КВАРЕНГІ
Як мало що міняється у світі…
Земля у трупах, і лежать убиті
У граді на Аскольдовій горі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наївна, мов дитячі акварелі,
Архітектурна музика Кваренгі,
Де в шляхових жилетах снігурі.
Та астероїд Ерос на орбіті:
Тримаймося, тримаючи парі!
Біл-борди. Заборонено підтексти.
Пора вже здати музику на злом.
І всіх Растреллі – розстріляти, знести
Кваренгі – припасіть на щастя лом!
А хто ще досі в інтернетах цвенька –
Той завтра вже возноситься до зір.
Людина снів – така собі маленька,
їй не поможуть і Аскольд, і Дір.
Вовчиця римська, конотопська ненька
Жупан перешиває на мундир…
І доки у священному екстазі
Чужим богам народ молитись звик,
Читайте у князівськім саркофазі:
Газета «Правда», тридцять сьомий рік…
***
я так багато написав
а це не видно в небесах
і сили світла і пітьми
чекають іншого контенту
на колісниці між зірок
відкрив планшет Ілля-пророк
читайте зоряне письмо
до відповідного моменту
хто нині має всі права –
тому сьогодні трин-трава
тому калігула й нерон
усе одно що той сенека
поговоріть сестра і брат
уже сьогодні із-за ґрат
олімпіада підросте
зросте на цвинтарі смерека
коли замучений пророк
уже подався до зірок
а потягли у мавзолей
прогірклі мірру та єлей
та ЕХ.ua та ex-Ukraine
у цім задрипанім авралі
зірву я стебла споришу
і на пергаменті впишу
що це фінал і цей аврал
уже фінальний у фіналі
як добре те що розпростер
над нами гвинт гелікоптер
і хай фіглює ТВі –
у нас такий транзитний трафік
аскольд і дір і мудрий я.
– і вся сім’я його на «я»
і він англійською своїх
підданців шле та шле все на фіг
на берегах його дніпра
кричать кричальники «ура»
і в половецькому степу
касоги обри та хозари
там рюриковичі були
й ходили в Францію посли
і щось таке про парвеню
і ще про щось послам казали
мене талантом дотика
ще ярославова донька
вона про роланда а в нас
герої – кримські евкаліпти
сурмить мисливський там ріжок
і звірів радісний там шок
сам князь полює їх і сам
дарує гончим мудрі скрипти
о скільки років і віків
ми під сузір’ям гончаків
і хто не править а печаль
з нового йде Єрусалиму
ви ярославну ждіть палку
читайте слово о полку
полк ппс із мвс
і я до фінішу вестиму
***
Прапори шелестять, прапорове –
і зі стягами грає штандарт.
Але наше буття паперове
Літописцям оддати не варт.
Іонічні колони, доричні,
Голос Бога у голосі рік…
Але інші слова, патеричні —
Палімпсестом уже патерик.
І за стягом, за символом віри
Білим снігом завіється шлях.
І ця схима з телячої шкіри,
І вощана сльоза на полях…
ІВАН
Пам’яті І.С.Григурка
(1942 – 1982) з нагоди його непрожитого 70-річчя.
Сон мені сниться
мені
Сон і мовчання і голос
У невимовному сні
Лебедів
Ріжуть
Під горло
Лине їх крик над селом
Лине їх туга крилата
І лебединим крилом
Котиться цівка кривава
Нащо їх – свято в рідні
Похорони? Весілля?
Котиться в неба на дні
Сонця тарілка осіння
Ви говорили про шок
Про товариство це п’яне
Час наш уже відійшов –
Як нам вернутись Іване?
З лебедя крука орла
Час наш зарізаний виник
Навіть не стрілка –
Стріла
Наш огинає годинник
О ми були молоді
Нині співаємо гордо
Виспівав голос – тоді
Лебедів ріжуть під горло
БІГ ІЗ БАР’ЄРАМИ
І я тоді поїхав до Іршави.
Тоді у нас казали: до Ершави.
Пішов на пошук молодої слави,
Покинувши гірське село Суху…
Був сінокіс тоді. Пахучі трави
Так ніжно шепотіли, мов октави
Писалися у літню ніч суху.
Над видноколом рідної Сухої
Стелився запах молодої хвої,
Вузькоколійка, потяг, мотовоз…
І срібний дим станційної зупинки,
Й попереду віршарські поєдинки,
І запахи книгарні, мов наркоз.
О, лицарі поезії та прози!
Як відімчали ваші паровози,
А колії розкрали на метал…
Імперія була в нас, не державка.
Тече Ріка. Тече ріка Іршавка.
