Тільки ненависть робить тебе таким терплячим
Чак Поланік
“Снаф”
Цього ранку Ірені виповнилось двадцять п’ять, а ще через тиждень золоте кільце, звичайно із діамантом, опиниться на її тонкому пальці.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вона прикидається щасливою, вдавала посмішку, але по обличчю частіше бігало занепокоєння. Ні, це не страх перед новим, невідомим життям із чоловіком, якого знаєш ледь третій місяць. До тридцяти років Артур сколотив непогану компанію, із кількох десятків бензоколонок, яка у тридцять п’ять – переросла у маленьку імперію. Для неї, це було переконливим аргументом.
Листи надходили знову…
Надії на її стрімку кар’єру виявились мильною бульбашкою, яка враз і лопнула від подиху повсякденності. Замість омріяного стільця міністра освіти, хтось зайняв скромний пост міської вчительки. Годинник рахував “тік-так”, а “перебирати харчами”, як було раніше, ніхто не пропонував. Зустріч у пабі вона пояснювала подарунком долі.
Ніч закінчилась шампанським та зім’ятими простирадлами у його квартирі. Звичайно, сама пила мало. Передала естафету, і так уже під градусом, лисуватому та із помітними ознаками вагітності, чоловіку у дорогому костюмі. Її ідеал – про “високого, чорненького”, піддався корекції. Намальований дівочою уявою портрет, життя порвало на шматки. Потім викинуло у корзину із написом – “поламані мрії”.
Десять хвилин імітації задоволення закінчились п’яним храпом. Гаряча вода змила залишки слини на її грудях. Сльози витерла хустинкою. У дзеркало вона дивитись не хотіла.
Навпомацки нащупала горлянку пляшки, притулила до губ. Солодкувата рідина пройшлась по її горлу, а бульбашки вдарили в голову. Ще кілька ковтків, кроків до ліжка і тіло вкрила холодна ковдра. Наступного ранку життя заграло новими барвами.
Три місяці ресторанів, нічних клубів та п’яних розмов. Більше дев’яносто довгих ночей та важких пробуджень. Скільки годин минуло? Можливо і більше двох тисяч? Хтозна, вона не рахувала. Щоранку темні кола під очима були цьому підтвердженням.
Розірваних паперових конвертів ставало все більше…
Все здавалось, мов у тумані, не справжнім та вигаданим.
Відбувалось із кимось іншим, тільки не з нею. Ні, це уже не вона, колишня. Її гордість кудись поділась. Заховалась глибоко, як обережність та стриманість. Тільки інстинкти. Тільки розважливість та холоднокровність, ніяких слизьких доріжок. Він, майже у неї в кишені. Наживку заковтнув глибоко, попався.
Тільки ніяких почуттів…
Хоча, вона не пригадувала за собою щось схоже. Лиш симпатії та швидкоплинні зустрічі. Нічого серйознішого поцілунків, ніщо більше ніж захоплення. Було і десь пропало, прогоріло. У цьому світі мало, що довговічне. Почуття – не виняток, а наочний приклад. Нитки, що зв’язують людей, доволі тонкі і швидко рвуться. Слово “бу-ває”, ось найкраще виправдання.
Листи знову приходили щоденно. Спочатку вона просто перев’язувала їх стрічкою. Подалі заховувала у стару шухляду. Замикала на ключ. Боялася, щоб часом минуле не вирвалося…
***
Років десь п’ять назад, все виглядало по іншому. Мабуть, це був єдиний раз, коли Ірена відчувала іскри всередині. Легкі поколювання зліва. Трохи відкрилась, припідняла маску та почала довіряти. Тоді здавалось, що літні місяці триватимуть вічно. І осінь ще довго дихала теплом…
Максим завжди видавався дивним.
Від першого знайомства і до проклятого поїзда на Схід.
