Від редакції. Ця рецензія була написана ще тоді, коли Антін Щегельський був з нами. Як уже повідомлялося, 9 листопада він відійшов у засвіти. Пом’янімо нашого колегу, талановитого письменника Антіна Щегельського.
Антін Щегельський, ВОЛОШКИ ДЛЯ ТАРАСА
Повісті, оповідання, в-во «Щек», Київ–2020, 140 стор.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шаную письменників, які надають читачеві можливість хоча б у чомусь їм заперечити. До таких належить і Антін Щегельський. Ось завершення його ліричної новели «Падає сніг»: «… він і досі кохає. Не тому, що любов нездоланна. Просто…падає сніг». Одразу висловлюю незгоду з автором: так він же й кохає саме тому, що любов таки нездоланна! Зрештою останнє речення твору змушує засумніватися: не погодився напевне тому, що в моєму житті сніг ніколи не падав отак святісно як для автора. Завдяки цьому тексту читач пізнав самого себе.
Про повну взаємодовіру між автором і читачем ідеться, насамперед в автобіографічних творах, до яких окрім уже згаданої новели належить і сповідальне оповідання «Ауріка».
Мало хто зважиться на оприлюднення найболючішого й найпотаємнішого у своєму житті, як це вчинив А. Щегельський. Дуже рано пішла за межу його кохана дружина, залишивши двох донечок трьох і шести років. Батько не одружувався удруге і зробив усе, що міг, аби дітки не зазнали в житті страшного слова мачуха. Коли дочки повиростали й повиходили заміж, він сповна відчув себе самотнім. Щоб скрасити батькові життя, вдячні діти подарували йому путівку до Туреччини, де на нього чекала несподівана радість. «Чомусь заведено вважати, що у чоловіка за п’ятдесят уже все позаду. І я так гадав. Аж поки не зустрів її. Мою кохану половинку». Оповідач умовно назвав її Аурікою. Не дивно, що твір завершується щемною нотою закоханості, що озвалася в щирій душі мудрого чоловіка з далекої мелодії колись знаменитого Сальваторе Адамо про незабутній сніг, що вперше випав півстоліття тому.
Коли тобі сімдесят, тоді з висоти прожитих літ виразніше бачиш себе двадцятилітнього. У цьому переконався й безіменний герой заголовної повісті книги «Волошки для Тараса». Чому безіменний? Адже він належить до невідомих солдатів. Ім’я його знане й авторові, й кожному читачеві з того покоління, що прийшло у світ першого післявоєнного десятиліття, а потім навчання в Київському університеті. Прототипами цього героя можуть бути однокурсники автора – Віктор Цимбал, репресований поет-сімдесятник, який написав невеличку передмову до повісті, та вінницький поет-дисидент Валерій Лазаренко. Він іще студентом написав чудову метафоричну мініатюру: «Синя Корова Жовтим Язиком Зелене Теля Лиже». Не дивно, що вірш опинився у теці когось із кураторів КДБ. Долю цих людей визначив лише один день – 22 травня 1972 року.
Дата перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі є сакральною для кожного українця. Проте совіцький режим цю дату репресував і спаплюжив, як і всю нашу історію. Щороку напередодні цього дня нас, студентів факультету журналістики, лякали: завтра не ходіть до пам’ятника Шевченку! А хто ослухається, буде відрахований з університету. І герой повісті А. Щегельського таки не пішов, про що потім гірко жалів усе життя. А от мій однокурсник, талановитий селянський хлопець зі Львівщини Михайло Матюшко не злякався, пішов, за що його зрештою виключили з вишу. Через роки здібний і настирний Мишко знову вступив до університету, вже на філософський факультет. Наступного 22 травня він удруге пішов ушанувати Тараса, і вдруге був покараний вигнанням. Молоде життя було зламане на самому початку і, здається назавжди. Принаймні ми й через півстоліття нічого не знаємо про його долю.
Проте життя героя повісті «Волошки для Тараса» (який піддався умовлянням коханої дівчини й не пішов до пам’ятника, зрадивши однокурсників) склалося доволі вдало. Улюблена робота в редакції, вдома кохана дружина, докторка фальшивих партійних наук, нарешті секретарка райкому партії… Не загуляєш і не зіп’єшся, якщо навіть захочеш. Отак можна було прожити до щасливої старості років зі сто. Однак за якихось два десятиліття впала деспотична совдепія і обірвалася ідилія. Сімейству довелося зазнати поневірянь і принижень, аби якось пристосуватися до нових умов з якимось там бізнесом. Щоправда, всміхнулась їм радість: дружина завагітніла. Та недовго раділи. У неї виявили онкологію. Смерть найближчої людини зламала нашого героя.
«…Він порушив обіцянку, дану друзям понад тридцять років тому й так і не поклав тоді квіти до пам’ятника Шевченку. Сьогодні ж його вже ніщо не стримує. Та, якій він поклявся, відійшла у кращі світи… А завтра він піде за нею слідом».
Довелося процитувати не найкращий, а може, найгірший абзац із повісті, але зазначити: це ще не апофеоз, а лише початок тієї трагедії, яка обірвала земний шлях нашого героя. Автор, як і годиться, спорядив його в дорогу до Києва, нарвавши разом з ним край поля небесно сяйних волошок, а потім чемно провів од метро «Університет» повз Ботанічний сад до Шевченківського парку. Хіба можна було чекати на апофеоз трагедії у цих святих для кожного, особливо для колишнього студента місцях славного Києва.