І Пинтя Добош зліз на п’єдестал.
О, музи літоб’єднання з Іршави!
Римуємо й тепер заради слави?
Я бачу: Петринишинця Юрка,
Ірину Звонар, Ольгу Фрідман бачу,
Лейбович Любку…
Музу ту дитячу,
Офелію тих днів бере ріка.
А де Семен Поляк? Наталка Бровді?
Ви на якому загубились броді?
Де я загинув, Господи спаси?..
Усі ми перед Господом нагії,
Лиш од Боржави – річки Ностальгії –
Сміються й плачуть рідні голоси…
Які змогли, ми написали книги.
Михайло Ціпак сам іде з відлиги
На потяг до Ершави. Паровоз
Іде коло ершавської друкарні,
Там рими перехресні й рими парні
В коломийках шукати довелось.
І я, щоб не писав рядки бентежні,
Поїхав у дружинники пожежні,
Це – як малий Балога з МНС…
А я, дітвак, не гнався за кар’єрами,
Та досі пам’ятаю біг з бар’єрами,
Та ще дзвіницю – прямо до небес.
До Ольги Фрідман я не женихався:
Я в бігові шалено задихався,
Ще мить, ще дві – з дистанції зійдеш…
Але мені – солодке, мов кохання,
Вже друге відкривалося дихання,
Я біг і біг – без краю і без меж.
А далі – поєдинок на дивані
В редакції. А там тендітна пані
І з нами, дітьми, а не ловить гав.
– Гай-гай, дітваче. Що вам до інтиму?
Он я знайшла у вас… неточну риму!
А ви все до сонетів та октав.
Іще хтось випускає цівку диму:
– Се буржуазне, хто б що не казав!
І я лютів, як це між піонерами.
Читав і думав я про біг з бар’єрами,
Про дистих і катрен,
аби мені
Ще й грамоту донести до Сухої,
Де мати й сестри, браття й запах хвої,
Та небо в зорях, наші ночі й дні.
Там дід і батько, та пахучі трави,
А тут газета, та видіння слави,
Там іскри вилітають з-під коліс.
І я вмираю і лечу над хату
Над смерекову:
– Чуєш мене, тату!
А тато жде мене на сінокіс…
ЕДЕМ
Ранкова кава з коньяком «Camus».
Поети повертаються в сім’ю,
А суть ойчизни – у Вітчизні милій.
І хай смолу гарячу я не п’ю –
Ішов зі мною Дант і йшов Вергілій,
А чумним шляхом мчав Альбер Камю.
На цій землі – од снігу білій-білій,
Як замерзаєш – будеш у раю.
Але в своїй ойчизні тільки гість –
Не п’є Вергілій, Данте в смак не їсть,
Він інфернальних днів шукає тему…
По снігу йду. Вертаюсь до Едему.
Не скіф, не хет і не ольвійський грек –
Я чую запах молодих смерек,
А ми смереки ці тут посадили.
У танці верховинський живопліт,
І не згадаю нині, скільки літ
Судилось од колиски до могили.
Завія біла лютої зими…
Я спогадаю: ми були дітьми,
Мисливські стежі-копанки шорили.
Далеких літ у серці дух не вмер.
Там літо, кришталевий дзвін озер
І срібних рік вода. І смак форелі.
Стожари на півнеба. Світляки –
Засипали всі гори, всі стежки,
І місяць повний світиться зі стелі.
Ми світляків у торбу наберем:
О, ми дітьми потрапили в Едем.
А вранці дід-лісник: – А нумо, встаньте!
Так літо йшло моє в труді щодня,
І світляками нам була платня.
…Прости, Вергілій. І прощайте, Данте.
БЕТХОВЕН
Не муч сусіда співами, не муч,
І піаніно теж уранці-рано.
У жінки вушко – мов скрипковий ключ
І дар колоратурного сопрано.
Хай музика забуде про слова,
І стіни із бетону та заліза
Відмовчаться. А музика – права,
Як та людина, що з горіха злізла..
Не забувай: прикликує маяк
Свій промінь, і пливе рікою човен.
І їде в чужину отой козак,
Якого знав ще Людвіг ван Бетховен.
А ти забув. Тепер – хоч вовком вий,
А не вернути вихор сніговий,
І шторм, і сніг. А будеш засинати
Серед снігів і стін бетонних хати,
У тебе голос прозвучить новий
І шторм, і буря «Апассіонати»…
ТЕХНО-ЛІТ
очі спросоння продер
випив горілку не воду
от би створити шедевр
справжній шедевр для народу
стільки на серні щедрот
свічка – один уже згарок
і не читає народ
хоче народ іномарок
знову мережу рядки
очі закочую в стелю
як ти писав без руки
книгу гідальго Мігелю?
