До 55-річчя з дня народження
Олександр Високий –
поет-лірик, любощів ніжних співець. Його вірші вражають неймовірною чуттєвістю,
щирістю переживань, лише позитивними інтонаціями. Просто, легко і водночас
прекрасно звучить у його творах вічна музика кохання. Своєю неповторною пристрасною
манерою письма він завоював симпатії великої кількості читачів.
Напередодні свого
55-річчя Олександр Миколайович погодився відповісти нашому кореспондентові на
кілька запитань.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пане Олександре, що
для Вас поезія взагалі?
Кожна людина хоча б раз у житті опинялась під гіпнозом
поетичного слова. І це не просто слова, вибачте за тавтологію, це дійсно так.
Ще філософи стародавньої Греції помітили чудодійну силу віршованого рядка.
Наприклад, Піфагор користувався віршами Гомера і Гесіода для психотерапії, тобто
вбачав в поезії певну магічну силу, здатну лікувати людські душі. Саме так і я
ставлюсь до поезії – вона зцілює людину, дає їй життєві сили і надію на краще,
відволікає від сірої буденності, виводить з депресії, налаштовує на позитив,
нарешті, надихає на кохання.
Дозвольте з Вами не погодитись, оскільки на
поетичній ниві сьогодні дуже часто з’являються книжки, збірки, в яких стільки
негативу, відвертого бруду, сквернослів’я.
Такої, так би мовити, поезії маємо вдосталь. В цьому винний
час, коли ідеали доброти, злагоди, честі, шанобливого ставлення до жінки тощо
підмінили культом вседозволеності, еротоманії, порнографії, насилля. Перемагає
той, хто сильніший, правий той, у кого більше грошей. Процвітає соціальний
дарвінзм. Комерціалізація всіх сфер життя править балом. Молоді поети дуже
швидко зрозуміли, що треба бути у форматі і тоді тебе будуть друкувати,
показувати по телеканалах, а твої твори транслювати по радіо. А формат – це
чорнуха, еротика і матюччя.
Тобто Ваші уявлення
про поезію ідуть, так би мовити, врозрізі з тим, що нині затребуване часом,
суспільством?
Саме так. Ось
приклад. Велика, без перебільшеня, поетеса Ліна Костенко не так давно видала не
що інше, як «Записки українського самашедшого». Який жах! Я не міг повірити
своїм очам! І навкруги цього роману одразу розгорнулись якісь масові дії,
частина суспільства втягнулась в обговорення, і досі звучать бравурні
панегірики. Бачте, як «вимоги» часу впливають на свідомість навіть видатних
письменників. А що вже казати про менш відомих братів і сестер по перу або
зовсім молодих…
І Ви не відчуваєте
себе ізгоєм, якимось інородним тілом, інопланетянином в літературі?
Мені дуже прикро спостерігати, бачити, як деградує наша
література, поезія в тому числі. В усіх сферах панують вовчі закони. Те, що раніше
було аморальним, стало нормою життя. Не заглиблюється серце в серце. Більшість
людей не живе, а виживає. Страшний занепад духовності. Я з тих літераторів, хто
не скорився руйнівним силам нового капіталістичного ладу, намагаюсь бути вірним
найкращим традиціям, високим цінностям минулих поколінь.
Здається, Ви вважаєте
себе Дон Кіхотом, бо намагаєтесь відстоювати те, що віджило, до чого повернення
немає?
Я скажу так: мій життєвий досвід, моє сумління, мої принципи
не дозволяють мені скотитись у сміттєву прірву, в яку впало нове покоління, та
й не тільки. Можна зайти в книгарню, розкрити будь-яку збірку навмання і тут же
закрити від сорому і образи. Тому сьогодні поезія – найменш затребувана з
літературних жанрів. Я пишу так, як живу. От і все. Хтось, здається, Окуджава,
сказав: «Каждый пишет, как он дышит».
І тим не менш, Ваші
поезії знаходять свого читача? У Вас величезна кількість прихильників. Я
заходила на Ваш сайт і пересвідчилась в цьому. Просто неймовірно. Щось це не
стикується з Вашими словами про те, що поезія нині не затребувана.
Чесно кажучи, я і сам не очікував, що у мене буде така армія
читачів.
Як Ви це можете
пояснити?
Вам краще запитати у самих читачів.
Мені цікава Ваша
думка.
