –

хоч про мене вона не питала! –

а я знав що висить наді мною:

к о л г о с п!

І що кращі роки

підуть в прірву кудись

на поталу.

Та з коровою

нам непогано жилось!

 

Пасти – бути рабом

у раба…

Та й про волю

довго не знали ми дечого –

між коровою й нами

текла

між лугами чужими

вода:

кожен з нас виживав –

хто із розуму,

а хто день до вечора.

Але доки живий,

світ

корові віддам.

 

За коров’ячий хвіст

переплив я холодну воду:

пасти – значить ділити світ

на коров’ячий вигін

і шкоду.

 

Бог – це Той,

Хто розважливо знає

закони природи

і прилупи –

як лупиться щось там з яйця –

і відродження в смерті –

верби чи смородини –

і нема тому краю,

і немає кінця…

 

Роги в тебе,

чи Щось тебе штирхає рогом,

щось вороже воно?

А чи вигадка все?!

Непогано

коровою бути під Богом –

важче знати…

Важче знати,

що нас так, як мати –

н і х т о   н е   п а с е !

…Все!

 

СОНЯШНИКИ

Від біди хай Бог милує і криє,

Від підтексту цих слів поготів:

Продають Україну і Київ –

Атлас автомобільних шляхів!

 

Мчить з Чернігова траса на Київ:

Аж стискає рука рукоять –

Вздовж дороги, згинаючи шиї,

Жовті зрадники в серпні стоять!

 

Ваші ж голови скрутять на плаху,

Зріжуть, виб’ють олію, як слід:

Сонце падає стрімко на захід,

А вже соняхи зирять на схід.

 

З книг учився, що сонях щосили

Квітку водить за сонцем свою,

А тепер, наче лан спокусили

І женуть в Євразійський союз!

 

Правда з правдою в мозку боролась:

Перевір хоч сто вір – хочуть жить!

Звик в селі, що – свята корова,

А над містом собака лежить.

 

Честь тому, хто стоїть на сторожі –

Має з кухні шматок ковбаси –

Пес при службі, а інші – ворожі…

В місті всі ми потрошечку пси!

 

Містом рвем ланцюги природи,

Та не в місті сто зваб, сто причин.

На ланцюг сам біжу від свободи –

Краще чийсь, ніж самотній – нічий.

 

Що? Не здався на ласку собачу?!

Гну хвоста, щоб у зграї століть

Здохнуть з ними за дачу й подачку –

При кермі у машині сидіть!

 

Хай глобальне життя і кабальне,

Хай начальники сходять на пси,

Та як лихо приходить реальне,

Знаєм, сучий я син,

але наш сучий син.

 

І на зрадника чи розумаху

Нам скидається соняхів бог –

Це на що натаскали собаку

На ненависть

 а чи – на Любов!

 

***

 

 

Мені не жаль

нещасних журавлів,

Що дикі

в сурми дмуть журливі,

Як люди їх (за грип!) не вб’ють,

то з мандрів по землі

Повернуться в край гнізд,

закохані й щасливі.

 

Мені не жаль, як до чужих країв

Краяни рвуться в пошуках якоїсь долі –

Згадайте, як з полів в забитому селі

Тікали ми до міст з мозолів

та неволі.

 

Мені не жаль померлих в чужині,

Що їхали туди на все готові.

Лишився біль покинутих мені

Дідів і хат самотніх без любові.

 

Зжалів я жаль.

 В колишньому селі

Розритий білий льох, при нім – криниця.

І дід в машині, що вродивсь

на цій землі,

З криниці не схотів напиться.

 

Я сам – за нього! – до його води

Приник, хоч кропивою обжалився

Й жахнувсь –

сусідську два чорноклени під дих

Здушили хату, підняли і…

кронами сплелися!

 

Була тут школа – ліс поріс,

Ходила коляда й святе причастя…

Якби ж зорали, то не жаль би й сліз,

І місця, де на двох

 стояло щастя.

 

***

Я люблю жінок, мов квіти,

У трояндах

чи гвоздиках

 перед ними бузковіти…

 Мені пахне свійська й
дика

 яблунева

 і кімнатна,

 квітка-сон

 й зірки осінні,

 сніжно-біла

 і брунатна –

 Я люблю жінок в
цвітінні!

 

 І на сіні,

 і в насінні,

 як хвилюються у полі

 і в шаленому
тремтінні,

 наче листя на тополі.

 І як долі

 десь на волі,

 то на боці, то на
спині,

 як в картині

 вже лежать…

 м’які і кволі.

 А над ними –

 сині тіні.

 

 Й на піску,

 що смагне в оці,

 щось велике,
вогнелике

 в центрі себе, в
центрі світу

 нам показують як
Сонце

 І в морській ховають
піні.

