Назарій Вівчарик – лауреат 4-го Всеукраїнського літературного конкурсу кращих творів ім. Григора Тютюнника. Пропонуємо увазі читачів уривок з роману Назарія Вівчарика «Потривожене зло». Містичний трилер «Потривожене зло» з елементами сучасного українського соціального буття – це розповідь, в якій головний герой Микола прибув з тимчасово окупованого Донецька в Черкаси з непростою місією, яку йому доручив батько. На шляху у нього буде багато перешкод, адже йому доведеться вступити в двобій як з місцевим криміногенним середовищем, так і з найманцями, які отримали завдання ліквідувати Миколу та не допустити, щоб він передав флешку з цінною інформацією українським військовим. Крім того, Микола змушений буде вступити в протистояння з потойбічними силами зла, яке оселилось у звичайному черкаському гуртожитку, де тимчасово мешкав головний герой. «Це дуже густа, насичена і навіть перевантажена подіями проза – наче хмари, крізь яке пробиваються світлі думки й світлі бажання. Смерть тут – і покарання за ниці вчинки, і звільнення від страждань, і порятунок ціною смерті потенційного вбивці. Останнє – дуже несподіване, хоча й логічне», – зазначила, після прочитання рукопису, Галина Пагутяк, письменниця, лауреатка Шевченківської премії.
(УРИВОК З РОМАНУ)
Після того як пораненого Антона забрала на швидка, Віка на правах тієї, яка має чорний пояс, авторитетно заявила, що тренування скінчилося, і потягла Миколу надвір, подалі від зайвих запитань. Додому вони також ішли пішки, бо Віка хотіла мати більше часу, щоб вивідати в Миколи всі подробиці життя і тренувань. Той не дуже й ухилявся, спокійно розповідав, як займався спортом ще геть юним у Донецьку, а після смерті брата його було відправлено в монастир. Як він тренувався в монастирі, не жаліючи себе, щоб відволіктися від тяжких думок. За можливості Микола переводив тему на довоєнний Донецьк, тоді слово брала Віка і починала розповідати про свої пригоди і про життя в місті. Так вони незчулися, як дійшли до парку, де Микола делікатно розпрощався і пішов у напрямку гуртожитку – ніби додому, та коли дівчини вже не стало видно, повернув углиб парку. Ніч була темна і тепла. Він не раз спав при монастирі надворі, бо любив природу, від ставлення до якої вимірював рівень людяності в інших. Зараз його мали б шукати на виїздах з міста, на вокзалах, але аж ніяк не тут, неподалік місця, звідки він мав найперше тікати. Тож Микола і заснув на лавці біля куща між дерев, переконаний в тому, що наступного дня обов’язково знайде вирішення всіх питань.
І ось тепер він дивився на кущ, за яким вгадувалися обриси пса і думав, що телефонувати Віці ще дуже рано. Найперше варто було б щось поїсти, та хто спозаранку йде в магазин? Спозаранку треба займатися спортом, тож Микола встав з лавки і побіг по стежині, розглядаючись навсібіч. Так за п’ять хвилин бігу він знайшов маленький питний фонтанчик, який здався йому привидом з радянського минулого. Проте водограйчик працював, тож крім бігу в парку він отримав можливість ще й напитися справжньої водопровідної води із запахом хлорки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
«Поганяємо мікроби в шлунку!», – пожартував сам із собою юнак.
Надпивши, поглянув на телефон. Ще й шести ранку немає…
– Це смартфон з екраном діагоналлю 5,5 дюймів? – від цього запитання Микола мало не підскочив, бо аж ніяк не очікував так рано зустріти в безлюдному парку якогось малого.
Поглянувши на школяра, він зарахував його десь до 4-5 класу. Що могла дитина так рано робити в парку? Малий усе чекав відповіді. Враховуючи свіжий ще не прогрітий як слід ранок, він мав на собі кофту і блайзер, а у руці добрячого дрючка, довшого за нього. А ще хлопчик був косооким, бо одне око дивилося геть не в той бік, що інше.
– Ага, п’ять і п’ять… Мабуть… А що ти тут так рано робиш? – запитав Микола, який, крім усього, через запитання малого відчув себе геть старим чоловіком із зовсім іншими пріоритетами, бо не дуже замислювався над розмірами екрана телефону.
– Сьогодні ж 1 червня! – пояснив вичерпно малий.
– І?…
– День захисту дітей. У парку буде пінна дискотека. Ми до цього часу хочемо побудувати з друзями халабуду. Ось палка. Ще з учора залишилася, коли ми в Середньовіччя грали! – заявив малий.
– Нічого собі! – сказав Микола.
– Ага! Тільки от друзі ще не прийшли. Мабуть, проспали. А я ні, бо батько рано на роботу їде, він у тролейбусному парку працює. А ви спортсмен? – не вгавав малий, і Микола вже почав за ним не встигати.
