Перекладацького цеху прибуло. Всеукраїнські студії художнього перекладу «Драгоман», які започаткувала НСПУ, працювали з жовтня 2019 до травня 2020 і нині представляють роботи своїх випускників.
Студії мали на меті охопити якнайширше коло зацікавленої перекладом молоді: тож працювали стаціонарно – з киянами, та дистанційно – з рештою учасників. А це були здебільшого студенти: з Тернополя й Харкова, Вінниці й Острога, Одеси та Львова… Чернівці, Житомир, Сімферополь, Богодухів, Бердянськ, Мелітополь, Стрий, Золотоноша, Черкаси, Калуш, Куп’янськ, Борислав, а ще Анкара та Дюссельдорф… Така розмаїта географія проєкту «Драгоман».
Склад слухачів студій представляв понад 20 ВНЗ України.
Поміж учасників найбільше виявилось тих, хто вивчає англійську. Багато – німецьку чи французьку. Окремі – іспанську, японську, хорватську, чеську, польську, турецьку, арабську, нідерландську…
НСПУ вдячна лекторам студій – знаним перекладачам та перекладознавцям: Сергію Борщевському, Віталію Радчуку, Івану Бондаренку, Олегові Жупанському, Олені О’Лір, Ользі Демиденко, Олесеві Кульчинському, Євгенії Кононенко, Ганні Матковській, Ігорю Андрущенку, Наталі Сидяченко та Галині Чернієнко, які поділилися своїм досвідом на засадах інтелектуального меценатства.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Роботу студій підтримали провідні видавництва перекладної літератури: Видавництво Жупанського, «Астролябія», Видавництво Анетти Антоненко, а також Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія» та журнал «Однокласник». Координувала роботу студій Оксана Кротюк, якій і належала ініціатива проєкту; відео– та фотозйомку лекцій робив Микола Владзімірський.
Випускники студій взяли участь у Всеукраїнському конкурсі художнього перекладу. Пропонуємо вашій увазі роботи переможців.
Альфред Теннісон
З англійської мови переклав Андрій Зайцев,
студент НТУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»
ВОЇН ПАВ. ПРИНЕСЛИ ДО ЧЕРТОГУ ТІЛО
Воїн пав. Принесли до чертогу тіло.
Не зомліла та втримала крик вдова.
Бачать всі, хто там був: сидить скам’яніло,
Якщо сліз не буде – не буде жива.
Стали квилить над ним, ледве чуть, служниці,
Звати вартим лишитися в серці ввік,
Прославляти звитяги його десниці,
Та ні слів від неї, ні руху повік.
Обережно, беззвучно служниця встала
І до воїна тихо, як тінь, ступа.
Із обличчя його зняла покривало,
Та вона не плаче – сидить, як сліпа.
Встала няня, що вже не рахує роки,
На коліна їй садить його дитя.
Наче зливою, ринули сліз потоки:
«Ти – мій янгол, моє відтепер життя».
Віслава Шимборська
З польської мови переклала Ангеліна Юрків,
студентка Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова
КІТ У ПОРОЖНІЙ КВАРТИРІ
Смерть – не можна так з котом.
Бо що робити коту
в порожній квартирі.
Видряпатись на стіни.
Тертися поміж меблями.
Ніби й нічого не змінено,
та все ж позамінювано.
Ніби й не пересунуто,
та все ж переміщено.
А вечорами вже не горить лампа.
Чути кроки на сходах,
та якісь не ті.
Ось в тарілку рука кладе рибину,
Чужа, не та, що раніше.
Щось тут не починається,
як зазвичай в цю пору.
Щось не відбувається,
що вже мало б.
Він все тут був і був,
аж поки раптом не зник
і до сих пір не з’явився.
Вже до усіх шаф зазирнув.
По полицях пробіг.
Протиснувся під диван, перевірив.
Всупереч забороні
Навіть розкидав папери.
Що ще тут можна зробити?
Спати, чекати.
Хай-но лиш він повернеться,
нехай лиш покажеться.
Тоді він дізнається,
Що з котом так не можна.
Ітиме до нього, ніби
зовсім і не хотілось,
потихеньку,
на своїх ображених лапках.
Без жодних стрибків, нявкань
спочатку.
