У літературі і довкола літератури зосереджено безмір
мислительного та поцінувального баласту, що, зрештою, природно: митець (а
література, то, передовсім, він) мусить жити десь, за щось і за певних
соціальних обставин, які, принагідно зазначу, теж незрідка пнуться в розряд
високозначущих артефактів. Найбільш показовий приклад – державна наша
незалежність, яку багато хто має (чи хоче мати – це справи не міняє) за
своєрідного гаранта духовно-творчої свободи як письменника, так і його творива.
Однак заздрісно і тотально вільним від
усього і всіх може насправді бути тільки графоман. Бо прозаїк, поет чи
драматург вищого і найвищого художнього рівня чи не кожен свій крок звіряє з
безміром вимог естетичного, етичного, жанрового і просто смакового кшталту. Більше того – він доточує число цих
вимог ще й власними критеріями художньої досконалості, позаяк саме вони будуть
маркерами його творчої самобутності, стануть тим, що зараз називається
індивідуальним «художнім світом», поза яким літератури не існує. Засвідчують це, між іншим, повсемісні і неминучі вибуття
з читацького ужитку творів з приставкою «про»: про війну, про голодомор, про перебудову, про колективізацію, що
заперечують і ще довго, очевидно, будуть заперечувати розмаїті «історії
літератури», яким пекельно важко погодитись з доволі простою на вигляд істиною,
увібганою в нейтральну з першого погляду словосполуку: «письменницька праця».
Якщо праця, то заради чого? Переказування загальновідомого? А може заради т.зв.
«художніх світлин», себто «письма з натури»? Чи (це вже виглядає набагато
привабливішим і навіть правдивішим) заради концептуалізації «потоків» життя, в
яких, безперечно, існує чимало всіляких загальників, але ніколи не існувало і
не буде існувати «Дон Кіхота», «Самотнього вовка», «Тіней забутих предків». До речі, страх як
кортить запитати колег по давно покинутому мною цеху, до якого саме періоду
розвитку української літератури належить вищезгадана повість М.Коцюбинського? І
яку участь цей період брав у народженні задуму неординарного цього твору? Про реалізацію цього задуму вже
не говорю: приписи М.Драгоманова, С.Єфремова і навіть М.Зерова (про балаканину
про літературу вченої, напівученої і не привченої до вченості сіроми вже не
говорю) якщо й годяться для поцінувальних всіляких екзерсисів, то виключно
перед нетворчою аудиторією. Цим преамбульну частину своїх міркувань закінчу,
вилущивши з них лише один вкрай потрібний нюанс: літературні премії, а надто
премії д е р ж а в н і, власне
літературними не є і не можуть бути. Хоч, і від цього нікуди не дінешся, багато
чим з літературою пов’язані.
Варто побіжно торкнутися й іще однієї «деталі» – наших довкілпреміальних балачок. Кому і для
чого вони потрібні? Про претендентів на премію Нобеля наразі не йдеться: од
їхнього імені чи замість них говорять такі ж самі літературні нулі, як і ті,
хто вважає себе речником саме літератури, а не загумінкового кабінетного
закутка чи такого ж самого загумінкового художнього мислення. Удома може й
корисного та потрібного, але за межами дому… Утім, ми зазвичай ставимо питання
інакше: якщо ми на історичній карті світу існуємо, то ця існувальність повинна
бути засвідченою. А ні, то нате вам (кому?) десять, двадцять, тридцять
українських літературних премій. На питання – за що, відповідь здебільшого
одна: за римовану і романізовану любов до України.
Хтось колись (хоч
чому не зараз?) про це поведе мову
детальніше. При тому – не з глибокодумним копанням у політичному преміальному
закуліссі, а з власне літературним стетоскопом, показання якого смію
передбачити вже сьогодні: він фіксуватиме здебільшого художню мертвотність
валу, яким порочиться ймення не одного Шевченка чи Лесі Українки, а й усіх тим
валом пойменованих.
