У Львові у в’язниці, де розташований музей «Тюрма на
Лонцького», львівські митці читали поезію політичних в’язнів – українських
поетів Василя Стуса та Ірини Калинець. Адже доля цих двох людей була дуже
переплетена і про це мовилось на других Стусівських читаннях, присвяченних
пам’яті Ірини Калинець, яка торік 31 липня відійшла у вічність.
Свою самвидавівську збірочку поезій «Зимові дерева» Василь
Стус подарував Ірині Калинець 9 січня 1972-го, коли лікувався у Моршині, і ця
книжечка дивом збереглась донині, через роки радянських переслідувань і
арештів. На Різдво 1972 року шістдесятниця Ірина Калинець розповідала Стусові
про Львів, показувала храми, музеї. Тоді у помешканні Ігоря та Ірини Калинців
Василь Стус читав свою поезію. У Львові поет колядував разом з львів’янами і
отримав у подарунок вишивану сорочку.
Світлина львівського вертепу, з якої усміхаються Михайло
Горинь, Ірина Калинець, Олена Антонів, Василь Стус – відома. Однак не так
багато сьогодні знають, що Василь Стус присвятив Ірині Калинець кілька віршів,
що вони листувались у Мордовських таборах, що відбували термін покарання через
паркан.
Влітку 1975 року Ірина Калинець була ініціатором голодування
на знак протесту, що Стусові не надають медичної допомоги, а він був у важкому
стані. Вдруге майже всі політичні в’язні оголосили протест з вимогою відпустити
поета на похорон батька.
А у листопаді 1989 року, на прохання сина поета Дмитра,
Ірина Калинець займалась організацією похорону свого друга – поета Василя Стуса
у Києві і ці спогади своєї дружини, неопубліковане донині інтерв’ю, днями
знайшов у сімейному архіві Ігор Калинець. Це був не розкритий письменницею лист
від дисидента Василя Овсієнка, який власне і записав спогади, а Ірина Калинець
не встигла вичитати.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Дмитро Стус, коли їхав на Урал по тіло батька, попросив
Ірину Калинець, щоб вона була розпорядником похорону, бо чомусь засумнівався у
киянах, був переконаний, що вона все зробить добре і так і вийшло. Ірина
присвячувала Стусові вірші і є в нього. Між ними зав’язалась гарна дружба. Я це
все видаватиму у восьмому томі творів Ірини Калинець», – розповів Ігор Калинець.
На Стусівських читаннях Ігор Калинець зачитав фрагмент
інтерв’ю дружини про організацію похорону Василя Стуса. Тоді разом з поетом
перепоховали ще двох політичних в’язнів – Олексу Тихого і Юрія Литвина. В
останню путь дисидентів провели майже 15 тисяч людей з різних міст і сіл. У
руках люди тримали свічки і створили живий ланцюг.
Стусівські читання «Зимові дерева» у музеї «Тюрма на
Лонцького» відбулись вдруге. Цьогоріч їх присвятили Ірині Калинець, бо вона
була серед ініціаторів створення музею, головою його наглядової ради, у 70-ті
роки шістдесятниця сиділа в одній із камер, розповіла працівник музею Вікторія
Садова.
«Поезія має здатність, входячи у нас ,розкриває наші межі,
доторкаємось до безмежної гармонії. Спільність долі, часу орієнтирів, а ще ці
двоє людей були в’язнями брежнєвських таборів, були яскравими представниками
українського дисидентського руху», – зазначила працівник музею.
Ірина Калинець говорила про Василя Стуса, що рівного йому
поета у ХХ столітті не було. Поета, до слова, «Міжнародний комітет для
осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові у 1986 році» наприкінці
року ініціював на висунення на здобуття Нобелівської премію.
«Поезія Стуса – це поєднання глибокої філософської думки,
містицизму, надзвичайно багатої поетичної мови й дивовижної образності», – так
оцінювала поезію Стуса його вірний друг Ірина Калинець. Поезія
поетів-шістдесятників на читаннях зібрала велику кількість людей.
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину,
дотягну до краю, хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь,
все одно милішої нема
за оцю кремезну і ледачу,
за мовчазну, за прокляту, за
землю ту, якою <тільки й значу>
і якою повниться сльоза.
У продовження Стусових поетичних рядків звучали слова Ірини
Калинець:
Я тінь свого забутого єства,
з якого залишилась тільки гордість
і крапля крові – калиновий міст.
Прийдіть до мене, друзі й побратими,
як плоть моя березою ростиме,
вінчаючи сухий безлистий ліс.
Хоча б тоді… Бо ця порожня ніч
Ковтає тіло й тінь мою ковтає.
Ми ще живі, коли нас хтось кохає,
Коли на вічну пам’ять споминає,
Хустинку прикладаючи до віч.