Гаразд. Мабуть, по-перше, тому, що широкий читач «наївся»
чорнухи і порнухи, йому захотілось свіжого повітря, і тут з’явились мої легкі,
чуттєві, світлі й оптимістичні поезії. По-друге, спрацьовує культурна пам’ять
народу, люди ще не забули прекрасні твори Сосюри, Рильського, Пушкіна, Тютчева,
Єсеніна. Не у всіх, на щастя, зіпсований естетичний смак. Ось цей читач – мій,
до нього я і звертаюсь у свої творах.
Ви пишете тільки про
кохання?
Не лише про кохання, але переважно, а останнім часом
виключно. Так багато ліричної енергії накопичилось, відклалось у серці за час
мого літературного мовчання. Я ж почав друкуватись зовсім недавно. Але за
досить короткий відрізок видав більше десяти збірок. Кохання – вічна тема. Я
для себе вирішив, що на соціальні, політичні теми хай пишуть інші, мене ця
тріскотня і жабомишодраківка не цікавить. З тої ж причини я не вступив до
письменницької спілки, хоч мені і пропонували. Хочеться почувати себе вільним
художником. Доволі притягальне і дороге для мене це слово – свобода.
Як на мій суто
читацький погляд, Ваші твори, так би мовити, надто солодкі, в них багато меду.
Чи не боїтесь Ви, що в історію літератури увійдете таким «сластолюбцем»?
Головне, щоб мене не звинуватили в тому, що називається
сентиментальна патетика, пам’ятаєте, у Пушкіна: «Передо мной явилась ты, Как
мимолетное виденье, Как гений чистой красоты». Для мене кохана жінка, до образу
якої я весь час звертаюсь у своїх віршах, не монумент, не геній, не видіння.
Вона – земна повсякденна реальність, чарівна, пристрасна, мила, ніжна. Вона моя
кохана, дружина, мати моїх дітей. А щодо цукру і меду… Покажіть мені жінку, яка
б не раділа, яку б не хвилювали красиві, чуттєві слова, якій би забагато було
ласки, ніжностей, любощів. Я таких не зустрічав. Майже кожного дня спілкуюсь з
багатьма представницями прекрасної статі – я не сиджу вдома, а іду зі своїми
творами в народ – і зустрічаю цілковиту підтримку з їхнього боку. Мої поезії
знаходять позитивний відгук не лише в серцях дівчат і жінок різного віку, а й у
багатьох чоловіків. Такі дивні, цікаві історії розповідають, як мої вірші
вплинули на їхнє особисте життя, стосунки з коханими.
Ви амбітна людина?
Хочете чути похвалу на свою адресу?
Колись Гоголь записав у своєму щоденнику: «Я прихожу в ужас
при одной только мысли о том, что моя жизнь пройдет в безвестности». Ці слова
мене вразили. Я теж хочу, аби мене знали, мої вірші читали, про мене говорили,
писали. Але насамперед я хочу знати, як ставляться саме прості українці до моїх
творів. Підкреслюю: не літкритики, не ті, кому мій доробок як більмо в оці, а
пересічні, звичайні люди. Я пишу для них. Тому в поезіях така простота,
сповідальність, щирість. Я не є оригіналом. Пастернак на злеті літ, як він
писав про себе, «упал, как в ересь, в неслыханную простоту», Шевченко і Пушкін писали
мовою народу. Кілька років тому я зрозумів, що хочу тут і зараз знати, як
оцінює народ мої поезії. І якщо реакція буде позитивна – більшого мені і не
треба, я спокійно продовжую писати і видаватись. Якщо негативна – займусь іншою
справо. На щастя, люди проголосували «за», надсилаючи схвальні відгуки і
купляючи мої книжки. Тому впевнено дивлюсь у майбутнє, чесно проїдаю свій
літературний хліб.
Чим живете зараз? Які
Ваші плани?
Плани і наміри ті ж самі: жити і творити. Видав збірку «І
знову приходить весна», зараз готую до друку нову. Разом з моєю коханою
дружиною Таісією ростимо і виховуємо дітей. Проблем безліч, як і у кожної
творчої людини.
Ваші побажання
читачам газети?
У Чехова є слова: «Людина – це те, до чого вона прагне». Тож
давайте прагнути до краси і піднесених стосунків у всьому, а більше всього у
коханні. Кохайте, і світ стане кращим! А ще: життя коротке, спішіть творити
добро!