МІЙ ТЕАТР
1.
Він храмом був для мене з юних літ
І мрією моєю, і маною,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він музики явив для мене дивосвіт,
Балету ж круговерть понесла за собою
І закрутила в казку звабних снів,
Аби земне тяжіння подолати.
О, як же не терпілося мені
Шал тіла і душі у рухах передати.
В екстазі творення, в поривах запальних,
Коли воднораз плакав і сміявся,
Коли назустріч долі стрімко біг –
І в Терпсіхору палко закохався.
Люблю її і досі, та вона
Струнких і юних вже давно кохає –
В цім світі проминутим все мина
І вже назад ніколи не вертає.
2.
Твоє ім’я вже зникло із афіш –
Нові кумири правлять бал на сцені,
Ти ж одиноко в забутті стоїш –
Покинутий всіма у метушні буденній.
Завіса впала – дійство відбулось –
Вже не для тебе оплескам лунати,
Йде на поклони уже інший хтось,
…Погасла рампа і немає ради.
3.
Лиш спогади вертають у той час,
Коли ще сцена сяяла привітно,
Коли ще радість била в тулумбас
І на душі було весняноквітно.
Хоч і улесливо горнулись стукачі,
Аби загнати в кадебістські пастки,
Старались компартійні брехачі –
Примушуючи вірити у казку.
«Мабуть, тоді був справжній мій театр –
Залаштункових «правд» перипетії,
Але нестримний юності азарт
З тих зловорожих лабіринтів вивів.
І рідне слово прихисток дало,
І друг найкращий розділив тривоги,
Хоч у житті тоді всього було –
Поразок розпач й радість перемоги.
Назад зорію з високості літ,
Вдивляюся ув обшири туманні –
У юності моєї дивосвіт,
Що пропливає в пам’яті екрані…
…Дивлюсь назад із високості літ…
МУЗИКА
Геннадію Ляшенку
А чи не жаль тих промайнулих літ
І цих, що лишились перед тим, як згаснуть?
О, музико, мій рятівничий світ –
Не допусти в зневіри прірву впасти –
У безпросвіття людських веремій,
В безодню віроломств підступності та зради,
З очей моїх олжі брудну полуду змий
Й не потурай блазнівським маскарадам.
За масками не видно справжніх лиць,
В них замість душ – набиті стервом шлунки,
В зіницях загребущих хижа злість,
Взамін любові – шкурні розрахунки.
О, музико, сповідуй гласом сурм,
Напій мій дух щемливих скрипок співом,
Нехай же твій благословенний струм
Єство прониже живодайним дивом.
В литаври бий, тромбонами звучи –
Людськими голосами озовися!
У мить розпуки мудрості навчи.
О, серденько моє, на музику молися.
***
… Спливає час і гаснуть кольори,
І сірі барви всім оволодівають –
Тоді вже не під гору, а з гори
Літа немилосердно нас штовхають.
Чим нижче, тим нестерпніша пітьма
Усе довкруж собою сповиває,
І сподівань на краще вже нема,
І у зозулі літ вже не питаєм –
Або набреше, або просто вб’є –
Раз прокує й зненацька захлинеться.
Мій кінь, колись прудкий, вже пристає –
То доля наді мною так сміється.
Старий вже блазень – сам себе смішу,
Немає ради, так уже судилось.
Уже і жити ніби не спішу,
Й не уповаю на Господню милість.
В свічадо гляну – ніби вже й пора,
А відвернуся – молодість покличе.
Мабуть, надія в серці не вмира,
Вона щоразу чайкою кигиче.
Настирна птаха жити спонука,
Коли б то не вона – навіщо й метушитись.
Вона мене у молодість гука,
Немов нам з нею ще колись зустрітись?
Час розкидать каміння проминув,
Коли б іще зібрати спромоглося.
Чи те, чого жадав, уже здобув?
Чи свято в моїм домі відбулося?
І тільки часу безупинний плин,
І тільки скрипок щемна заморока.
Із квіту сподівань – розчарувань полин,
Життя стихія і жорстка, й жорстока.
Все намагався долю наздогнать,
А доля що? – фатальний збіг обставин.
За упокій зарано ще співать,
Бо на життя не склав іще екзамен.
***
Свободи сурми грають так фальшиво,
Пісні вітій – отруйна блекота.
А опереткові вожді у груди б’ють олживо,
Як б’є у дзвони Лавра пресвята.
Хресні ходи, мов марення жахливі,
Попів московських хижа благодать,
Лиця прочан придурочно-щасливі –
Останній гріш змогли Москві віддать.
А ті гуртуються, щоб захищати мову,
Хоч занехаяли її й на кпини віддали,
І лижуть чоботи очільнику новому –
За тридцять срібляків Вкраїну продали.
***
Самі себе не в змозі захистить –
Ані вождів достойних, ні народу.
Кому судилося від сну нас пробудить?
Із обріїв яких нам засурмить свобода?
Проблазнювали – волю пропили,
Самі себе ненавистю здолали,
Рабами у рабів століттями були,
Без честі й совісті Вкраїну продавали.
Останній шанс, що доля нам дала,
І той проґавили у сварках між собою.
Пливе над Україною імла,
Над Україною, що здолана без бою.
Бездарний демагог, нікчемний інтриган
В нас віру вбив – зневірив наші душі,
Занапастив, знекровив рідний лан
Й по-зрадницьки віддав гієнам властьімущим.
Невже й тепер не виберемось з тьми
Й брехливі пахани топтатимуть нам волю?
Невже й тепер не станемо людьми,
А слізно нарікатимем на долю?
***
…Козаків в статечних позах
І дівчат звабливу стать –
Намагаюся по змозі
На полотнах передать.
Дивним видивом спливають
Вершники та кобзарі,
І спудеї, що співають,
Й рідних піль плугатарі.
Оживають на полотнах,
Осягають волі суть.
Мабуть, їм таки вільготно
У моїх сюжетах буть –
У мелодіях, у барвах,
В ритмах, в рухах, у піснях,
В степових духмяних травах
На Дніпрових берегах.
І дарма, що все минуло,
В Лету кануло – пройшло,
Але серце не забуло,
Не пропало джерело,
Те, що душу напуває, –
Кличе, вабить, надиха,
Мур безпам’ятства долає –
До свободи заклика.
Намагаюся по змозі
На полотнах передать –
Козаків в статечних позах
І дівчат звабливу стать…
м. Київ