Вона досі пам’ятала життєрадісний блиск його карих очей. Безтурботний погляд. Перекошену посмішку із глибокими ямочками на щоках, куди можна було заховати кошеня. Копицю русявого волося. Вуха-локатори, що стирчали врізнобіч. Здатність щоденно дивуватися життям. Наче, у дорослому чоловікові, всередині жила ще мала дитина. А ще він писав паперові листи та наївні катрени. Занотовував власні цитати. Часом, все це перепліталося та опинялося у її поштовій скринці.
Не всі перейшли на мертву мову інтернету. Слова там беззмістовні. Смайлами не заміниш емоцій. Почуття не оцифруєш.
— Мої кишені насіяні дірками, через які било світло і видавалися зорями на нічному небі. Хіба це не багацтво? – він часто відповідав, коли їх розмови завертали у прагматичні вулиці повсякденності.
— А сім’ю ти чим збираєшся годувати? – зривалася вона. – Маною небесною? Сонячною енергією?
— Любов’ю!
— Дурниці, – злісно фиркала, – скажеш таке комунальникам, як платіжка прийде. Тебе швидко загребе каталажка та запроторять у божевільню. Не встигнеш вимовити, що “любов довготерпелива” і бла-бла-бла.[1]
— “Де є любов, там є життя”[2]. Хіба заперечиш?
Він тепло посміхався та зводив очі у блакитну безмежність неба.
— Зрозумій, мені не сімнадцять років, щоб гратись у безглузду гру під назвою “кохання”. Тепер ти мене розумієш?
— Де хто просто не може вирости із цього віку.
— І про кого це ти зараз говориш?
— Про себе, звичайно.
— Ти невиправний!
— Горбатого могила не справить, а грішника смерть.
Однак, мрійники у людях помирають раніше, ніж вони самі.
Весною вона його кинула.
Просто сказала: вибач, прощай, ми не створені один для одного. Банальна історія із передбачуваним фіналом. Вона пропускала телефонні дзвінки, уникала зустрічей. Злилася на спільних друзів, які вимагали поясненнь. Просили ще раз поговорити з ним. Наодинці. Хіба так важко ще раз побачитися? Ще одна єдина клята зустріч! Хіба він цього не вартий?
Щодня у її поштовій скриньці з’являвся новий лист. Вона шматувала їх, різала, навіть не дізнавшись, що в середині. Викидала, пускала по вітру…
— Кінець – це кінець. – стримано відповідала. – Розмовами смерть не зупинеш. Немає любові, немає життя. Його слова, правильно?! – продовжувала, опустивши очі додолу.
— Ірено, так ніхто ж не помер. – із здивуванням мовила подруга. – Богу дякувати, всі живі-здорові.
— Мої почуття до нього, хіба не зрозуміло? – злостиво виплюнула.
— А вони були насправді, – подруга зробила паузу, немов перед стрибком, акцентуючи увагу на останньому слові, – були, Ірено?
— Не знаю, – задумалася та додала далі, – можливо, я просто все придумала. Вигадала! Накрутила себе, – кволо пирскнула, – обманула його. Тепер це немає значення, проїхали. Життя триває, автобус їде далі.
— Але не відомо куди! – на прощання гукнула подружка.
***
Мороз пройшов по її шкірі, а власним очам не хотілося вірити. Цупкий, сіруватий папір виглядав із її поштової скриньки. Щурився зім’ятим кінцем. Химерно підморгував. Витягував із шафи пам’яті пожовклі світлини минулого. Якщо можливо було б зловити запах часу, закрити у банку та законсервувати, то так само пахли літні дні років п’ять назад.
Спочатку, вона боялася підійти та торкнутися конверту. Все виглядало ілюзією, вигадкою. Марою серед сипучих пісків останніх прожитих місяців. Нагадуванням із минулого?! Попередженням?! Передвісником?!
— Хіба сьогодні можна довіряти забобонам? А ж ніяк!
Зчаста, доля дійсно грається з нами. У “кішки-мишки” або “квача”?! Підкидує неочікувані зустрічі. Заводить на слизькі доріжки. Одна хвилина перевертає все з ніг на голову. Кинутий бумеранг неодмінно повернеться.
