Оповідання
Жив та був собі на білому світі з татом і мамою сільський
хлопчик Миша. Щоправда, мама, гладячи його по вигорілій на сонці аж срібній
чупринці, ласкаво шептала: “Миня, Миня… Маленький мій Миня”. Він то добре знав,
що справжнє ім’я його Миша, але це ж Миня говорила рідна мама, то хай буде й
так. От тільки з одним він не згоджувався про себе, що він — маленький. Ну який
же він малий, коли йому уже аж п’ять років? І дядькам, що приходили до батька
лагодити своє взуття, бо тато був швець, Мишко завжди, коли вони запитували як
зовуть і скільки років, відповідав, що Миша, гордо простягаючи назустріч їхній
руці свої розчепірені п’ять пальців і голосно ляскав дядька по долоні. На що
той, посміхаючись, говорив — молодець — і насипав йому в руку смачного підсмаженого
насіння або давав цукерку…
Це — одне, як інколи говорив тато, загинаючи правою рукою на
лівій найменший палець, коли хотів щось комусь доказати. А — друге… Тут можна
вже загнути і другий трохи більший палець… Друге — це те, що мамине “Миня” Михайликові
було миле тому, що воно дуже схоже на ім’я одної гарнюньої-гарнюньої дівчинки,
його недалекої сусідки, яку звали Маня. Хлопець знав, що насправді вона
Марійка, але, напевне, через те, що була гарнюня-гарнюня, її звали усі — Маня.
Він пильно приховував від своїх товаришів те, що вона для нього
гарнюня-гарнюня, бо ті ще будуть казати про нього, що Мишко залицяється до
Мані. А це — соромно!
Проте Маня, коли одного разу якось їла велике дозріле жовте
яблуко, то другу його половину дала доїсти саме йому, бо ще одного в неї не
було. І те яблуко було Михайликові найсмачнішим на світі.
Отож Маня і Миня разом звучало дуже гарно. Правда, мама
дівчинки — тітка Ганна інколи, кличучи її до хати, гукала: — Мар’є! Досить там
галалакати з парубком (Це вона про мене!), йди мерщій обідати, бо вистигає борщ
на столі. Не гайся!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У Мані була ще трохи старша за неї теж ловка сестричка Галя.
І Миша частенько думав: як ото несправедливо, що в тітки Ганни і в дядька
Опанаса (Маніного батька) аж дві гарні дівчинки, а він тільки один. Хоч,
звичайно, у дворі ще був пес Сірко і корова Зойка, на яку він, до речі, коли
був ще малим, говорив — маня, замість того, щоб звати коровою. Вона дуже
повільна й ласкава. Коричневого кольору з білою лисинкою на лобі поміж
невеликих й негострих рогів. Коли вона приходила з черідкою сусідських корів на
обід, то Миша відчиняв їй хвіртку, дочекавшись, що Зойка поверне від табуна до
двору.
Одного разу під вечір навіть трапилося таке (це ще коли він
був зовсім малим!), що якась чужа з великими гострими рогами корова підійшла до
нього, понюхала і притисла Мишу своїм лобом до плота, упершись рогами у дошки.
Миша й не злякався, а так просто сів між рогами коло хвіртки на траву й сидів
аж поки не підійшла їхня Зойка і не відштовхнула в бік корову своїми короткими
негострими рогами й пішла з Михайликом у хвіртку до двору…
…Мама сідала з білим відром на стільчик біля Зойки і
розпочинала її доїти, видзвонюючи цівками молока в дно дійниці. А Мишко стояв
перед коровою, підсовував їй у корзині найсмачнішу траву і ласкаво чухав на
голові за рогами в корови ямку.
Зойка ласкаво дивилася на нього своїми великими темно-синіми
глибокими очима, а інколи навіть було, що й лизне жорстким язиком його срібну
чупринку.
Мати, подоївши, наливала велику чашку ще з пінкою запахущого
теплого молока Михайликові, він його випивав і йшов до хати.
Якось взимку, коли була відлига й кругом лежало багато
пухкого глибокого снігу, Миша весело грався в сніжки з однолітками. Цього разу
Маня, підкравшись з-за спини, жартома сипнула йому за комір холодного-холодного
(а від несподіванки аж гарячого!) снігу. А він, схаменувшись, на здачі сипнув
їй в обличчя теж цілу пригорщу з двох рук. Дівчинка ж, дзвінко сміючись,
сяйнула голубими очицями й побігла в бік свого двору. А Миша пішов додому, хоча
й хотілося гру ще продовжити, та за Манею уже зачинилась хвіртка…
У Миші в хаті у цей зимовий вечір була якась особлива
настороженість. Мати в печі розігрівала нащось чавуна з водою, а батько вніс і
поставив коло дверей цілий обмолочений сніп. Його солома, обігрівшись від
холоду, гарно пахла свіжістю.
