“Цвіт сльози”. Під такою назвою у видавництві «Друк Арт» вийшла у світ чергова, п’ята, книга заслуженого журналіста України, члена Національної Спілки письменників України Василя Нагірняка. У його творчому доробку повість і трилогія «Во Славу Золотого Тризуба» про Провідника ОУН-УПА Степана Бандеру, повісті «Стихія води і грому» про повеневий армаґедон у Карпатах та «Орфей Собору Нації» про композитора Володимира Івасюка, який на вівтар свободи української нації приніс пісню, напоєну з живого джерела і викресану з народного нурту предків, за що вороги розіп’яли його на хресті. Презентуючи нову книгу письменника на шпальтах нашої газети, ми вирішили повести розмову з її автором – Василем Нагірняком.
Вітаючи вас, Василю Васильовичу, з новою літературною працею, представляємо її читачам. Отже, про що йдеться у вашій книзі. Це публіцистичний твір чи літературно-художнє видання?
«Цвіт сльози» – це роман про життя і боротьбу селянської родини Павлових-Нагірняків на рідній покутській землі, яку спустошували монголо-татарські орди, польські, австро-угорські, московські та німецькі поневолювачі. Покутяни не корилися завойовникам споконвіків. Чинили спротив панам і вельможам, зайдам усіх мастей, які нищили калиновий цвіт українства.
Сміливці-Нагірняки ринули у бурхливе річище українського зриву. Стали до борні за Самостійну Україну під стяги Легіону Січових Стрільців, Української Повстанської Армії, ОУН-УПА Степана Бандери. Їх не зламали ні висилки, ні спецпоселення, ні дикі сибіри, тюрми і колючий дріт. Ворожі кулі обривали молоде життя патріотів, які відлітали до Господа із громовим гаслом: «Слава Україні!». Зі смутку та журби Павлова калина ронила білий цвіт. Цвіт сльози.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ваша книга – це, я б сказала, історія України на прикладі однієї покутської родини, родовід якої починається від предка Михайла. Але ж Михайло – людина гір, а Покуття – рівнинний край.
Саме так. У давнину полонинський ватаг Михайло разом з вівчарями-пастухами переганяли з гір вилітувану панську маржину на торги за Дністер. Серед поля у порослій високим очеретом болотистій місцині кілька корів застрягли та геть ослабли – впали на ноги. Знесилені, вони вже не могли рухатися.
– Ви женіть маржину далі, а я зостануся тут. Не залишимо ж слабих корів у полі, аби згинули. Бог не простить. А дідич три шкури здере з кожного. – Так мовив до пастухів Михайло. Зробив із верболозу хату-зимарку, а для корів – загороду і залишився з маржиною та вірним другом Вівчариком зимувати. Визимували. Полюбилися горянину ці поля. Залишився тут, обзавівся сім’єю, ґаздівкою. Гірського чоловіка Михайла, який замолоду жив у Жаб’ю, на високих горах, а тепер розклав ватру життя у полі, на придністровській землі, стали називати Нагірняком. Родове дерево Нагірняків розцвітало і плодоносило. Гірські Черемоші, зібравши цілющі води з потоків та рік, несли свої бистрі води у Прут-ріку, яка співала переливами-водограями і дарувала їх Дністру, неподалік якого розправляло плечі життя і вже дихало на повні груди покутське село Торговиця.
Минали роки. Десятиліття. Престол Божого світу посідали все нові й нові століття. У книзі йдеться про те, як на щедрі та багаті придністрянські та припрутські землі почали нападати вороги – монголо-татарські орди.
То були страшні часи. Монголо-татарська орда спустошувала край набігами. Вороги загарбувати людське добро, відбирали у селян маржину, а їхні хати спалювати дотла. З неймовірною жорстокістю та нечуваною злістю вбивали простих і беззахисних людей або забирали їх із собою у полон і перетворювали на рабів. Триста років, із п’ятнадцятого по сімнадцяте століття, торговицьку землю мордували набігами дикі кочівники. Про звірства та жорстокість татар дійшов поголос у народних переказах та легендах до сьогоднішньої днини. Горіла земля під ногами, тремтіло та ховалося від списів і мечів беззахисне небо. Чужинці не жаліли ні старих, ні малих. Якби могли, то порубали б мечами й небо, переполовинили б усю землю. Така страшенна лють кипіла у їхніх жилах, у чорній крові цих бездушних диких сотворінь у людській подобі. А скільки торговицького люду, як і селян з довколишніх сіл, забрали татари з собою у полон і повели до хана у ясир. Сумні то були часи. Ой, які сумні-невеселі. Скорботою озивалися на кожному кроці. Сльозами розпуки і болю покрилися усі поля й омилися невинною кровію. Дітей лякали татарами донедавна – такий страх і неслава про жорстокість цих дикунів залишилися у пам’яті народній по сьогодні.
У контексті історичного екскурсу ви розповідаєте про те, як неволили і тягнули жили з селян Покуття та всієї Галичини поляки, австро-угорці, як знущалося з людей оте пихате вельможне панство.