Тоді, близько трьох тижнів назад, Ірена знову згадала…
Вона поверталася із роботи додому. Сонячне проміння гралося із зеленим листям. Вітер шмигав від дерева до дерева, немов малолітня дитина. Теплий вечір видався просто чудовим. На автобус іти було б цілковитим безумством. Світлофор мигнув жовтим оком та…
— Ірено! – позаду чулися дрібні кроки та знайомий голос.
— Цього бракувало, – мовила пошепки, швидко перебігши дорогу.
— Ірено! Ірено, зачекай. – голос ставав все ближче.
Вона, не озираючись, перейшла на швидкий крок. Минула кілька лавочок. Підійшла до автобусної зупинки. Спочатку подумала застрибнути у старенький тролейбус. Із звичним тріскотом замкнуться двері. Мотор зареве, нервово смикнеться. Тролейбус вирушить щоденним, до болю знайомим, маршрутом. Тоді вона присяде на порепане сидіння. Дивитиметься на напохмурі обриси переслідувача у запиленому вікні. У безпеці, захищена?! Та ні в якому разі! А якщо її наздоженуть? Застрибнуть всередину та поруч присядуть? Найгірше – заговорять?! Їй не хотілося потрапити у мишоловку.
Проминула тролейбус, повернула за ріг. Опустивши голову, ледь не зриваючись на біг, швидко ішла незнайомою вуличкою. Ще один поворот, світлофор, перехід…
— Ірено, – вона підстирбнула від несподіванки, злякалася. Здавалося, що її ножем пробили спину, навиліт. – І не говори, що не бачила мене. Уникаєш?! Спочатку брата, тепер мене?
У неї за спиною стояла точна копія Макса. Двійник. Дублікат, але дещо у іншій оправі. Все ті ж карі очі, русяве волося та глибокі ямочки на дитячому обличчі. Лінія посмішки не така ламана. І бракує тієї краплі…
— Безтурботності! Ось те, що її різнить з Максом. – вона ледь посміхнулась, зрадівши своєму вдалому висновку. – Погляд Лани завжди виражав прагматичніть, навіть відверту зневагу.
— Ось, він просив передати, – простягла руку із білим конвертом. – Ти обіцяла йому відповісти, написати!
— Лано, не треба. Досить з мене цього… – вона відійшла на крок, схрестивши руки, немов відгородившись невидимою стіною. Додала про себе, подумки. – Знову ці кляті листи, він ніяк не заспокоється!
— Ти дала йому обіцянку, відповісти. – глуха пауза, лист нерухомо занімів у простягнутій руці. – Пам’ятаєш?!
— Обіцянку?! – Ірена криво посміхнулася. Злість, мов отрута медузи, порскнула всередину. – Обіцянки – це порожні слова наївним дівчатам, яких тільки хочуть затягнути в ліжко. Обіцяй, тай користай. Зловила?!
Хоча, насправді, їй прикро було говорити ці слова
— Ти знаєш, що він зібрався на Схід?
— На Схід? Волонтером? – обличчям пробігли тіні.
— Добровольцем!
— Ні! Ні, звичайно. Я б…
— Ти б що? Ти хоч, читала його листи? – напроти винувато опущені очі. – Ні? Жодного?! Серйозно?!
— Я, я не знала як… Я йому тоді все сказала! Ти розумієш, нічого не повернеш! Все скінчено! Ми різні люди…
— Ти можеш його хоч зупинити.
Очі видавали її. Вогник хвилювання перетворювався у полум’я.
— Як? – проковтнула пекучий клубок. – Я – не Господь Бог! Він вирішив, його не втримаєш. Не переконаєш.
— Достатньо одного слова. Погляду. Дзвінка. Твого голосу.
Ірена прикусила губу. Сперечатися ставало все важче.
— Це зайве, – слова, мов леза бритви, різали горло з середини, – ми все сказали одне одному. Продовження не буде, крапка.
