Шануймо класиків

Кажуть, три речі можуть звабити людину – кохання, багатство
та слава. От про неї – про славу – та ще й у контексті літературних премій, і
хочеться сказати кілька слів. Бо пов’язано з тим чимало курйозів. Ну, хто зараз
пам’ятає, що лауреатом Шевченківської премії з літератури 1964 року поряд із
Андрієм Малишком став… Микита Хрущов? Піднесли тодішні гауляйтери України
премію дорогому Микиті Сергійовичу на тарілочці, не знаючи, як іще вислужитися,
а він і зрадів. Підступна штука ці премії – коли людина одержує їх незаслужено,
то зрештою починає думати, буцімто вона чогось-таки варта. Інша справа, що
через півроку дорогого Микиту Сергійовича товариші по зграї нагнали, і про
Шевченківську премію для невігласа відтоді якось не прийнято згадувати, а
«безсмертні писання» відразу здевальвували й пішли піонерам на макулатуру.

 Наступник Хрущова –
дорогий Леонід Ілліч – запрагнув уже більшого. Як дотепно зазначає з цього
приводу «Вікіпедія», «групі відомих радянських журналістів було доручено
написати спогади Брежнєва». А коли спогади були написані, розтиражовані та
обговорені чи не на всіх будмайданчиках і фермах гігантської країни, Брежнєва
ще й нагородили за них Ленінською премією в галузі літератури 1979 року (до
речі, всупереч статуту, за яким ці премії присуджувалися раз на два роки,
причому в парні роки.) А ще за написані групою журналістів спогади (може, хто
пам’ятає рядок із дуже радянської пісні «все, что было не со мной, помню» – це
саме той випадок) Брежнєв, за даними тієї ж Вікіпедії, окрім премії, одержав
179 241 карбованець гонорару.

Але то, як мовиться, справи днів далеких, коли ще й
незалежної України не було. А от порівняно недавно літературну громадськість
збурило повідомлення про присудження українському перекладачеві Юрію Прохаську
Австрійської державної премії з художнього перекладу «Трансляціо» за 2008 рік. І
от що цікаво. Згідно з прес-релізом австрійської Спілки перекладачів від 13
січня 2009 року, перелік робіт премійованого (а з-поміж них такі твори, як
«Йов» Й.Рота, «Людина без властивостей» та «Три жінки» Р.Музіля, «Зниклий
безвісти» («Америка») Ф.Кафки та інші) справді викликав повагу.

Втім, не варто квапитися з висновками. Бо якщо зайти на
сайт, скажімо, бібліотеки Києво-Могилянської академії, там за Юрієм Прохаськом
станом на 2008 рік числиться лише «Готель Савой» Й.Рота (2006 р.) Ще два (!)
перекладених ним видання «Зниклий безвісти» та «Йов», як зазначено в покажчику,
побачили світ 2009 та 2010 років відповідно, тобто вже після одержання за них
паном Юрієм премії. Що це – неймовірна прозірливість журі чи наслідок видавання
перекладачем бажаного за дійсне – судити не нам. Але й це ще не все.

Якщо уважно почитати «Зниклого безвісти» в інтерпретації
Юрія Прохаська, то стає очевидним, що робота ця заслуговує хіба що на
літературний фейлетон або бесіду зі студентами-філологами про те, як не слід
перекладати, але аж ніяк не на премію. Тут надибуємо і «останні порухи вже
зупиненої машинерії», і Карла, який «із невдаваною полегшею відчинив двері», і
«зужите там, нагорі, на кораблі, світло», і того ж таки Карла, який цього разу
«стояв, незручно притиснений до підпори ліжка», і іншого персонажа, котрий
«міцно почухав у своєму темному, короткому, цупкому волоссі», після чого
«штурхнув його (себто Карла – Авт.) в груди просто-таки грубо, назад на ліжко»,
і ще багато чого. І це лише на перших трьох сторінках першого розділу роману,
названого перекладачем «Грубник». Бо, за версією Юрія Прохаська, на кораблі – а
дія роману відбувається на кораблі – мабуть, палять груби, а отже, є там і
вікна (так у перекладача), мов у сільській хаті. Тож доводиться зайвий раз
подякувати долі, що залишив нам цей розділ у своєму тлумаченні незабутній Євген
Попович, в якого і персонаж цей, звичайно, не грубник, котрий «в цілковитій
притомності сказаного запхав руки в кишені» (так у Прохаська), а кочегар, який
«ніби наново усвідомивши це, засунув руки в кишені» (так у Поповича).
Відчуваєте різницю? Отож-бо й воно. Ну, не знають австрійці української, от і
дали маху з Юрієм Прохаськом, що тут вдієш?