наш Дон-Кіхот над Дніпром
справив судьбу ювілейну
він осідлав автопром
той що прибув і з-над Рейну
плачуть і ясла, й воли
плаче парсуна із воску
ми Жанну д’Арк пропили
і Дульцинею Тобоську
і безшелесні мов тінь
линуть мостом «мерседеси»
тільки фіранку відкинь –
Київ у пошуках меси
скільки героїв нікчем
люду пишучого скільки
епос про Матір з мечем
а не приймуть і до спілки
***
цвіте терен цвіте терен
під ногою тане серен
і віщує серенчу
серен серен серед насту
наступив на лижу щастю
але я про це мовчу
не в якомусь Буковелі
просто зорі зняв зі стелі
та й подався у вертеп
і подався без нічлігу
квітне терен серед снігу
небо чорне
ніби склеп
і край римської дороги
що веде на акведук
млосний погляд
млистий стогін
у кільці щасливих рук
а під нами срібний серен
і коли ся ми поберем
де кілечко золоте?
а під снігом сивий терен
ще не скоро зацвіте
2012
СУХИЙ ФОНТАН
Задув суховій на Сухому Фонтані,
Немов у Фонтенбло, де нас не було.
Герої галантних століть полум’яні,
Епоха вітрами цілує на зло.
В цеглянім костелі доправилась меса,
І дзвін православний гуде крізь туман.
І збили до крові трамваї колеса,
Стираються гальма, а це не фонтан.
І я у планиду вдивляюсь і гасну,
Немовби на вітрі згасає свіча.
Ця вулиця й нині зоветься — Терасна,
Сухого Фонтану суха каланча.
Сюди я заходив до друга-музики.
Забутого ВІА «Орбіта» тут чар.
Убили музику. А ми й не відвикли
Від музики віку – електрогітар.
Щасливі з мелодій старого яхт-клубу,
Відкинули роки, немов їх нема.
Сухого Фонтану омріяну згубу
Собі перебрала холодна зима.
Іще нас не скоро в яхт-клубі не стане
І звістку про це понесе Інтернет.
І ти ще поллєшся, Сухий мій Фонтане,
Фонтане зі спогадів, сліз і монет.
І профіль зійде – я монети збираю
Із профілем юних, прекрасних богинь.
Спинись на Сухому Фонтані, трамваю!
Любове, кохання, мене не покинь!
ЛІТЕРАТУРНИЙ СКВЕР
злото мідних труб
мореманський «краб»
і садив я дуб
і садив я граб
од імення вдів
і сирітських нас
а було ходив
тут колись баркас
і матроський кльош
і музичний туш
і вганяв у дрож
гомін рідних душ
біль сердечних ран
і любов-свіча
дихав океан
в мене з-за плеча
тихо плакав альт
тополиний пил
скільки – під асфальт –
дорогих могил
закатав же тать
боляче усім
і жили нуль п’ять
і жили нуль сім
а тепер тепер –
музика й вино
мов старий тапер
кличе у кіно
в сяйві мідних труб
я і пан і раб
ще устане дуб
і повстане граб
поетичний сквер
тут шумить етер
а старий тапер
між химер тепер
а старе кіно –
музика й вино
***
на екрані – молоді обличчя
кольорові лики й чорно-білі
милі а яке тепер сторіччя
в гонорі великого наріччя
мова язики та суахілі
під високим Знаком Зодіака
музика сонорного акорду
Гамлетівська поза Пастернака
а яка пегасівська собака
била ще Єсеніна у морду
Мандельштама камені пригаслі
зорями горять у небі вранці
може справа зовсім не в Пегасі
ми – кентаври
ми – крилаті бранці
в основному ми в чужому часі
я стою із морем наодинці
ольвіополітом біля Понту
де евксинські афро-українці
гайдамачать про Івана Ґонту
біля моря кадри чорно-білі
крутить Аполлон в рапідній зйомці
прочитаю вірш на суахілі
афро-українській Незнайомці
скаче кінь у Південь-коне-центрі
зафільмує все це оператор
сяє злотом Геліос на церкві
Кінна Річка і з буксиром катер
тягне хмару на далекий берег
і встають із хвиль осетр і шерех
і біжить до моря мила жінка
руськомовна афро-українка
***
у Києві живеш і ділиш лаври
а тут і Дон-Кіхоти й Мінотаври
і таври й кіммерійці ще й кентаври
і павутинка сонячна бринить
і ниті золоті такі принадні
Тезею ти приносиш Аріадні