— Поїзд двадцять третього серпня, – очі сестри, мов дуло автомата, вперлися у її груди. – ти прийдеш?
Мовчанка. Говорити не було сил. Питання повторилося:
— Ірено, подивись на мене і скажи, що прийдеш?!
— Прийду!
— Обіцяєш?
— Ти що жартуєш?!
— Обіцяй, що обов’язково прийдеш.
— У мене є вибір?
— Вибір є завжди. І ніяких безглуздих виправдань. Виправдання – це просто втеча від проблем, а не їх вирішення. – пронизливим поглядом дівчина ще більше надала ваги своїм словам. – Питаю ще раз: Ти прийдеш?
— Постараюся!
Лана різко розвернулася, немов для удару, але швидко пішла у зворотному напрямку.
— “Не обіцяй навічно, не обіцяй назавжди”. – чомусь саме ці слова одразу спали їй на думку.
Ірена так і залишилася стояти на місці. Не зробиши ні кроку, не піднімаючи очей. Щось її не відпускало, тримало. Спогади, останні дні. Слова обіцянки крутилися у голові та барабанили. Вона ще тоді знала напевно: вона не прийде…
— Стерво, якщо з ним щось станеться… – Лана так неочікувано повернулася, зловила її за руку, що Ірена мало не закричала зі страху.
— Якщо він, не дай Бог, загине… – її рука все більше стискала. – Я тобі цього ніколи не пробачу. Чуєш мене, ні-ко-ли! Зрозуміла мене?!
Ірена нервово хитала головою. Не могла видавити ні єдиного слова.
— Ти до кінця днів залишишся самотньою! Я вирву та згодую тобі серце кожного чоловіка, який на тебе гляне, якщо Максим не повернеться. – Останнє слово видалося передсмертним вироком. – Обіцяю!
Вони так і більше не зустрілися. Ірена не прийшла, а Максим обійнявши матір та сестру, заскочив у вагон. Поїзд попрямував на Схід.
Він марно продовжував писати. Вона успішно викидала листи геть.
Минуло, напевно, менше трьох місяців, коли одного ранку скринька виявилася порожньою. Ніяких білих конвертів. Листів із нерівним, схиленим на бік, дрібним почерком. Наступного дня – те саме. І так кілька днів. Ірена спочатку здивувалася. Не йняла віри, перебирала різні варіанти та можливості. Відганяючи погані думки подалі від себе. Чомусь їй не вірилося, що він так просто відступив.
— Адже він не міг так швидко зупинитися?!
***
Занепокоєння, погані передчуття. От, що муляло та кололо її з середини. Немов давня хвороба дала про себе знати. Спогади, привиди з минулого, листи. Ледь загоєна рана знову пустила кров. Давні шрами наповнилися болем. Сьогодні – на день свого народження. За тиждень до одруження…
Після п’яти, трьох чи скільки років забуття?!
Вона чудово розуміла: у наречених часто здають нерви. Вони можуть витворити будь-яку дурницю. Просто закатити шалений скандал із пустого місця. Виссати із пальця величезні проблеми. Плакати в істериці над плямою на весільній сукні, яку ще не вдягали. Бачити невидимі знаки долі, яких насправді немає.
— Але чому листи почали з’являтися саме зараз? – запитувала вона себе. – Не все так просто, не може бути. Неможливо! Стільки часу минуло…
Вона тримали у руках черговий конверт. Крутила у пальцях сіруватий цупкий папір. Не вірячи власним очам, боялася надірвати кінчик. Поглянути, що там ховається всередині? Насправді?!
— Два, ні, три роки минуло! – спробувала заспокоїти себе. – Пошта не могла так помилитися. Листи стільки не блукають. Вони одразу приходять до адресата, або губляться навіки.
— Це не він… – слова перейшли на шепіт. – Не його листи… Так, схожий почерк, манера, моя адреса. Те саме гачкувате “і” та із горбиком “е”. Але це не може бути він… Він загинув…
Пам’ять спрацювала миттєво, немов всі ці роки чекала саме цього моменту. Викинула сірі обломки минулого….