Ярослав Сейферт
З чеської мови переклала Марта Зьола,
випускниця Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
ДОЛЯ
Ми грали в шахи на терасі кав’ярні,
чорне і біле поле, немов шахівниця ночі,
подушки та квадрати темряви, білі та чорні.
Коні, схожі на логотип з реклами,
збурені та здиблені, не змогли втекти
від Ваших коханих пальчиків.
Ваші нігті кольору перших весняних квітів,
віддаль між вустами, поцілунок, завтрашній ранок.
От за що заплатили мої тури і пішаки!
Посеред літа це було на терасах кав’ярень
і була це гра кохання.
Жак Превер
З французької мови переклала Соломія Король,
студентка кафедри романської філології
КНУ імені Тараса Шевченка.
ШКОЛА МИСТЕЦТВ
У плетеній солом’яній коробці
Батько віднайшов кульку з паперу
І кинув враз
У мідний таз
Перед цікавими дітьми
Постало миттю
Різноманіття
Велика квітка екзотична
Лілея безнастанна
Мовчанка дітей незвична
Зачарування
Ніколи в пам’яті дитячій
Ця квітка не зов’яне
Цей цвіт нежданий
Постав для них
У ту хвилину
Перед ними
Йозеф Рот
З німецької мови переклала Софія Мацькович,
студентка Інституту філології
КНУ імені Тараса Шевченка.
ВЕСНА У МІСТІ
У центральних районах березневого міста за вітринами зненацька розквітають дивні, коштовні, прозорі, невагомі тканини для майбутніх кофтинок, ціни різко злітають угору, крамниці кишать торговцями. У дообідню пору там ще напівзачинено, і деінде на прилавках розкладають крам. Поруч із портьє у проході стоїть гер директор з нашитими золотими ґудзиками, привітний, як дивовижний бутон кімнатної рослини. Коли сонячне проміння спотикається за його маківку, повітря наповнює тепла пара запашного бріоліну. Носики його лакованих черевиків відбивають пучки світла, і над ними сяють білі сонця. Це взуття могло запалити цигарку.
На зламах вулиць нізвідки виринули продавчині, тримаючи в руках цілі весняні сади першоцвітів, фіалок, перелісок і підсніжників. Сині клапті паперу, постелені на дно кошиків з фіалками, постачають їм перекупники, які у шкіряних пальтах нагадують броненосців. Продавці смажених каштанів починають готувати свій архаїчний продукт, запах якого, схожий на теплий спогад про давноминулу зиму, шириться повітрям. Дамські голови вкриваються скромними капелюшками блідих відтінків, а з-під коротких спідниць проростають довгі шовкові панчохи. Зі щоденниками розгулюють вулицями золото– й каштанокосі школярки. Зі зненацька розчахнених шкільних воріт, мов зайва пара з автомобільного клапана, вивільняється вихор маленьких дітлахів.
На осяяних промінням стінах прокльовуються жебраки та підлещуються до сонця так, ніби особисто домовилися з небом. Бруківкою їдуть поливальні машини з великими водяними насосами, і чоловік у спеціальному капелюсі розпилює воду з гумового шланга на голови перехожих. Як у кіно.
Опріч листви на тоненьких гілках, у садах і парках розпускаються діточки у гумових візках. Весна.
Там, за міським кільцем, ще весна.
Вулиці зруйновані, укриті виразками й страшними ранами. Вікна з дірами, більшими за шайби й запнутими картоном та фетром, на сонці здаються удвічі, утричі, у тисячу разів похмурішими.
На цих вулицях найвищий прибуток і злидні. Будинки такі нечувано великі й недосяжні, як Доля, стиснуті її навислою тяжкістю. Вони тяжіють над світом, як невідворотне лихо. Незліченні віконниці-очиська схожі на насуплених божеств; надворі їх болісний погляд упивається в спину.
Тут перебувають лише мешканці цих будинків, плечі яких оповиті здавленим запахом сируватих стін. Годі побачити тих, хто народився десь інде.
На сміттєвій купі копирсаються чи то п’ятеро, чи то шестеро укритих брудом діток. Підбирають усе: трамвайні квитки, довідники з адресами, кістки, бляшанки. Ці діти – такі собі скриньки для збору пожертв, що відростили собі кінцівки.