Селяни знемагали від безправ’я і рабства. Край заполонили жорстокі тенета панщини. Простолюдина загнали у глухий кут: відбирали землю, позбавляли будь-якого права. Поляк міг запросто убити людину, його не судили, треба було лише заплатити казні штраф. Відібрати у селянина життя, залишити сім’ю без годувальника шляхтичі оцінювали у десять грошів. Заплатив сотню грошів – то можеш убити, поляче, десять українців. І знову топтати бусурманським чоботом українську землю. І знову, вишкіривши зуби, чинити поглум над босим і голодним селянином.
Українець вже не належав ані собі, ані своїй сім’ї, ані рідним дітям. Він був власністю вельмож і магнатів-чужинців, які, мов те чорне вороння, вкрили беззахисну землю. Гострі дзьоби чорних воронів пили українську кров і довбали українське серце. Воно кровоточило не одне століття, але ворогу не давалося на поталу. Знемагало від болю, але не зупинялося, заживлювало рани і чекало нового дня, коли нарешті щезне навіки уся чужинецька зграя кровопивців з рідної землі.
Перший, хто з вашої покутської родини став на прю з ворогом, був ваш дід Василь Нагірняк з роду Павлових.
Будучи молодим, дужим парубком, він сказав своєму батькові, що піде воювати. «У читальні «Просвіти», – повістували хлопці, – вороги з Московії сунуть на нашу землю, треба боронити рідний край. Росія, а з нею і другі держави хочуть нас завоювати. А ще казали у «Просвіті», що як переможемо москалів, то Австрія дасть нам волю. Україна буде самостійною, якби окрема собі держава. І уряд матимемо свій. Австрійці вже нам тоді не будуть до розказу…»
Василь разом з покутськими хлопцями, молодими відчайдухами з усієї Галичини вступив до Легіону Січових Стрільців – Українського добровольчого легіону в складі австро-угорської армії, яке кинуло виклик вовчим планам російської імперії. У вогняному пеклі з ворогом минув рік, другий, третій. Не раз здавалося, що ось-ось ворожий багнет закривавить його тіло. Та смерть не чіпала покутянина, бо був сильніший за ту смерть. Доля вже давно написала на пергаменті життя Господніми літерами, що Василь має повернутися додому живий і здоровий. Але то буде не скоро, бо перед ним війна. Страшна війна. І знову сотник гукає у весь голос: «В атаку, січовики! Уперед! За Україну!». І знову хлопці вистрибують з окопів. Багнети вперед. І знову в бій!..
Слава Богу, настав кінець тій страшній війні, у якій зійшлося мало не пів світу і яка переорала рідну землю чорним плугом страждань і смерті. Та ворог, як той хижий звір, знову гострить кігті, знову готується до війни. Знавісніла та ненаситна Польща вкотре хоче закинути зашморг на нашу волю.
Василь Нагірняк разом зі своїми бойовими побратимами-січовиками вступає до Української Галицької Армії. Його як досвідченого і загартованого в боях січовика призначають четарем УГА, і він разом з братами-галичанами боронить проголошену першого листопада 1918 року у Львові молоду Українську державу – Західно-Українську Народну Республіку.
Українську справу батька Василя Нагірняка продовжила дочка Ганна вже під час німецько-московської окупації у 40-х роках.
Січовик Василь після Листопадового зриву та боїв з ворогом у складі Української Галицької Армії повернувся додому, одружився з сільською дівчиною Іриною. І народили вони та виховали в українському дусі чотирьох дочок: Ганну, Євдокію, Настю та Марію. Батьки, як і патріоти-покутяни Торговиці, ринули у бурхливе річище нового українського зриву. За нації вільнії права. До борні за українську правду і волю у полоні польської екзекуції стали українські осередки по всьому Покуттю. По всій Галичині. «Каменяр», «Просвіта» «Рідна школа», «Союз українок», «Жіноча громада», «Луг», «Сільський господар», «Сокіл» лупали польську скалу і вимітали варшавське сміття з рідної оселі. А в селянську хату під солом’яною стріхою просили Шевченка. Тим часом доньки Павлових підростали. Ганна вже разом з батьками у Шевченковій «Просвіті».
З вересня 1939-го рідну землю вкриває червона кремлівська орда, а через два роки починає топтати німецький чобіт. У жовтні 1941-го в Торговиці-Пільній постало до борні з ворогом товариство приречених на смерть п’ятьох безсмертних українців, які зцементували кров’ю осередок Організації Українських Націоналістів. Ганна дає клятву на вірність ОУН, яка хоче бачити Україну Самостійною. Спочатку зв’язкова кущової сітки ОУН, а пізніше станична ОУН-УПА Ганна Нагірняк, підпільне псевдо «Оксана», разом з кущовим Провідником ОУН Дмитром, підпільне псевдо «Остап», борються до загину і з озвірілим фашистом, і з червоним «братом-визволителем» зі сходу. І приймають смерть заради вільного життя вільних українців.