Вона на кладовищі.
Жовтень чи листопад?! Хіба це має значення – коли помирати?! Багряним теплим ранком чи морозним, із обдертими вітами, вечором. Смерть завжди приходить невчасно.
Ірена пригадала звук металевої фіртки, що скрипнула за спиною. Ряд покинутих могил, похилених від часу. Самотніх лавочок та недогорілих свіч. Вона не знала, де знаходитиметься свіжа могила. Але натовп чи, ледь вловимий, спів священика є чи не найкращим орієнтиром. І ще чорне вороння. Воно завжди злітається туди. Так, після слів “спочивай з миром” – воно розлетиться, розголосить світу про ще одну душу, що покинула наш світ.
Кожен наступний крок вона робила із зусиллям. Їй було страшно підходити все ближче. Скоротити відстань між ними. Хіба це щось змінить?! Ще раз поглянути на нього. Куди, невдасться?! На дерев’яну домовину, що через кілька хвилин опиниться навіки під землею. Вибачитись, навіщо! Мертвим не потрібні наші виправдання. Хіба, що молитви…
У натовпі вона трималась осторонь.
Тоді їй найбільше хотілося здаватися непомітною. Злитися із тихим каменем, із вогкою землею. Заховатися у високій зеленій траві, посеред натовпу схилених голів та заплаканих очей. Стати марою. Тінню, що спостерігає за власними похоронами.
Невдалося. Спочатку, її помітила Лана. Відчай у її очах, за якусь мить, накрило брилою лютті. Обличчя потемніло. Ірена бачила, як вона очима спопеляла її. Рвала на шматки. Зубами вп’ялася у її горлянку та не відпустить, допоки світло не згасне у її очах. На її мертвих вустах читалася лиш одна фраза:
— “Звали звідси, тварюко”.
Тоді, ще одна пара скляних очей підняли на неї погляд.
— Мама, Макса. – прошепотіла Ірена, – пані Олена!
Чомусь, саме тоді їй здалося, що варто залишитися до кінця. Дочекатися коли всі розійдуться. Підійти до неї та…
— Вибачитися?! Прости її прощення?! Але за що?! Хіба вона відправили Макса на Схід? Вона?! Він сам так вирішив, хіба ні?! – хоча тоді вона добре розуміла, що це лише дурні відмовки. Нікому це не потрібні. Слова зривалися, щоб заспокоїти тільки себе.
— Хіба, я у чомусь винна?! Ми розійшлися! Залишилися один одному чужими людьми. Хіба ні?! Ми не відповідальні за тих, хто пішов від нас. Ми не відповідальні за тих, кого покинули…
Пізніше, вона зробила помилку. Підійшла до матері Макса.
— Пані Олено, прийміть мої співчуття. Мені дуже шкода, що так вийшло.
Жінка не відповіла. Навіть не поворохнулася. Так же само, хливши голову, заніміла перед могилою власного сина. Виглядадала статуєю на горі Содому, посеред поля мерців.
— Ви чуєте мене, пані Олено, я…
— Шкодувати потрібно було одразу, як Максим зголосився добровольцем, – голос матері з-за спини звучав надривчасто, – а не тут і зараз.
— Я хочу вибачитися, – говорити було важко, кожне наступне слово видавлювалося із великими зусиллями, – якщо я можу чимось Вам допомогти. Ви тільки скажіть, я…
— Сина мені поверни. – лють обпікала груди пораненої матері. – Зможеш? – вона враз повернулася, стиснувши на грудях руки. По обличчю бігала нервова дрож. Котилися сльози.
— Ні, не зможу. – Ірені ніколи в житті не було так соромно і важко. І вперше, нічого відповісти. Вона мовчала та дивилась на свіжу домовину. Деревя’ний хрест, усміхненне фото. На квіти, що вбирали запах смерті.
— Тоді, зникнути з перед моїх очей!