 Адже професійно (на
відміну від загального «подобається – не подобається) про якість перекладу
можна говорити лише за умови належного володіння обома мовами. Саме тому, не
знаючи старосаксонської мови, ми – мабуть, на відміну від членів журі
літературної премії імені Григорія Кочура, – не можемо по достоїнству оцінити
інтерпретацію стародавнього епосу «Беовульф», здійснену Оленою О’Лір. А от
формулювання «за переклад… з дотриманням розміру оригіналу та відтворенням
алітерацій і асонансів», поза сумнівом, викликало б іронічну посмішку в самого
Григорія Порфировича, який дотримання особливостей оригіналу вважав не
чеснотою, а обов’язком перекладача.

 Журналові ж «Всесвіт»
з поваги до Миколи Лукаша та перших лауреатів премії, що носить його ім’я,
можливо, краще було б у певні роки утримуватися від її присудження. Навряд чи
наш геніальний перекладач міг би уявити, що літературною премією його імені
буде пошановано практично невідредаговану версію роману, яку можна не читати
далі четвертого абзацу, де три речення починаються словом «зараз» і де
перекладачка вжила неіснуюче слово «впорядковувальні» (мабуть, замість
«опоряджувальні»). Сумнівним видається також не лише відзначення, а й саме
друкування у «Всесвіті» повісті Г. Гарсії Маркеса, і не лише з точки зору
дотримання авторського права, а й тому, що вперше переклад цього твору в
інтерпретації цієї ж перекладачки був надрукований… ще 1980 року в журналі
«Вітчизна».

 Ми підтримуємо слушну
думку перекладача й перекладознавця Сергія І. Ткаченка про те, що слід,
безумовно, вітати нові перекладацькі версії знаменитої «Осінньої пісні» Поля
Верлена, яка, на його глибоке переконання (і на наше також), є мірилом
перекладацької майстерності — «навіть тоді, коли вони не стають фактом
української поезії, залишаючись об’єктом уваги вузького кола фахівців. В ідеалі
— кожен перекладач, подаючи, образно кажучи, заявку на вступ до працівників
цього вкрай нелегкого і надзвичайно шляхетного мистецтва, має складати
універсальний «іспит на професійну придатність»: виносити на суд читацької
громади своє тлумачення цього видатного шедевру». Водночас ми не можемо не
погодитися з культурологом і перекладачем Лесем Герасимчуком, що в Україні до
світової лірики «сьогодні, на жаль, ставляться, як до поточної продукції з
нашвидкуруч римованих рядків».

 Класичним прикладом
того, як тлумач-початківець, який ще не володіє тонкощами високого мистецтва
художнього перекладу, зазнає закономірної і прикрої невдачі, слугує доволі
незграбна версифікаційна спроба Дмитра Чистяка. Бо якби Верлен і направду писав
такі примітивні вірші, які ми бачимо в безпорадній інтерпретації Чистяка, то
залишався б віртуоз віршованого слова серед перших зірок четвертої величини
свого часу, та й годі. На місці добірних і бездоганних рим «Осінньої пісні»
(«longs»—violongs», «l’automne»—«monotone», «l’heure»—«pleure», «de lа—а la»,
«emporte»—«morte») у переказі Чистяка читаємо: «тон»—«втом»,
«скрипки»—«скриком», «лячно»—«плачу», «лист»—«шелестить», «вперто»—«смертю»,
що, зрештою, зводить нанівець меланхолійні поетичні емоції французького лірика
і не полишає жодного сліду від Верленової простоти, природності й досконалості
вислову.

 «Що ж чигає на наш
художній переклад тепер?—запитує добре відомий вчений у галузі вітчизняного
перекладознавства Роксолана Зорівчак. — Здавалося б, у вільній Україні мають
бути створені ідеальні умови для його повноцінного розвитку. Та сувора
дійсність засвідчує протилежне. Ступивши крок у нове тисячоліття, ми чи не
найболісніше відчуваємо зміни, передусім, у сфері мовній: полишаючи мовлене,
пісенне слово, притлумлюючи властиве нам прагнення мислити образами, ввійшли ми
в світ прагматичний, суперраціональний, де почуттєве, багате на стилістичні
нюанси слово стає не тільки чимось дивним, а й начебто зайвим, старомодним».