– Ага. Спортсмен. Бігаю, – відповів він малому, не знаючи, про що з ним балакати.
До дітей Микола не був призвичаєний. Крім того, він зараз думав про час, адже останніми днями з ним сталося стільки всього, а насправді пройшов всього десь приблизно тиждень, чи трохи більше часу, відколи він живе в новому місті. Тиждень, за який він постарів щонайменше на рік.
– А як швидко ви бігаєте? Коня обженете? – запитав малий.
– Ох… Не знаю. Слухай, ти так рано встав. Ще б поспав дома. Далеко живеш? – запитав Микола.
– Он у тому гуртожитку, – показав рукою в бік будівлі, де ще вчора жив Микола.
– А я там кімнату знімаю. Учора мене не було, але казали, що до вас приходило багато поліції…
– Таке робилося!!! Кричали, гупали, навіть стріляли! Ми потім гільзи шукали, але не знайшли. Я б теж хотів мати пістолет і стріляти! – заявив захоплено малий.
– Пішли вже ті поліцейські?
– Звичайно. У нашому гуртожитку не дуже добре живеться, ну, якщо ви були там, то бачили: і таргани в нас є, і алкоголіки. Але мама мені забороняє до них навіть підходити, – тарабанив малий.
– До кого? До тарганів чи п’яниць?
– До алкоголіків! Хоча одного день тому поховали… Ой, у нас таке робиться! Мама казала, треба переїжджати з того гуртожитку. А знаєте, що у середньовіччі були воїни…
Микола подумав, що малий міг би йому згодитися. Адже можна цього косоокого попросити зайти до гуртожитку і подивитися, чи нема там поліцейських. А вже тоді й самому повернутися. Навіщо? Це було гарне питання, та Микола звик покладатися не лише на раціональний розрахунок…
***
Двоє малих розбишак добряче награлися в «середньовіччя» у місцевому парку неподалік гуртожитку №13. Хлопчаки побудували з гілок халабуду, поганялися за безпритульними собаками і надавали стусанів місцевому лоху, який вчився в паралельному з ними класі і отримував стусани від усіх, від кого лише міг. Насамкінець двоє школярів взяли участь у пінній дискотеці, що організував цього дня в парку депутат від їхнього округу. Червень для дітей почався напрочуд вдало. Не зіпсувала свято навіть відсутність грошей у кишені, бо допроситися хоч декількох гривень на найдешевше морозимо двоє друзів-хлопчаків удома так і не змогли. Але не біда. Додому вони поверталися з великим дрючком, на якому маленьким складним ножиком вирізьбили свої імена. Це була основа їхньої халабуди, і цей дрючок слід було залишити до наступної прогулянки.
Малий косоокий Богдан так і не зустрів більше хлопця, якого бачив спозаранку в парку. Той ніби теж жив у гуртожитку і хотів його щось попросити. Богдан мав добру пам’ять, але якщо старший його не знайшов і ні про що не попросив, значить то не його клопіт. Хоча стати у пригоді старшому хлопцю він був не проти, бо потім міг просити у «старшака» заступитися за нього, як він уже робив під час різних хуліганських витівок у дворі гуртожитку.
Притягнувши зі своїм другом, таким самим малим школярем, до під’їзду гуртожитку палку, вони спершу хотіли її покинути під будинком. І це була б гарна ідея, але хлопці вирішили, що палку хтось обов’язково вкраде. Адже така довга з вирізьбленими іменами палиця безперечно може стати в пригоді мало не кожному жителю району. Тож обоє потягли палку в під’їзд, а звідти на поверх. Перший. Другий. Поза всіляким сумнівом, більш алогічного вчинку цього дня годі було чекати від когось із мешканців гуртожитку. І це вже почали усвідомлювати навіть двоє малих, припускаючи, що їхні матері не схвалять такого рішення. Зупинившись на одному з поверхів, вони стали гадати, чи варто продовжувати цю ризиковану справу, тягнучи непотріб нагору, як ураз в коридор вийшов чоловік і, ловлячи гав та дивлячись зовсім не в той бік, що треба, зробив декілька кроків і полетів сторч головою. Малі заклякли, лише у Богдана вирвався з горла здавлений писк, але одразу ж і погас. Чоловік натомість вдарився головою і видав якийсь качиний «Кряк!» Богдан ще не знав, що цей кряк вчуватимуться йому потім ще довгі роки і косоокість стане не єдиною його проблемою. Врешті чоловік закляк, неприродньо викрутивши шию. Двоє малих все таки сподівалися, що дядько от-от встане, обтрусить штани і скаже: «Усе, гаразд, хлопці, чого очі вибалушили?» Але той лежав немов… немов мертвий!
– А ти колись бачив трупаків? – запитав раптом пошепки друг Богдана.
“Українська літературна газета”, ч. 24 (290), 4.12.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.