За український чин вороги карали немилосердно: і батьків, і сім’ю та родину. Не шкодували навіть дітей. Тяжкії муки чекали на кожного непокірного.
Ірину, матір убитої совітами доньки Ганни, мордували у Станіславській тюрмі. Потім усю сім’ю запроторили до Сибіру – вивезли на спецпоселення в Омську область. Мати з доньками тікає з Сибіру додому. Через підступних зрадників-запроданців знову потрапляє в руки москалів. Знову тюрма, а після – знову і знову дика сибірська мерзлота.
Уся моя родина і по батьковій, і по маминій лінії була виселена у Сибір. Бо бандерівська родина, бо захотіли Вільної України, воювали за неї, допомагали Українській Повстанській Армії, ненавидять радянську владу. Бо «вороги народу». Клеймо «вороги народу» розвіяла, пустила за вітром у 1991 році незалежна Україна, яка реабілітувала батьків і всю Павлову родину.
У книзі детально розповідається про ті стражденні часи нашої історії, про героїчний чин покутян-патріотів. Про їхню самопожертву заради майбутнього. Про високу мету українців, які підписалися на смерть. І про зрадників-запроданців, прислужників москалів та про їхні підлі вчинки ви також знайдете оповідь у книжці.
Трагічні сторінки в родоводі покутян-Нагірняків на цьому не завершились.
Так. Не завершились. Ще на початку двадцятого століття галичани у пошуках кращої долі виїжджали за океан на заробітки. Тільки їх і бачили в рідній стороні. Через сотню літ ситуація повторилася. Українці знову подалися за кордон на заробітки. Чи не пів села виїхало і з Покутської Торговиці. А їхні осиротілі будинки плачуть з гіркої долі і волають до Господа, щоб їхні господарі повернулися додому.
Чужа заобрійна сторона принесла у дім Павлових нащадків велике горе…
…Біля рідної хати повід саду, де колись буяв зеленню живопліт, зацвіла калина, яку батько малесеньким пагоном заживив від Павлової хати. Яка ж вона гарна. Яка ж вона мила, несказанно біла. І яка ж вона багата квітами-оберегами, як вічного життя родовід. Підходжу ближче, вдивляюся у це дивовижне природне божество. Бачу світ невидимий предків своїх. І людей з мого світу, які обійняли Всевишнього, зримо бачу. Тепер вони янголами повернулися на білий світ. У кожному суцвітті Господнього дерева оселилися. Щоб бути ближче до Павлової родини. Щоб білим цвітом червоної калини возродитися…
Трагізм у вашій книзі оповитий червоною калиною патріотизму. Патріотизму українства. Патріотизму вашої родини, яка стала на шлях боротьби з ворогами рідної землі. Перемогла ворогів. І перемогла смерть.
Я мусив стражденну долю великих пращурів своїх, покутського роду Павлових-Нагірняків, на світ Божий піднести. Вони село рідне, Торговицю, одухотворили життям. Вони землю свою ніколи не випускали з серця свого і душі. І ворогам не зволили її поганити. Воювали. Гинули. Долю страдницьку, нещасливую не проклинали, а любили. Тепер білим калиновим цвітом возродилися. Павловою калиною зацвіли…
Я прощався з калиною, щоб повернутися до неї знов і знов. Заглянув у душу кожного білоцвіту живої Павлової душі. Я вас не покину, мої рідні. Я до вас прийду. Як настане і мій час. Глянув у вічі калини. Очі цвіту калини пустили сльозу… Цвіт сльози…
Щиро дякуємо вам, Василю Васильовичу, за інтерв’ю. За таку глибоко історичну, національно-патріотичну книгу.
Презентуючи книгу, ми оглядово погортали її сторінки. Коли читач візьме книгу в руки, розгорне її, то пройде той нелегкий, вистражданий гіркою долею шлях покутської родини Нагірняків з початку запалення ватри життя у Торговиці Пільній і аж до нинішньої днини. Йтиме життєвою стежкою разом з головними персонажами роману й долатиме неймовірно важкі труднощі. Читач відчує на собі той важкий хрест, який ліг на плечі Матері України, який несли крізь колючі терни мої предки, мої батьки, мій дідусь – січовий стрілець, четар УГА Василь Нагірняк, мамина рідна сестра станична ОУН-УПА Ганна-«Оксана», мої батьки Василь та Анастасія Нагірняки, уся Павлова родина. Їм я присвячую свою книгу, їхню сповідь-боротьбу перед покутянами нової доби, перед українцями – Вільними, Свобідними і Незалежними.
Наостанок хочу сказати, що нам потрібно ще ох як багато зробити, аби Україна стала насправді Українською. Ми можемо! Ми зробимо. Тільки потрібно свої серця віддати Україні.
Слава Україні! Героям Слава!
Розмовляла з автором книги «Цвіт сльози» журналіст Олександра Клим
смт. Верховина, Івано-Франківська область
“Українська літературна газета”, ч. 2 (294), 29.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.