Саме тут душа нашого старого однолітка зазнала нових несподіваних ударів. 22 травня його не пустила в парк охорона: чекали на приїзд Президента: «Навіть в сімдесяті роки, в розпал комуністичної реакції, у цей день можна було вільно пройти до пам’ятника Шевченку і вільно покласти до підніжжя квіти. І так само вільно повернутися в університет, щоб покласти студентський квиток… То коли була більша демократія?». Тож для української людини на її рідній землі за ці десятиліття нічого не змінилося. Це – не відкриття, це – трагедія, про яку тридцять років мовчимо! Усі! Окрім, хіба що, письменників.
Нарешті після кількагодинного чекання-знущання дідові вдалося доступитися до бронзового Тараса: «Вибач, Батьку, що я жив неправильно».
Але прощення не було. Напевне тому, що поруч не виявилося жодного з друзів молодості, яких зрадив. Тут же, у парку на лавочці, він попрощався зі світом. Кроку у вічність передувало прощання без прощення. Усе ж таки цю повість-баладу сприймаю як повість-прощення. Адже героя простили двоє – автор твору і читач, тобто автор цих рядків. Бо мимоволі пригадалося, що ти робив 22 травня 1972 року? Біля пам’ятника того дня не був. Боявся? Скоріше пив з друзями вино, аби нічого й нікого не боятися… Зараз не поп’єш, настав час усе в самому собі передумати і ще раз пережити разом зі щирою, чемною і мудрою повістю А. Щегельського.
Коли письменник зображує тяжкі долі людей, у пульсації кожної фрази відчувається і співчуття, і каяття, ніби автор бере на себе провину за всі біди в житті. Звернімо увагу на оповідання «Розплата за легковажність» Нехай назва твору видається дещо тривіальною (а чого, як не легковажності, можна чекати від людей, які легко думають, легко люблять, легко живуть), зате заголовки підрозділів радують своєю точністю, образністю, афористичністю, як от: «Ми не чекали вас, а ви приїхали», «На припоні у колгоспі або Хто куди, а я до міста», «Була без радості любов – розлука буде без печалі».
Якщо вас ніколи не цікавило, чому світ таки розмаїтий, то автор «Розплати…» підкаже: тому, що населений різними людьми. Вона хоче вийти заміж, і обов’язково за нежонатого, а він міркує переспати з нею ніч, а на ранок чкурнути кудись на заробітки (добре, що не до другої любки). Вона прагне несподіваного щастя, а він відсудити півхати після розлучення. Що можна зробити з цими людьми, коли вони роблять одне одному отаке. Тут автор нікому не суддя. Вольному воля. Але розв’язка настає завжди. За все скоєне в житті дурне, зле і грішне, людина платить нерідко власним життям. Так сталося із головною героїнею бувальщини: «Він (її син – В.П.) годував Ґіню з ложечки і підмивав її, виносив горшки, перестеляв постіль і прав простирадла»… Звичайно, й це треба комусь робити, але висновок у читача «Розплати…» напрошується інший: якби від початку все було по-людськи, то й кінець не був би таким сумним.
Нотою доброго гумору, беззаперечним майстром якого є Антін Щегельський, забриніло «Панське полювання»: «… Був багато накритий стіл…на цьому святі боротьби із зеленим змієм». Свято урвалося нагло: головний його учасник, загонюючи дичину в лісі на колишньому Букринському плацдармі, несподівано натрапив на скелет воїна, пальці якого намертво затисли єдину зброю – каменюку. Так наших українських «сірих піджаків» колись озброїли «маршал побєди» Жуков і генерал – «асвабадітєль Кієва» Ватутін. Щоб ви робили на місці того мисливця? Він же завершив полювання гідно. Коли перед ним уклякли дві косулі й цапок, на невеликих ріжках останнього ніби наштрикнулося призахідне сонце. Щоб не вбивати тварин, мисливець вистрілив угору. За мить косуль уже не було. Нарешті сонце, втративши опору, тим були для нього ріжки цапа, «стало поволі сповзати за небокрай». Чудовий зразок поетичної прози, достойний самого Остапа Вишні!
Із-поміж кількох гумористично-сатиричних оповідань книги (деякі можна вважати фейлетонами) найбільшої уваги заслуговують саме ті, що торкаються вічних тем – кохання і розпусти. Такий собі поет Іван, проголосивши «Пальці очей моїх заблукали в твоєму волоссі», з першого ж погляду закохується у тролейбусі в молоденьку дівчину. «Вона була прекрасна, мов гріх, про який мріє мало не кожний чоловік». Тільки не поет, бо закохався не в гріх, а у мрію. Проте заговорити до мрії не так просто, як здається. Врешті, як вийшли з тролейбуса, наважився спитати: «Можна провести вас додому?» І почув: «Ліпше ходімо до тебе. Сімдесят баксів за годину». Що тут робити поету? Раніше жартували з віршами В. Сосюри: «Так ніхто не кохав! Не через тисячі літ, а через тисячі гривень приходить подібне кохання!» А тут вже почалося «за доляри».
Автор підводить читача до високого й романтичного, натомість світ сказився. У ньому лишилися двоє: поет і повія. Що з того вийде? Хай скаже своє слово життя.
Першого новорічного дня наступного року авторові книги «Волошки для Тараса» виповнюється сімдесят. Мало чи багато? Хай ювіляр про це не думає. Головне, що з року в рік письменникові все більше стає сказати людям. До цього прагнув усе своє творче життя і, як засвідчила нова передювілейна книга, прагнення свої втілював у Слові щиро, чесно, талановито. Бо ніколи не переставав учитися. Найперше у класиків, таких як Анатолій Дімаров. Саме він благословив Антіна Щегельського у літературу. І, звичайно ж, у брата – визнаного майстра прози й поезії Павла Щегельського. Кожний новий твір письменника переконує читача в тому, що любов нездоланна. Особливо, коли разом зі Словом у душу просто падає сніг.
“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.