Вітер шмигнув поміж могилами, схопивши із собою частину болю.
— Вибачте, я не хотіла… – ковтати було боляче. – Я не знала, що так станеться. Не знала, що він кинеться у крайності, поїде на фронт. Загине…
— Краще, мовчи. Благаю, мовчи! – жінку почало трясти ще більше. Пробирати холодом, сковувати.
— Вибачте, я не…
— Вбивця!
Прибита горем матір плюнула їй в обличчя та швидко обернувшись, пошкандибала. Напроти стояла Лана стискаючи кулак, крикнула:
— Ти хочеш, ще мою маму звести в могилу?!
Вона обернулася та пішла іншою стежкою із кладовища.
Тільки тоді Ірена дала волю сльозам. Тихим та пекучим. Про це так і ніхто та ніколи не дізнався. Вона обіцяла собі забути про це все. Поховати заживо і навіки. Інакше ніяк і не могло бути. Прокинутися зранку, неначе все це – поганий сон. Кошмар із якого потрібно бігти, тікати якнайдалі…
Жіноче серце – це рівняння без розв’язку. Чи не так?!
***
Цього ранку Ірені виповнилося двадцять п’ять, а листи продовжили надходити на її поштову скриньку.
Так, це все розпачалося рівно три тижні тому. За місяць до дати вінчання. Хтось хотів навмисне пригадати їй про минуле. Чи вирватися з нього?! Повернути спогади, стрілки годиника назад. Змінити щось у житті. Виправити минулі помилки?!
Чи, можливо, вона це сама робила?!
Виймала старі пожовклі листи із тумбочки, перев’язані стрічкою та акуратно складені. Перебирала їх у пальцях, один за одним, не наважуючись відкрити. За стільки років, жодного. Віддерти притуплений кутик. Нарешті почитати, що там у середині. Побачити…
Потім, сама не відаючи цього, ішла, немов сновида, та знову закидувала їх собі у поштову скриньку. По одному, щоденно.
Що це – божевілля? Чи захисна реакція перед невідомим майбутнім?
Інколи, люди не довіряють завтрашньому дню – живуть минулим.
Там безпечніше. Там немає слизьких доріжок чи неправильних вчинків. Там неможливо помилитися. І змінити також.
— Ні, більше ніяких листів, ніякого минулого.
Вона все вирішила, добре обдумала. Нарешті, вона позбудеться від них. Нарешті вона стане вільною. Від них усіх, від минулого. Обіцяє стати щасливою.
Цього ранку, Ірена застелила ліжко. Склала докупи подушки. Швидко забігла у ванну кімнату, вмилася. Зав’язала волосся у вузол. Косметика, начхати. Сьогодні її день. Ніяких правил чи заборон.
Мобільник, вимкнути. Їй не хотілося бачити сотні привітаннь у стрічці. Чи ще гірше – чути награні, дружелюбні голоси. Подруг, знайомих чи колег по роботі. До дідька, до діька всіх! Найголовніше – листи. Від них потрібно позбутися, якнайшвидше. Викинути, спалити, пустити за вітром. Закинути їх найдалі від дому. Від неї самої.
Знайшовши підходящу коробку, вона швидко згребла їх у купу. Всі?! Перевірила, ні одного не залишилося. Заклеїла сверху скочем. Три рази, щоб часом один не вискочив. Не вилетів. Не повернувся.
Закинула у багажник авто. Завела та вилетіла на дорогу. Куди їхати?! Навпання, чим подалі. Прямувала за місто, приблизно кілометрів двадцять. Можливо, тридцять. Вона не рахувала, а потрібно? Заглушила мотор, вийняла ключ із запалювання. Закрила дверку, підняла багажник.
Вона повернулася, оглянулася навколо. Нікого, ні єдиної живої душі. Самотній стовп на краю прірви. Ліс дихав тишею.