Весна.
Увечері на спинах людей несуться, як рись, оберемки дрів. А одна дівчина на кутку вулиці чекає нагоди одягти новий костюм.
Весна.
У невеликих скверах дерева хворіють на сифіліс. Розкриті бруньки – лише задля вигляду. Ці маленькі озеленені місцини, де колись грали діти, нині стали будинками для престарілих кущів.
Весна зовсім, зовсім інакша…
Вірджинія Вулф,
З англійської мови переклала Тетяна Кієнко,
слухачка Інституту післядипломної освіти КПІ імені Ігоря Сікорського.
ДІМ ПРИМАР
Стукіт дверей розбудить вас будь-якої години. Це ходять вони – примари цього дому. Завжди вдвох, тримаючись за руки, вони нишпорять кімнатами – щось посунуть, щось відкриють….
“Ми лишили це тут”, – скаже жіночий голос. А чоловічий підхопить: “ І ось тут”. “ Он там, нагорі”, – прошепоче вона, “І в саду”, – погодиться він. І один одному: “Тихенько..”, “…бо розбудимо їх…”.
Проте не в тому справа, що ви будили нас. Зовсім ні. Варто прочитати ще пару сторінок “ Примари шукають”, “ Вони на вікнах закрили штори”. Ось “…вони знайшли”, і олівець, напевно, завмре на краю сторінки. А далі, втомившись від читання, ви підведете очі і наче побачите самі, що дім спорожнів, двері настіж, і лише дикі голуби воркують та десь на фермі стогне молотилка. “Як я опинився тут?”, “ Що хочу знайти?”. У мене порожні руки. “Можливо, це щось нагорі?” Лише яблука на горищі. І знову вниз, до саду, у якому нічого не змінилося, лишень книжка впала в траву.
Вони знайшли у вітальні те, що шукали. Ніхто, ніхто не здатен побачити їх. У шибках вікон прозоре віддзеркалення яблук, троянд; вся зелень листя у склі. З кожним їхнім рухом у вітальні яблука лише перекочуються на жовтий бік. А вже наступної миті двері прочиняються настіж, і щось розповзається підлогою, видряпується по стінах і звисає зі стелі. А в мене порожні руки.
Тінь птаха торкається килима; з моторошної тиші глибокого мовчання долинає округле воркотіння дикого голуба. “Надійно, надійно, надійно”, – останніми ударами серця пульсує дім: “Надій-но схова-но скарб…кімната…”, – далі тиша. Хто знає, а чи ховали колись той скарб..?
Наступної миті згасає світло. Може там, в саду? Променям сонця не пробитися крізь морок гілля. Такі тендітні, вони зникають у холоді тіні. Ось вони ще є, горять за склом, та раптом щезли. Те скло – їхня смерть. Смерть стала між ними. Колись давно вона спершу забрала жінку; спорожнів дім, закрили віконниці, в кімнатах стало темно. І він пішов із дому, від неї; кудись на Північ, кудись на Схід, далі за зірками, що повертали на Південь. А потім… потім він шукав дім. Він знайшов його, кинутим край Даунського шляху. “Надійно, надійно, надійно”, – радісно затьохкало серце дому: … скарб твій”.
Вітер реве і розхитує дерева вздовж алеї. Мокра від дощу, вона мерехтить у місячному сяйві. Світло у вікні. Тихо горить свічка. Відчинені віконниці. Примарна пара блукає домом, шукаючи своє щастя, і тихо шепоче, аби нас не збудити. “Тут ми спали”, – каже вона. “… і завжди цілувались”, – шепоче він… “…дерева посивіли”, “… нагорі”, “…в саду…”, “коли літо настало”, “… якось взимку”. Десь далеко тихенько як серце стукають двері.
Вони наближаються і завмирають на порозі. Вітер вщухає, закінчується дощ, срібні краплі стікають по склу. Наші очі сліпнуть, ми не чуємо кроків, ми не бачимо, як жінка стелить свій примарний плащ. Він долонею прикриває світло ліхтарика і тихенько до неї: “Подивись, … вони міцно сплять. Закохані”.