А тепер про премію Шевченка. Її значущість чи й навіть
святість не варто ні перебільшувати, ні
применшувати, позаяк вона існує. У якості доказу використаю нагадування
про посмертні чи хронічно запізнілі преміювання тих, хто у попередні «періоди»
безнастанного «розквіту» української літератури перебував у затінку чи й на
засланні. Погодьмося, що цим ми (або од нашого імені анонімний вседержавний
хтось) ініціювали акцію якнайщирішого каяття перед братами Тютюнниками,
В.Стусом, В.Симоненком. Було це й актом утвердження дуже й дуже аморфної, але
справедливості, котра багато чим нагадувала й справедливість історичну.
Щоправда на згадку одразу приходять прізвища С.Петлюри, С.Бандери, котрі
історію творили. Проте ця хвойда у нас є наложницею зайд. І цього анітрохи не
соромиться. Та менше з тим – іменем Шевченка держава справді затушковувала свої
гріхи, що, втім, робилося заднім, здебільшого, числом. Скажімо, Р.Андріяшика
преміювали аж 1998 р., на чому можна було б не зупинятися, якби незалежницькі
всілякі перехльости новий офіціоз не починав з себе і тих, хто при ньому
крутився. Без відчутної для України користі, проте зі стрімким набиранням
політичного капіталу передовсім для себе і тих, що вірно служили всім владам і
владоможцям досі. Прізвищ називати не стану – вони й дотепер на слуху,
пристрасно балакають, агітують, викривають і цим, гадаю, пришвидшують своє повне
мистецьке й білямистецьке здешевіння, позаяк розрахунково не розрізняли і не
розрізняють служіння з творчістю. До цього слід додати й те, що вихований на
подібній ідейній матриці загал (у «високій» літературі – народ) теж стрімко
деградує, бо здебільшого не читає, а слухає, імітує вболівання за рідну мову,
її практично не знаючи. Не в останню чергу тому, що ця мова (на сьогоднішній,
принаймні, день) плюнула на політику й політиків і забарикадувалася в
літературі. При тому – не
відроджуваній, а живій, про яку що по селах, що на міських майданах мало хто й
чув. Але це проблема надто болюча і складна. Тому – про речі простіші.
Шевченківська премія (далі буду послуговуватися тільки
довільною цією назвою) існувально сегментується за потребами:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
а) покликати під свій дах усіх живих класиків (60-і – поч.
70-х рр.);
б) означити класиків і кандидатів у класики нових (70-і
рр.);
в) підтримати соцреалістичну «модерність» (80-і рр.);
г) засвоїти перебудовні пріоритети (кінець 80-х рр.);
д) вдарити на незалежницький сполох (поч. 90-х рр.);
е) незалежницьки агонізувати (кінець 90-х і по сьогодні).
Чому агонізувати, розлогому уточненню не підлягає: за сорок
років існування вона визбирала у письменницькій громаді усе більш-менш помітне
і цінне і просто змушена загальномистецькі свої критерії міняти на якісь інші. Скажімо, на
антитоталітарні, на постмодерні,
поколіннєві чи просто холуйські, чого ще не відбулося, але що відбудеться
неминуче. Правда, за умови існування цієї премії саме в кишені держави, хоч і
кишеня Спілки, якщо така раптом з’явиться, від подібного шляху не вбереже. Ми ж
бо не митці, а передовсім патріоти, а вже потім… Далі не хочу казати, бо до
слова просяться якісь «тушки», спекулянти, злодії, перебіжчики, колаборанти і
просто заправські писаки про все і ніщо. Якщо ті, хто з цими поняттями зрісся,
гадають, що про це рано чи пізно забудеться – мені їх шкода. Бо ще за їхнього
життя ті, кого не стримує спільний вік, спільна біографія і спільне членство,
їх поназивають, схарактеризують і викинуть на сміття. Інакше не можна: слухати,
як тобі брешуть, молодь не має часу: їй необхідно брехати про своє і по-своєму.