Ірена вийняла коробку з листами, поставила на землю. Із кишені показалася металева запальничка. Вона палила, іноді. Коли ставало найбільше паскудно. Нестерпно, а кричати не було сили. Сльози більше не допомагали. Знайшла цигарку, затяглася, а потім вогонь перекинувся на ящик.
Минуле помирало у жовтогарячих язиках полум’я.
***
Ірені не хотілося повертатися у місто. Ще кілька хвилин побути на самоті, зібратися з думками. Ні, не можна. На самотні люди найбільше схильні думати. Мобільник, ще не ввімкнула. Хай трохи помовчить, хоч сьогодні.
— Артур готує вечерю. Тільки для мене… – криво посміхнулася. Вона уявила, як її твердолобий бізнесмен, що одразу за горло бере будь-яку справу, мов трирічне дитя, порається на кухні. – Аби не спалив щось…
Дорогою назад вона не вмикала радіо. Не наспівувала мелодій, не барабанила пальцями по керму. Ніяких цигарок. Телефон залишався мертвим.
Вона хотіла наповнитися тишею. Неначе прагнула насититися нею. Чи заповнити спокоєм місце, що звільнилося у неї сьогодні всередині. Можливо…
По дорозі, Ірена звернула на заправку. Зализа повний бак, попила кави. Затримуватися тут більше не було сенсу, але їхати назад чомусь не захотілося.
— А можливо, до дідька, все це. Завести авто тай котити собі…
Сьогодні важливий день. Її день. За тиждень – весілля. Світле майбутнє, як у другосортному американському фільмі.
Темніло. Вона під’їжджала у місто. Ввімкнула мобільник, підключила інтернет. Одразу – гора привітать, купа повідомлень. Паршивих листівок та смайлів. Найважливіше повідомлення від Артура:
“З Днем народження, Сонечко!
Вечеря на дев’яту, не запізнюйся.
Подарунок чекає на Тебе. Цілую, Артур”.
Вона знову посміхнулася: він у її руках, повністю. Життя зміниться, перекинеться з ніг на голову. І це чудово, правда?! Тепер, їй не потрібно ховатися від минулого. Більше ніколи.
Ірена на кілька хвилин завернула додому. Подивилися у дзеркало, швидко прибралася. Розпустила волосся, змінила одяг. Ледь-ледь нанесла косметики на вмите обличчя. На вечері вона має вигляди стильно та елегатно. Неперевершено, як завжди. Особливо сьогодні, ввечері. За п’ятнадцять хвилин дев’ята, давно пора.
Авто вона загнала у гараж біля його будинку. Звичайно, у неї були всі дублікати ключів від замків. Брама, будинок, гараж, І навіть один оригінальний, основний, так би мовити, – від серця. Часто вона могла забути їх у себе вдома, залишити на роботі. За чашкою кави чи горою шкільни зощитів. Неодноразово, поверталася за ними до барної стійки, місцевих ресторанчиків чи кафе.
— Дідько, запізнююся! – ловила себе на думці, легким кроком зайшовши у будинок. – Але жінці важливо спізнюватися. Так вона виглядатиме бажанішою!
Двері виявилися не замкненими. Ледь прочиненими, із яких вибивалася тьмяна смужка приглушеного світла. О так, свічки, напевно. Звичайно, на неї чекали. Вона надіялася, що ніяких сюрпризів не буде. Натовпу друзів із дурнуватими шапочками, повітряними кульками та гортанними криками: “Вітаємо, вітаємо!”. Адже друзів у неї насправді не було. Тих, що на пальцях можна перерахувати – справжніх. Тільки колеги по роботі і це їй подобалося. Вона пам’ятала: більше ніяких прив’язаностей у житті. Ніщо не вічне…
На дверній ручці виднілася друкована записка: “Світла не вмикай, зіпсуєш весь сюрприз. Ти ж їх любиш, правда?!”
Вона роззулася, скинула верхній одяг. На пальчиках пройшла коридором. Тихо, щоб часом не зашарудіти. Не зарипіти підлогою, нічого не зачепити. Вона йому влаштує сюрприз, от побачить.