Потім вони схиляються над нами, підсвічуючи собі срібним ліхтарем. І довго на щось наважуються, пильно розглядаючи нас. Дме вітер і мерехтить полум’я. Місячний промінь ковзає підлогою, крізь стіну і торкається їх схилених лиць. Замислені обличчя вивчають нас уві сні і шукають своє зникле щастя.
“Надійно, надійно, надійно”, – гордовито бухкає серце. “Так багато років, – зітхає він. “ Ти знову знайшов мене”. “Тут…”, – шепоче вона: “…сплять; в саду читають; сміються і розсипають яблука на горищі. Ми тут лишили наш скарб”. Світло їх ліхтаря б’є мені в очі, і я розплющую їх. “Надійно, надійно, надійно”, – скажено тріпочеться серце дому. Я прокидаюсь і вже знаю, їх скарб – у світлі душ.
Рюноске Акутаґава
З японської мови переклала Марія Зуб’юк,
студентка спеціальності «Японська мова і література та переклад, англійська мова» КНУ імені Тараса Шевченка.
СНІГ
Одного хмарного зимового дня крізь вікно потягу лінії Чуо я милувався хребтом тамтешніх гір. Звичайно, гори були яскраво-білі, але не через сніг – це радше був природній колір їхньої поверхні, їхньої “шкіри”. Споглядаючи ці краєвиди, я дещо згадав…
Це трапилося 4 чи 5 років тому, в такий самий хмарний зимовий день. Я розмовляв в ательє мого товариша з ним та його моделлю, сидячи перед убогою чавунною плитою. Лише картини олією, написані хазяїном ательє, прикрашали стіни кімнат.
Коротко підстрижена модель, що тримала цигарку поміж зубів, мала помітні риси краси дитини змішаної раси. До того ж, з невідомої мені причини, всі її натуральні вії були повністю вищипані.
Поступово розмова зайшла за негоду надворі. Мій друг розповів, як земля в саду відчуває пори року. Передусім він зазначив, як ця земля відчуває зиму. “Іншими словами, – сказав він, – мені здається, що земля є живою”.
Він набивав люльку тютюном, спостерігаючи за нашими з моделлю обличчями. Я надпив кави, нічого так і не відповівши, але, здається, щось в його словах дійсно справило враження на коротковолосу дівчину. Піднявши свої червоні повіки догори, вона пустила кільце диму і пильно вдивлялася, як воно розсіюється. А потім модель, спрямовуючи погляд кудись вдалечінь, наче сама собі сказала: “Те саме можна сказати про шкіру. Відтоді, як я почала роботу в цій індустрії, стан моєї шкіри значно погіршився”.
Одного хмарного зимового дня крізь вікно потягу лінії Чуо я милувався хребтом тамтешніх гір. Звичайно, гори були яскраво-білі, але не через сніг– це радше був колір людської шорсткої шкіри. Дивлячись на ці краєвиди, я згадав ту модель. Згадав ту напівкровну доньку країни вранішнього сонця, що не мала жодної вії…
Крейґ Браун
З англійської мови переклала Вікторія Фареник,
студентка Тернопільського національного педагогічного університету
імені Володимира Гнатюка.
БІЛЬШЕ ТОГО…
Все частіше я помічаю, що люди просто не знають, як правильно неправильно поводитися на вечірках. Ви прибуваєте на вечірку, уважний господар проводить вас у кімнату, вже заповнену приємними та чарівними людьми. Вони починають з вами цікаву та захопливу розмову, говорять трішки про себе, трішки про вас, ну, а тоді про якісь спільні інтереси. Ніхто не випиває надто багато, ніхто не підбурює влаштувати бійку, а у визначений час ви усі розходитесь, весело розмахуючи руками на прощання (але не надто весело!), та присягаєтеся підтримувати зв’язок один з одним.
Звісно, колись люди справді вміли влаштовувати абсолютно жахливі вечори, проте сьогодні вони, здається, просто не завдають собі цим клопоту. Вони, ймовірніше, залишать кімнату в ідеальному порядку, з чистими килимами, цілими вазами, хіба що якась подушечка буде лежати трохи не на своєму місці.