і Геліос несе по небу нить
Це хто прибув сюди з джаз-бенду Пинті
аби померти в чорнім лабіринті
в пекучім передзаході життя
аби професор написав есею
хохли ви Дон-Кіхоте vs Тесею
в іконах вікон – мати і дитя
Марію Аріадну та Марусю
ви поєднали Київською Руссю
од часу Рюриковичів до днесь
і час іде і треба бронзовіти
отам де плачуть Кроносові діти
і Геліос осяяв дно небес
не відборолись в дні своїх етерій
гідальго мій у час п’ятьох імперій
Еллада повертається до нас
і все ж немарно скачуть люди-коні
а Санчо Панса ув офшорній зоні
із українським пашпортом в цей час
шукайте Дон-Кіхоте і Тезею
у полі – Аріадну й Дульцинею
бо вже над нами Геліос завис
о да святяться море і лимани
коли надходять рицарські романи
і палку перетворено на спис
ПІДГІРЦІ
на дерев’яному ослоні
в Зубанича в селі Підгірці
вели ми бесіди безсонні
про музику при першій зірці
були Наталка і Марія
маленькі Кілька і Богданчик
і вранці трудотерапія
а не шашлик і не стаканчик
скакали коні дерев’яні
ще до чорнобильської ери
а ми від молодості п’яні
мов на банкеті в час холери
часи залізної завіси
літературної богеми
де Прометеї та Зевеси
підпільний час підпільні теми
козацький марш
козацька віра
карпатські олені й ведмеді
а це була попівська фіра
Підгірська вілла ґазди Феді
У храм чужий чужої віри
де пахло сіно з оборогу
убитий панотець із фіри
ішов босоніж на дорогу
Нечуй-Левицький попідтинню
на пасіці Миколи Джері
тепер і ми вже стали тінню
кирилицею на папері
Підгірці
вулиця Садова
де біла хмара у тумані
чия звучить там нині мова
згоріли й коні дерев’яні
уже не ті сьогодні мрії
Наталки Ганни та Марії
зірок нема – космічні діри
чужий маєток замість сбіри
все проскакали роки п’яні
за чверть століття все змінилось
і плаче Федорова пані
на Бесарабці із-під милиць
пропала Федорова дача
і десь Наталка та Марія
пропила братія ледача
Країну Трудотерапія
і де та кава в переході
до збайдужілого Майдану
усе що наше – те не в моді
і все чуже куди не гляну
землі й небес було нам мало
усе було і все пропало
Звізда Полин при першій зірці
і я стою в селі Підгірці
АВТОПОРТРЕТ У ПЕЙЗАЖІ
Михайлові Озерному
І
Малює час картину на мольберті –
Убитий зубр забризкав кров’ю нас.
Усе так є з народження до смерті –
Художник і безсмертний Хронос-час.
І червінь крові, й
поле біле-біле,
Зелена кров столітніх цих дубів,
Земля, яку ти змалку полюбив,
Архистратигу, метре
Михаїле!
Пребуде, від Путивля до Карпат,
Озерного Михайла стольний град,
Солом’яні хатки й палати княжі.
І стежечка мала за горизонт.
І Миколаїв. І Евксинський Понт
У цьому геніальному пейзажі.
II
Мир праху цьому спогаду, коли
Збивають нас шалені іномарки.
І плачуть теракотові воли,
І мруть воли чумацькі біля арки,
Де глек трипільський і гончарний круг.
І в гори йдуть забутих предків тіні.
І в надвечірнім сонця мерехтінні
Мене згадає незрадливий друг.
Немов архистратигу,
вам дано
Любов і геній, золоте вино
Прощальної таємної вечері.
Хай вам Господь дарує сто і п’ять,
І той пейзаж, де тріє
тих розп’ять,
Які зійшли на полотні й папері.
АКАПЕЛА
Не вистачає голосу для пісні,
А сліз не вистачає для плачу…
Холодні зорі, темні й лиховісні.
Я тут за сфінкса правлю, і мовчу.
А ти ідеш, і в єрихонськім горні
Уздриш падіння старовинних дач.
Минуло літо. Літа відзіґорні
На колісниці злинули навскач.
А мідні істукани у зажурі
Усе шукають скіфського письма…
А в компі – вічний пам’ятник цензурі:
Відомий сайт, мов німота сама.
Немає лиж поїхати в Карпати,
Нема грошей у Спілки-
хто подасть?
Немає від Азарова лопати,
Щоб закопати і себе,
і власть…
м. Миколаїв