Звісно, не всій: майстри, якщо такі узаконяться, перейдуть у вічність віршами і
романами, які їх преміюють самим фактом їхнього існування. Звісно, не
безгонорарного, але про це судити не зараз і не нам.
Аби не забути: ми, літератори, ведемо мову про Шевченківську
премію як про премію н а ш у, хоч вона,
не забуваймо, загальномистецька. А радше – загальнонічия. Саме тому від неї
літераторам варто дистанціюватися. Хоча б заради Шевченка, якому вона ні до
чого.
І ще одне: ганити цю премію за те, що вона про когось
забула, когось незаслужено підвищила в класі, а комусь дісталася занадто пізно,
хто зна чи варто. Як на мене, нею обійдене лише ім’я і доробок
Л.Первомайського. Правда, це можна було б поставити йому в заслугу, якби його «Дикий
мед» розійшовся по світу і у цьому світі повноцінно досі жив. Так не сталося,
тому що не сталося і все. А твір усе одно високопристойний.
Я про це вже десь
писав і зараз лише повторюю: державі, якщо вона вважає себе цивілізованою, не
варто зазіхати на менторство у справах, де вона – невіглас. Разом із своїми
висуванцями. Королі і астурійські принци це можуть собі дозволити, тому що вони
з дня народження бодай мінімально естетизовані. Додамо до цього
загальнобуржуазний шарм і етичний вишкіл тих, кого королі і принци залучають до
преміальних турбот. А який, для прикладу, вишкіл може існувати у нинішніх
борців за поколіннєву «рівність»? Я за ними спостерігав і знаю, що це речники
того самого тоталіризованого більшовизму, що мав місце за часів «зрілого соціалізму».
Свідчить про це їхній (або ними лобійований) останній лауреатський вибір:
поезії як духовної якості й магми у ньому обмаль. Доста хіба етнографії та
культуробрухту, але кого це по-справжньому обходить? Голова Шевченківського
комітету змушений рахуватися з безліччю підводних політичних течій, члени того
самого комітету – дбають про власну неминущість. Якої багатьом з них я щиро
зичу, але при цьому закликаю бодай зважати на недоцільність щорічного
пожанрового ґвалту довкола
різноґатункових творів, явищ і художніх бульок, од більшості з яких через
рік-два не залишається й сліду. Бо й на книжках, які преміюються, є знак
кричущого недбальства та тимчасовості. Висуньте бодай поліграфічні та тиражні
якісь вимоги до того, що претендує на
літературну винятковість. А головне – урешті-решт втямте, що мистецтво не
належить ні народові, ні державі. А коли
належить і стає в чергу до розмаїтих прийнять у премієдавців – то міняє
непоступливо жорсткі художні критерії на підлеглість т.зв. «вимогам часу». Які
вони у тих, що рвуться до влади чи перебувають у владних структурах, ми бачимо.
Бог їм суддя, проте біймося суду Божого й ми. А з тим і суду людського, у
позірно визвольних інтенціях якого безмір ланців й облуд.
Мистецтво належить мистецтву. І служить мистецтву, до
духовних цнот якого більш ніж сто дотеперішніх шевченківських лауреатів з числа
літераторів та критиків своїм доробком не додавали зчаста нічого. Чи винна у цьому тільки держава – судити
важко. Тим більше, що вона своїх підписів під «творіннями» В.Собка, М. Шамоти,
В.Канівця, І.Цюпи не ставила. Але, але, але…
Держава, зрештою, може створити фонд літературної премії
імені Тараса Шевченка. Яким, щоправда, теж будуть розпоряджатися живі люди.
Куди не кинь, скрізь клин. І все ж процесуальні й статутні вимоги до набуття
звання й статусу лауреата необхідно докорінно міняти. Бодай заради того, щоб
цим не займалася чиновницька контора.
Досить в літературних справах діяцтва, котре завше сусідує з холуйством
і діляцтвом.
м. Київ