Із кухні вловлювася запах їжі. Мерехтливе світло. Легка мелодія.
— Накрив стіл, смажене м’ясо із… – принюхалася, втягуючи духмяний аромат. Від голоду їй скрутило живіт, вона згадала: сьогодні була лише кава. – Свічки, вино, музика… Французьке, Совіньйон Блан із провінції Бордо. – хоча, насправді у них вона анітрохи не розбиралася.
Знову записка на столі. Розгорнула: “Ти, звичайно, голодна. Тому, спочатку шматок вечері, ковток вина. Чекаю у спальні…”
Їй одразу хотілося накинутися на їжу, але зупинилася. Закинула до рота кілька шматочків м’яса. Зробила ковток вина.
— Смакота, запечена свинина, – подумала, підсумуваши.
Келих, не випускаючи з рук, вона взяла із собою. Попрямувала в спальню, ледь привідкривши двері. Морок блукав кімнатою. Світло від свічок тільки згелка заглядало до середини. Босими ногами вона наступала на пелюстки троянд, що щільно встелили дерев’яну підлогу. Як це романтично, не правда?!
Подарунок лежав на ліжку. Прикритий простинею.
— І це мій подарунок, Артуре? – вона голосно запитала, але ніхто не відповів. – Напевне, заховався у іншій кімнаті, очікує моєї реакції. Він позаду мене, от зараз підійде… Тільки не злякатися…
Ірена підійшла ще блище, зробила ковток. Стягнула простирадло.
Келих полетів додолу та розсипався на друзки. Їй стиснуло у грудях, неначе під пресом виштовхали все повітря. Крик застриг у горлі. Вона не повірила власним очам. Вона не відчула, як її нігті вп’ялись у нижню губу та продирали кривавий шлях до горла. Ноги підкосилися, голова пішла обертом. Тоді, дівчина повалилася на взнак. Відштовхуючись руками, вона повзла назад до стіни, шукаючи опору. Немов попереду неї хижий звір, який збирається ось-ось наскочити та розірвати горлянку. Темрява ставала все густішою та душила. Стіни кімнати, як і весь світ, здавалося, зрушив з місця.
Відчувши тверду опору, вона не спромоглася піднятись. Б’ючись пальцями об стіну, не змогла одразу знайти вимикач. Ввімкнути світло, відігнати жах, що скував її тіло, мов черв’як залазив всередину. І вона боялався опустити знову пальці на підлогу. Оскільки, біля стіни були уже не пелюстки троянд, а гострі краї розірваного на шматки паперу. Листи…
Коли світло залило кімнату, Ірена нерухомо сиділа із широкорозплющеними очима. Світ збожеволів?! Чи можливо, це вона пустилася берега. Впершись спиною у стіну, забившись пальцями у пожовклий папір, дівчина, безперестанку хитаючи головою, перечитувала слова, що кров’ю хтось вивів на білосніжній стіні кімнати.
На ліжку, на проти неї, із зав’язаним рожевим бантиком та роздертою грудною кліткою, лежав мертвий Артур. Його нутрощі були вирвані чи вирізані ножем різника. Як і його серце…
Усвідомлення написаного прийшло не зразу.
“Сподобалося, смачного?! Я обіцяла, стерво!”
І тоді її вирвало…
***
Минуле, рано чи пізно, наздожене кожного. Не важливо, скільки збігло часу чи відбулося змін. Не важливо, чи ми змінилися, чи залишилися колишніми. І обіцянки…
Обіцянки – це не пусті слова. Ними розкидаються у миті щастя. Ними погрожують у хвилини цілковитого розпачу. Вони живляться нашими думками, а інколи й ненавистю. Адже обіцянки завжди виконують. Правда?!
[1] Мається на увазі цитата із Першого послання апостола Петра до коритян 134-13:8. “Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить”.
[2] Цитата Магатми Ґанді – індійського державного та політичного діяча, основоположника філософії ненасилля.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.