Миша згадав, як мати з батьком під час обіду говорили про
те, що нібито цієї ночі їхня корова Зойка має привести теля. Але як вона його
приводитиме, хлопець звичайно не знав. Ну та й що тут такого? Приведе, то
приведе, і буде воно жити в хліві разом зі своєю матір’ю. Проте батьки чомусь
хвилювалися, мов би чекали якогось особливого гостя…
Миша хутко повечеряв і ліг спати на свою розіслану постіль
на полику, який займав простір між піччю й протилежною їй боковою стіною. А від
печі до полика був широкий пічний припічок. Миша з нього, немов із сцени у
клубі, бувало, батьковим і материним відвідувачам розказував напам’ять гарного
вірша про те, як
“В лісі, в лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялинонька
І зайчик з нею ріс” і так далі.
Миші прихожі плескали в долоні й давали якогось гостинця.
А таких гостей було чимало: чоловіки приходили до батька
полагодити то чоботи то ще щось, жінки до матері — погомоніти чи щоб вона їм
поворожила на картах.
Миша зараз згадував про це й потроху засинав, не звертаючи
уваги на батьків, що все щось шептались і копошилися в кімнаті. Потім йому
згадалося ще як приходила до них гарна з себе тітка Настя, що все ждала з війни
свого чоловіка Андрія, хоч ніякої війни вже давно й не було. З нею разом
приходила ще й дівчинка, теж Марійка, з якою Миша в парі співав матері й тітці
Насті пісню про Катюшу й “стєпного сизого орла”. У нього якось ніяк не виходило
правильно вимовляти слово “орла”, і він виспівував його “олла”. Мати, тітка й
дівчинка сміялися й поправляли його. Це було найчастіше вечором, коли тато йшов
на залізничну станцію на цілу ніч служити на стрілках, бо він працював ще й
стрілочником. Був би він вдома, то захистив би Мишу від їхніх смішок.
Але зараз Миша уже спав міцним сном, і йому снилося, що він
в їхньому сільському клубі стоїть на сцені разом із Манею й співають людям про
того ж самого орла й гарно й чітко вимовляє саме “орррла”, бо ловко підспівує
його Маня, а не ця ряба тітчина онука…
А вранці, коли прокинувся, то ніяк не міг повірити тому, що
сталося. Йому здалося, що він ще спить, бо навпроти полика, де хлопчик лежав,
навпроти вранішнього залитого сонцем намерзлого зимового вікна стояло якесь
диво й пильно дивилося на нього своїми ясними синіми очима. Воно невпевнено
трималося на розставлених чотирьох ногах, все у білих і чорних плямах. Та так
схоже було на невеличку корівку, що хлопчик не витримав і від захоплення
вигукнув:
“О — о — маня!”
Так він колись, коли ще був зовсім маленьким, називав їхню
корову, але мати нині його тут же підправила: “Ні, синку, це не маня, а миня,
бо він бичок, а не теличка. Це нам цієї ночі привела наша корова Зойка”.
А миня стояв на золотій пшеничній соломі з того снопа, якого
батько вніс ще звечора, уважно дивився на Мишу і з його живота бігла
золота-золота цівочка й світилася на сонці, ніби та ж соломинка. Миня — пісяв
чи то з радощів, що побачив хлопця, чи з переляку.
Тут Миша нарешті зрозумів, що це не сон, адже коло
маленького теляти стояли в замилуванні Мишків тато Петро і мама Федора…
Хлопчик аж підскочив на постелі. Боже! Яка радість! Адже
тепер він буде уже не сам у дворі, а з ним завжди ходитиме поруч ще один миня.
Питиме разом видоєне мамою тепле смачне молоко й бігатиме за Мишею по двору і
всюди-всюди.
А потім Миша розкаже про нього Мані. Отож вона нарешті від
захоплення перейде до них жити, а в тітки Ганни і дядька Опанаса залишиться теж
ловка й мила Маніна сестричка Галя.
Так він собі гадав, а його миня чомусь фиркнув носом й з
нього перестав бігти на солому золотий струмочок.
— А влітку, — далі думав собі Миша, — вони з Манею та минею,
набігавшись по двору досхочу, виводитимуть свою маленьку корівку пастися на
сусідній зелений лужок.
Так собі думав після сну Миша. А новий маленький миня
захоплено дивився на хлопчика і мило по-телячому посміхався.
м .Київ