Здається, минули віки, відколи влаштовували хоч би більш-менш гідну уваги гульню. Людина-Я-Запізнився зникла, натомість з’явилася Людина-Пунктуальність, Людина-Мені-Вже-Час-Іти та Людина-Надсилач-Листів-З-Подякою. Сучасна молодь просто не вміє продемонструвати якнайкращу відсутність поваги до людей, які їх запрошують у гості.
Щиро сподіваюся, що усе це зміниться після відкриття кількох шкіл-пансіонатів для шляхетної молоді «Підморгни та Доторкнись», де учні отримають першокласну підготовку з таких предметів: «Жахливі манери», «Практичний курс поведінки поганця», «Роздратовані погляди» та «Егоцентричність».
Цей однорічний дипломний курс офіційно стартуватиме у вересні та триватиме до липня. Проте очікується, що учасники з’являться десь аж у середині листопада, звісно ж, без попередження, та поїдуть наприкінці серпня, залишивши переповнені попільнички, брудний посуд та туалети в жахливому стані.
Навчаючись за нашою програмою, студенти отримають базові знання з бездумної поведінки та досконало опанують 20 способів дратувати інших. Навчальна програма викладена нижче.
2 місяць: якщо студент взагалі вирішить з’явитися, він повинен недбало ввалитися у кабінет директора, не переймаючись тим, що спочатку треба постукати. За чашкою кави, в яку студент вкине недопалок, він отримає розклад занять, щоб мати змогу приходити рівно на половині лекцій.
Протягом першого місяця навчання буде влаштовано багато вечірок для першокурсників. Не хвилюйтеся, якщо почнете тиснути руки, уважно слухати та постійно дякувати. Варто розуміти, що на такому ранньому етапі важко позбутися старих звичок.
3-4 місяці: з допомогою манекенів студент навчатиметься мистецтву поглядів через плече співрозмовника в пошуках когось цікавішого. До завершення першого тижня він настільки оволодіє навичкою, що зможе роздивлятися інших людей до 15 хвилин, ні разу не глянувши на людину, яка з ним розмовляє.
5 місяць: очікується, що студент зникне, не повідомивши причину, і в жодному разі не сповіщаючи школу про своє місцезнаходження. Наприкінці місяця найкращі студенти можуть змусити п’яного друга зателефонувати директору та повідомити йому виправдання настільки фантастичне та неправдоподібне, щоб той аж образився.
6 місяць: спеціально запрошений професор-лектор, фахівець із брязкання монетами, проведе кілька лекцій на тему: «Роль монетного монстра як соціального подразника». Учні отримають вказівки, як дзвеніти монетами, переступаючи з ноги на ногу. Це буде у межах підготовки до вечірки в автосалоні, де така поведінка є обов’язковою.
7 місяць: уроки музики. Студенти мають обрати один із курсів:
А) мугикання слів пісень під час танцю з перебільшеним виразом роздратування на обличчі;
Б) бринькання старих пісень рок-гурту «Led Zeppelin» на уявній гітарі;
В) як зупинити вечірку, поставивши диск комедійного гурту «Монті Пайтон», та коментувати все це кумедними голосами.
8 місяць: псуємо анекдоти людей. Студенти отримають такі навички: ставити запитання «і що ж сталося потім?» саме в кінці анекдоту; пропонувати «давай я принесу тобі ще чогось випити» за кілька секунд до кульмінації жарту; говорити «власне, якось зі мною таке трапилось» наприкінці кумедної історії.
Щиро просимо сплатити за навчання із запізненням, трохи посперечавшись перед тим, та бажано використати поцуплену кредитну картку.
Хорхе Луїс Борхес
З іспанської мови переклала Поліна Садченко,
студентка факультету іноземної філології
Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова.
ДІАЛОГ МЕРЦІВ
Цей чоловік прибув з південної Англії одного зимового ранку 1877 року. Він мав почервоніле обличчя та огрядну статуру, через що майже всі присутні сприйняли його за англійця. Він був справжнісіньким Джоном Буллем. Чоловік носив циліндр і дивну вовняну накидку з прорізом посередині. Гурт чоловіків, жінок та дітей тривожно очікував його; у багатьох із них горло перетинала червона смуга порізу, інші не мали голови і ступали обережно, непевно, ніби в темряві. Натовп поступово оточив прибульця, хтось кинув лихе слівце, але давній страх зупинив їх, і жоден не зважився на більше. Наперед вийшов військовий із жовтуватою шкірою та очима, наче дві вуглинки; розпатлане волосся й густа борода, здавалося, поглинули його обличчя. Десять-дванадцять смертельних ран посмугували тіло вояка, наче шкуру тигра. Побачивши його, прибулець зблід, але за мить зробив крок і простягнув руку.