 

 Я люблю жінок,

 що в’ються,

 хмелем вплутують в
зелене

 і як, душачи,

 сміються,

 потім плачуть коло
мене.

 Тільки скошених

 жалію,

 хоч цілую до отави.

 Я на кожну квітку

 мрію

 впасти

 хмар пилком жовтавим,

 кожну приймочку

 торкнути

 і припасти всмак

 вустами,

 в пелюстках, в медах
заснути –

 хай мене тоді й не
стане!

 

***

Бузок, магнолія і щось

Цвіте бузково і магнольно…

Люблю як з кимось довелось

Любитись вільно, безконтрольно.

 

Забулись дикі, що самі

Цвітуть собі рослини сущі,

Як безіменні, невмирущі

Й ми відцвітаємо собі.

 

Коли гроза тривожить брость,

Гуде медами в кожній квітці,

Хоча мені не просто хтось,

А саме ти є на примітці.

 

Але й тоді, коли гримлю,

Несамовитий в громі й сумовитий,

Тобі я вдячний, що люблю,

Що довіряєш ти любити.

 

***

Добре жити у квітці,

смачно спати в саду

 і купатись

в меду

до солодкої млості,

та лиш вітер подув,

квітку збив молоду –

впало щастя в снігу

 на калиновім мості.

 

Чи для того садив

і любив диво з див,

щоб цвіло і цвіло

та без плоду?

Що для тебе на дим

збавив час молодий,

а літа утопив,

як у воду?

 

Не пишається тим,

хто зажив самоти,

що у нього до всіх

недовіра.

Не з роси і води

засихають плоди,

не з любові у яблука

морщиться шкіра.

 

Я люблю самоту

й сміх терплю твій в цвіту.

Не терплю страху смерті

відверто.

Тільки жаль, що колись

облетить жовтий лист

і я можу без тебе

померти.

 

ТОЧКА ВИНОСНА

Жив я сам і щось там мав,

Жив – нічого не боявся,

Доки ти прийшла сама

Не своя вся – я сміявся!

 

А тепер страшне й сумне,

Сам з собою вічно б’юся:

Чи кохаєш ти мене

Неспричинено боюся.

 

Чи кохаєш ти мене? –

Заглядаю журно в очі.

День і ніч товчу одне,

Хоч того уже й не хочу.

 

Щось намріяти боюсь,

Бо намріяне справдиться.

Як загойданий встаю –

Світ хитає хитавиця.

 

Десь далеко в серці щем –

Грім боїться непокори.

В танці зоряним дощем

Іскри – точкою опори.

 

Є в нас точка виносна.

В ній сама ти не від себе –

Вкупі щось гойдає нас,

Скаче світ, земля і небо.

 

Є в нас точка виносна –

Шелестить у місті й листі,

Десь у космосі вона,

Ще з дитинства у колисці…

 

Щось тривожить душу, мне.

Ворожу на суть ворожу:

Чи кохаєш ти мене?

Сам боюсь, любить не зможу.

 

Як боюсь, що наш інтим

Переходить в жаль плакучий.

Але й ти, коли вже йти

Оглядаєшся – чи скучив?

 

І тоді мені сяйне,

Вже крізь втому перепрошу:

– Чи кохаєш ти мене?

Сам, боюсь, любить не зможу.

 

СОБАКА В ТРАМВАЇ

Стрів

 покинутого пса –

Пес всіх нюхав у трамваї:

– Плачеш, песику? Що – сам?

Що – ніхто нас не тримає?!

 

Всі по запаху чужі –

Хтось не так на тебе дихав!

Так і я ж для когось жив,

А тепер зробився

 д и к и й!

Правда ще дивлюсь, як пес,

В очі кожному

В трамваї.

Спорожнів мій світ увесь.

Та життя однак

триває –

 

Й псам не вірю!

Тільки сам

Хочу взять собі за моду:

Відігріти навіть пса –

Певно лиш собі на шкоду!

Підібрав отак одну –

Приручила мене мила!

Потім каже, що я тхну –

Не тим пахну, зрозуміла!

Інших нюхати пішла,

А нам довго видихати…

Бо нема добра

і зла,

Й перед ким відповідати!

 

Правда є

І світло, й тінь,

Є кохання – дике щастя,

Але ми із псом

не ті!

– Вчімся, песику,

Прощатись –

 

Опинившись на межі

Про кохання

мрії викинь:

Всі

По запаху – чужі,

Проти шерсті світ весь д и к и й.

 

Неприкаяне життя –

Вільно?

Так!

Що й мовить ні з ким…

 

Бо кохання – від тертя:

Доки трешся,

Доти й іскри!

 

м. Київ