 Порушення системи
римування, ігнорування звукової структури цієї перлини світової лірики
призводить до закономірної втрати простоти й природності звучання оригіналу,
його неповторної поетичності. Це й демонструє Д. Чистяк (вражаючи нас, за
словами Івана Рябчія, «неймовірною перекладацькою еквілібристикою») у своєму
доволі далекому від змісту й образності переказі «Осінньої пісні», який нерідко
переходить у закручені замороки та беззмістовно зліплені слова: Лоскітний тон
// Осінніх втом // Скрипки // В серці надлом // Робить колом — // Скриком. //
В’яне мій дух // І від задух // Лячно, // Як защемить // Спомину мить — // Плачу.
// Лину вві млу, // Гру вітру злу // Вперто, // Мов палий лист, // Що шелестить
// Смертю. Перекладачеві безмежної ерудиції Григорієві Кочуру, який застерігав,
що «відхід від простоти, найдрібніший прояв штучності, силуваності у вислові не
менш убивчий для перекладу з Верлена, ніж неувага до звукової структури»,
вдалося майстерно відтворити смислову і звукову структури «Осінньої пісні» П.
Верлена, його емоції, вкладені в монотонний перебіг звуків: Неголосні // Млосні
пісні // Струн осінніх // Серце тобі // Топлять в журбі, // В голосіннях. //
Блідну, коли // Чую з імли // Б’є годинник: // Линуть думки // В давні роки //
Мрій дитинних. // Вийду надвір // Вихровий вир // В полі млистім // Крутить,
жене, // Носить мене // З жовклим листям.

Варто процитувати вдумливому читачеві український підрядник
цього вірша, який наводить Г. Кочур у статті «Верленове “Мистецтво поетичне”»:
Довгі ридання // Скрипок // Осінніх // Ранять моє серце // Томлінням
одноманітним… // Аж задихаюсь // І блідну, коли //Дзвонить годинник; // Я
згадую // Колишні дні // І плачу. // І я виходжу // На вітер лихий, // Що
носить мене // Туди-сюди, // Неначе // Пожовклий лист.

Недоладні відхилення від оригіналу, розбіжності у строфіці й
римуванні наявні також в інших інтерпретаціях Д. Чистяка, якому, на жаль, так і
не вдалося відчути й зрозуміти видатного французького лірика, проникнути в його
творчий задум і відповідно знайти форми адекватного відтворення ритмомелодичних
особливостей оригіналу. Так, скажімо, у плані цілісного відтворення окремих
деталей і всього першотвору недопустимими недоладностями знову є в переказі
Чистяка «Вечірніх заграв» Поля Верлена нелогічне й вигадане додавання від себе
(«гра-жура», «тиха гра», «багро(?) видінь» тощо), нехтування чіткої,
дисциплінованої, класичної форми, постійне вживання неточних рим
«просторі»—«змора»; «жура»—«заграв», «ллється»—«серця»;
«портрети»—«простертих»—«стерта»—«простерта» замість точних верленівських
«affaiblie»—«mйlancolie»—«s’oublie»; «champs» — «couchants» —«chants»; «rкves
—«trкves»—«grкves»: На поля просторі // Сиплеться жура — // Вечорова змора //
Сонячних заграв. // Колисково ллється // Їхня гра-жура, // Тиха гра для серця
// Сонячних заграв. // Дивні снів портрети — // То від сонець тінь, // На
пісках простертих. // І багро видінь // Відпливає, стерте, // У піщану тлінь,
// Ніби сонець тінь, // На пісках простерта. Для порівняння подамо й адекватний
переклад цього вірша, створений геніальним українським перекладачем, митцем і
віртуозом слова Миколою Лукашем, який вважав, що для перекладача чи не
найбільше значення має володіння мовою, на яку здійснюється переклад: Вогні
мерехтливі // Лягли на поля // В вечірньому тливі // Сумує земля. // В
вечірньому тливі // Хтось серце люля, // Пісні сиротливі // Співає земля. // І
дивнії мрії // Встають мов сонця, // Hа заході ж мріє // Початок кінця, // Там
привід багріє // Якогось гінця, і дивнії мрії // Снують без кінця.

На жаль, такі порівняння не на користь Дмитра Чистяка можна
було б продовжити. Звичайно, це не могло зупинити журі премії міністерства
культури Федерації «Валлонія-Брюссель» у галузі художнього перекладу, яке цю
премію за 2012 рік якраз Чистякові і присудило. Мабуть, у згаданому журі
розуміються на українських перекладах так само, як їхні австрійські колеги у
випадку з Юрієм Прохаськом. Але сьогодні перекладач-початківець, один із
яскравих представників «сучукрперекладу» претендує ще на літературну премію…
імені Максима Рильського в галузі художнього перекладу. Здавалося б, нонсенс,
але факт: дехто в літературному середовищі цей замах на класика підтримує,
вочевидь не усвідомлюючи, що номінант на премію повинен відповідати критеріям
людини, чиє ім’я премія носить.

Всеволод ТКАЧЕНКО,

голова Tворчого об’єднання перекладачів Київської
організації НСПУ

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,

заступник голови Творчого об’єднання перекладачів КО НСПУ