– Яка ж мука – бачити взірцевого воїна, що поліг від зрадницької зброї! – патетично мовив він. – Водночас к приємно було віддати наказ, за яким убивці спокутували свої гріхи на шибениці на площі Перемоги!
– Якщо ви про Сантоса Переса та братів Рейнафе, знайте, що тепер я їм вдячний, – повільно сказав закривавлений.
Співрозмовник глянув на нього, немов підозрюючи насмішку або й погрозу, але Кіроґа продовжив:
– Ви, Росасе, ніколи не розуміли мене. Та і як же ви могли збагнути мої слова, якщо такі різні наші долі? Вам судилося правити містом, що розвернуте обличчям до Європи і якому випало стати одним із найвизначніших у світі; а мені – воювати за американські пустища на бідних землях з убогими гаучо. Моє царство – списи і крики, піски та майже невідомі перемоги в глухих закутках. Хто згадає їхні назви? Я жив і роками житиму в спогадах людей, бо на галері, в місці під назвою Барранка Яко, мене вбили чоловіки з кіньми та шаблями. І цією чудернацькою смертю я завдячую саме вам. Хоч я і не зміг тоді оцінити цей дарунок, але наступні покоління його не забули. Вам, либонь, відомі вишукані літографії та цікава робота, написана одним санхуанським автором.
Росас, опанувавши себе, з презирством поглянув на співрозмовника:
– А ви романтик, – вимовив він. – Та лестощі нащадків не дорожчі за лестощі сучасників, які взагалі нічого не варті. Отримати їх – справа кількох монет.
– Мені відомий ваш спосіб мислення, – відповів Кіроґа. – Якось 1852 року доля, чи то з великої щедрості, чи то бажаючи з’ясувати, хто ви насправді, дала вам нагоду загинути в бою. Проте ви виявилися негідним цього дарунку, бо кров і битва навіюють на вас жах.
– Жах? – повторив Росас. – Жах у чоловіка, що приручав жеребців на Півдні, а згодом і всю країну?
Вперше на обличчі Кіроґи з’явилась посмішка.
– Мені відомо, – протягнув він, – зі слів ваших наглядачів і наймитів, які дива ви творили в сідлі; але в ті часи в Америці – також у сідлі – творилися й інші дива. Назви їм – Чакабуко і Хунін, Пальма Редонда й Касерос.
Росас мовив, і оком не повівши:
– Я не мав потреби виявляти хоробрість. Моє диво, як ви сказали, полягало в тому, що набагато сміливіші, ніж я, боролися й помирали заради мене. До прикладу, той самий Сантос Перес, що прикінчив вас. Мужність – це питання терпіння. Хтось витримує більше, хтось – менше, але рано чи пізно слабшають всі.
– Нехай так, – відповів Кіроґа. – та я прожив усе життя і загинув, донині не знаючи страху. І зараз відправляюся туди, де мене зітруть, дадуть інше обличчя й іншу долю, адже історії вже обридло насилля. Не знаю, ким буде цей інший і що буде зі мною, але я не боюся.
– Мені достатньо бути тим, ким я є, – висловився Росас, – і не бажаю бути кимось іншим.
– Каміння теж хотіло б залишитися камінням назавжди. – сказав Кіроґа, – Так і відбувається, доки воно не перетворюється на порох. Я думав, як ви, щойно помер, але тут зрозумів багато речей. Завважте, ми обидва вже змінюємося.
Але Росас не звернув уваги на співрозмовника. І мовив, наче розмірковував уголос:
– Певно, я не створений бути мерцем, але ці місця й ця розмова нагадують мені сон. Проте сон, що сниться не мені, а комусь іншому, що тільки мусить з’явитися на світ.
Вони не промовили більше ні слова, адже в ту мить Хтось покликав їх.
“Українська літературна газета”, ч. 22 (288), 6.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.